За якийсь час Мей Моблі перевальцем виходить на ґанок. У руці тримає половину котлетки. Усміхається й каже мені:

— Пливіт.

— А чому це ти не з мамою у будинку? — питаю я, хоч знаю, чому. Вона краще сидітиме тут зі служницею, ніж там із мамою, що навіть не гляне на неї. Вона, як ті курчатка, що плутаються і йдуть навіть за качками.

Мей Моблі тицяє пальцем у блакитні сіалії, що готуються до зими, вищебечуючи у маленькому сірому фонтанчикові.

— …ині птаски! — показує вона та впускає котлету на східці.

Звідкіля не візьмись, з’являється старий мисливський пес Обі, на якого ніхто ніколи не звертає уваги, й жадібно ковтає її. Не люблю я собак, але цей просто жалюгідний. Гладжу його по голові. Готова побитися об заклад, що ніхто не погладив цього собаку від самого Різдва.

Побачивши пса, Мей Моблі радісно верещить і тягнеться до хвоста. Отримує ним кілька разів по личку, перед тим як міцно схопитись. Бідна тваринка скиглить і жалісливо, по-собачому, дивиться на неї, кумедно повернувши голову та піднявши брови. Я майже чую, як пес просить відпустити його. Він не з тих, що кусаються.

Щоб вона дала Обі спокій, запитую:

— Мей Моблі, а де в тебе хвіст?

І от, вона відразу ж відпускає собаку й починає оглядатися назад. Рот роззявлений, ніби не може повірити, що досі не помічала відсутності хвоста. Вона крутиться на місці, намагаючись розгледіти його.

— У тебе немає хвоста, — регочу й підхоплюю її на руки, поки вона не впала зі сходів. Пес обнюхує землю в пошуках іще поживи.

Мене завжди цікавило, як це дітки вірять усьому, що ти їм говориш. Тейт Форрест, один із моїх колишніх вихованців, перестрів мене минулого тижня дорогою до «Джитні» й міцно обійняв на радощах. Уже зовсім дорослий. Я квапилася до міс Ліфолт, але він усе сміявся, згадував, як я виховувала його в дитинстві. Як у нього вперше затерпла стопа й він сказав, що там лоскітно, а я пояснила, що його стопа просто заснула й хропе. І як порадила йому не пити кави, бо стане темношкірим. Він зізнався, що й досі не випив жодної чашки кави, а йому вже двадцять один. Завжди приємно бачити, що діти виросли порядними людьми.

— Мей Моблі? Мей Моблі Ліфолт!

Міс Ліфолт щойно помітила, що дитина не сидить поруч неї.

— Вона тут, зі мною, міс Ліфолт, — гукаю крізь літні двері.

— Я ж веліла тобі їсти, сидячи на своєму високому стільчику, Мей Моблі. Ну чому мені дісталася ти, коли в усіх моїх подруг діти, як янголятка. Просто не розумію… — Але тут дзвонить телефон, і чую, як вона прямує до нього.

Глянула на Крихітку, а чоло над її очима вкрилося зморшками. Серйозно над чимось замислилась, міркує про щось.

Торкаюсь її личка:

— Усе добре, маленька?

— Мей Мо погана, — каже вона.

І те, як вона це вимовила, просто розриває мене зсередини.

— Мей Моблі, — починаю я, а сама вирішую дещо спробувати. — Ти розумна дівчинка?

Вона просто дивиться на мене, ніби не знає.

— Ти розумна дівчинка, — кажу знову.

— Мей Мо розумна, — говорить вона.

— Ти добра маленька дівчинка? — продовжую.

Вона дивиться на мене. Їй лише два рочки. Вона ще не знає, яка вона.

Кажу їй:

— Ти добра дівчинка.

Вона киває та повторює за мною.

Але допоки я встигаю сказати їй щось іще, вона зривається й біжить за бідним собакою подвір’ям, регочучи. Я ж раптом замислююсь, а що трапиться, коли говоритиму їй щось хороше щодня.

Вона повертається від поїлки для птахів, усміхається й вигукує:

— Гей, Ейбі! Ейбі, я люблю тебе!

Стежу за нею, а всередині зароджується таке щемке відчуття, ніби метелик злегка торкається мене крильми. Так я почувалася, коли спостерігала за Трілором. І спогади навіяли сум.

За мить Мей Моблі підбігає до мене, тулиться щічкою до моєї щоки, мовби розуміє, що мені болить.

Обіймаю її міцно, шепочу:

— Ти розумна дівчинка. Ти добра дівчинка, Мей Моблі. Чуєш? — І повторюю це, допоки вона не починає повторювати за мною.

Наступні кілька тижнів дуже важливі для Мей Моблі. Ви, напевно, не пам’ятаєте, як уперше пішли до туалету на унітаз, а не в підгузок. І, напевно, не пригадуєте того, хто вас навчив. Ніхто з дітей, яких я виховала, не підійшов до мене й не сказав:

«Ейбілін, я такий вдячний тобі, що показала мені, як ходити на горщик».

Справа ця непроста. Якщо намагатися привчити дитину ходити на горщик занадто рано, то просто знервуєш і її, і себе. Діти не здатні зрозуміти, що відбувається, й починають погано думати про себе. Але Крихітка вже готова, я знаю. І вона знає, що готова. Але, Боже, я вже ніг не відчуваю, так вона постійно втікає від мене. Саджу її на дерев’яне дитяче сидіння, щоб маленька попа не провалювалася, та щойно відвертаюся, як вона злазить із сидіння й утікає.

— Ти сходила, Мей Моблі?

— Ні.

— Ти ж випила дві склянки виноградного соку. Я знаю, що тобі треба сходити.

— Ні-і-і.

— Я дам тобі печиво, якщо зробиш це для мене.

Якийсь час ми просто дивимось одна на одну. Вона починає поглядати на двері. Чую, що в туалеті нічого не відбувається. Зазвичай мені вдається навчити їх десь упродовж двох тижнів. Але за умови, що їхні мами допомагають мені. Хлопчики бачать, як їхні татусі роблять це стоячи, а дівчатка — як їхні мами сідають на унітаз. Міс Ліфолт навіть близько не підпускає дівчинку, коли йде до туалету, й це проблема.

— Ну хоч трішки, Крихітко. Для мене.

Вона набурмосилась і мотає головою.

Міс Ліфолт пішла до перукарні, інакше я б знову просила її подати приклад (хоч ця жінка вже п’ять разів відмовила). Після останнього «Ні» міс Ліфолт я намірилася розповісти, скільки дітей виховала за своє життя, й поцікавитися її досвідом, але натомість промовила «гаразд», як завжди.

— Я дам тобі два печива, — прошу, хоч її мама постійно бурчить, що дівчинