Я не ворушусь, пригадую, про що розповідала мені Константін багато років тому.

— Ви маєте на увазі світла? Тобто… вона біла?

Ейбілін киває та повертається до роботи над мийкою.

— Мусила відіслати її подалі, здається, кудись на північ.

— Батько Константін був білим, — кажу я. — О… Ейбілін… ви ж не думаєте… — Гидка здогадка проскакує в голові. Я надто шокована, щоб закінчити речення.

Ейбілін хитає головою.

— Ні, ні, мем. Це не… те. Чоловік Константін, Коннор, був темношкірим. Але оскільки в Константін текла кров її батька, дитина вийшла світлошкіра. Так… трапляється.

Мені соромно, що запідозрила найгірше. Але й досі не ро­зумію.

— Чому ж Константін не розповіла мені? — питаю, не сподіваючись на відповідь. — Чому відіслала її геть?

Ейбілін киває собі, ніби вона розуміє. Але я — ні.

— То було найважчим для неї, як я її знала. Константін тисячу разів говорила, що не може дочекатися того дня, коли дочка повернеться.

— Гадаєте, дочка має якийсь стосунок до звільнення Константін? Що сталося?

І тут обличчя Ейбілін стає відстороненим. Завіса падає. Вона киває в бік листів міс Мирні, однозначно показуючи, що більше нічого зайвого не скаже. Принаймні зараз.

Пополудні зупиняюсь у Гіллі, на футбольній вечірці. По обидва боки вулиці стоять «універсали» та довгі «бьюїки». Змушую себе переступити поріг будинку, розуміючи, що буду там єдиною незаміжньою. У вітальні дивани, стільці, навіть бильця крісел заповнені парочками. Дружини сидять прямо, схрестивши ноги, чоловіки витягнулися вперед. Усі погляди прикуті до дерев’яного телевізора. Зупиняюся у віддаленому кутку кімнати, обмінююся усмішками та безмовними вітаннями. У кімнаті тихо, за винятком голосу коментатора.

— Ваааааууу! — ревуть усі разом, руки злітають у повітря, а жінки встають і аплодують. Я відкушую шкірку біля нігтя.

— Отак, «Ребелс»! Покажіть тим «Тиграм»!

— Уперед, «Ребелс»! — вигукує Мері Френсіс Трулі, підстрибуючи від щастя у светрі й кардигані кольорів команди.

Я розглядаю свій ніготь, де кутикула запалилася й почервоніла. У вітальні — насичений аромат бурбона, повно червоної шерсті та перснів із діамантами. Мені цікаво, чи дівчата й справді цікавляться американським футболом, чи просто прикидаються, щоб справити враження на своїх чоловіків? За чотири місяці мого перебування в Лізі мене так і не запитали: «Як там “Ребелс”?»

Перекидаюся кількома словами з окремими парами, прокрадаючись на кухню. Висока й худорлява служниця Гіллі, Юл Мей, обгортає тістом крихітні сосиски. Ще одна темношкіра дівчина, молодша, миє посуд у мийці. Гіллі махає мені рукою, розмовляючи з Діною Доран.

— …в житті не куштувала смачнішого птіфуру! Діно, ти найталановитіший кухар у Лізі! — Гіллі заштовхує решту тістечка до рота, киваючи головою та прицмакуючи.

— Та що ти, спасибі, Гіллі, їх важко зробити, але, гадаю, вони того варті. — Діна сяє, здається, вона розплачеться від такої хвальби Гіллі.

— То ти їх зробиш? О, я така рада. Нашому Комітету з розпродажу випічки дуже потрібна така людина, як ти.

— А скільки треба?

— П’ятсот, до завтрашнього полудня.

Усмішка застигає на Діниному обличчі.

— Гаразд. Гадаю, я… попрацюю вночі.

— Скітер, ти таки знайшла час! — вигукує Гіллі, й Діна повільно виходить із кухні.

— Я ненадовго, — попереджую, може, й надто швидко.

— Ну, я дізналася, — розтягує губи в усмішці Гіллі. — Цього разу він напевне приїде. Через три тижні.

Я спостерігаю, як довгі пальці Юл Мей спритно знімають тісто з ножа, й зітхаю, бо відразу розумію, про що йдеться.

— Не знаю, Гіллі. Ти вже стільки разів намагалася. Можливо, це знак. — Минулого місяця, коли він скасував зустріч напе­редодні, я вже дозволила собі розхвилюватися. Не хочу знову через це проходити.

— Що? Не смій таке казати.

— Гіллі… — стискаю зуби, бо час уже нарешті це вимовити. — Тобі ж відомо, я не його типаж.

— Глянь на мене, — наказує вона, і я слухаюся. Тому що ми всі робимо те, що наказує Гіллі.

— Гіллі, ти не змусиш мене…

— Скітер, це твій час. — Вона бере мене за руку, міцно стискає її своєю рукою, як колись Константін. — Це твоя гра. І, трясця, я не дозволю тобі вийти з гри, бо твоя матінка переконала тебе, що ти недостатньо хороша для таких, як він.

Гіркі, але правдиві слова Гіллі боляче шмагають мене. І все ж я захоплена своєю подругою, її наполегливістю щодо мене. Ми з Гіллі завжди були безкомпромісно чесними одна з одною, навіть у дрібницях.

Іншим Гіллі видає брехню з тією самою легкістю, як пресвітеріанець — почуття провини, та між нами існує мовчазна домовленість, виняткова чесність — єдина річ, що дає нам змогу залишатися друзями.

На кухню заходить Елізабет із порожньою тарілкою в руках. Вона всміхається, тоді зупиняється, і ми втрьох дивимось одна на одну.

— Що? — запитує Елізабет. Гадаю, вона вважає, що ми говорили про неї.

— То через три тижні? — допитується Гіллі. — Прийдеш?

— О так! Звичайно ж, ти прийдеш! — переконує Елізабет.

Бачу їхні всміхнені обличчя, їхні надії щодо мене. Це не схоже на мамину нав’язливість, це щирі сподівання, без зобов’язань та образ. Нестерпно, що подруги обговорили долю одного мого побачення за моєю спиною. Нестерпно, та водночас приємно.

Повертаюся на ферму ще до закінчення гри. За вікном «кадилака» випатрошені та випалені поля. Татко закінчив збирання врожаю ще кілька тижнів тому, проте узбіччя дороги все ще біліють клаптиками бавовни, застряглої в траві, а в повітрі й досі витає слабкий запах диму.

Не встаючи із сидіння, перевіряю поштову скриньку. Усере­дині «Фермерський альманах» і лист. Із «Гарпер енд Роу». Заїжджаю на подвір’я, перемикаю передачу на «паркування». Лист написано від руки, на маленькому квадратному аркуші.

Прослизаю повз маму в їдальні та невидиму Паскаґулу, що витирає пил із картин у коридорі, й піднімаюся крутими зловісним сходами. Моє обличчя горить. Стримую сльози, перечитуючи лист місіс Стайн. Намагаюсь опанувати себе. Найгірше те, що кращих ідей у мене немає.

Обкладаюся роботою: чергова стаття з домашнього господарства, вісник Ліги. Уже другий тиждень поспіль пропускаю «санітарну ініціативу» Гіллі. Годиною пізніше ловлю себе на тому, що просто дивлюсь у вікно. Мій примірник «Прославмо ж видатних мужів» лежить на підвіконні. Підходжу забрати його, стурбована, що паперова обкладинка, чорно-біле зображення скромної, нужденної сім’ї, вигорить на сонці. Книжка тепла, важка від сонця. Цікаво, чи я взагалі напишу щось вартісне. Обертаюся на стукіт у двері Паскаґули. І тут мене осяює думка.

Ейбілін

Розділ 7

Спека відступила десь у середині жовтня, тож тепер у нас прохолодно, п’ятдесят градусів[8]. Уранці покришка унітазу у вбиральні така холодна, що я трохи підскакую, коли сідаю. Це просто маленька кімнатка, яку втиснули в гараж. Усередині унітаз і крихітний умивальник, підвішений до стіни. Провід для електролампочки. А туалетний папір має стояти на підлозі.

Коли я працювала у міс Кольєр, її гараж примикав до будинку, тож мені навіть із дому не доводилось виходити. А ще раніше я працювала у місці з кімнатою для прислуги. Крім того, мала власну спальню (на випадок приглянути за дитиною вночі). А тут щоб піти до туалету, мушу виходити на вулицю.

У вівторок опівдні я виношу свій ланч на задній ґанок, влаштовуюся просто на прохолодному бетоні. Трава на задньому дворі міс Ліфолт не надто добре росте. Велике дерево магнолії вже затінило більшу частину подвір’я. Я впевнена, що це дерево стане сховком Мей Моблі. Років через п’ять вона ховатиметься там від міс Ліфолт.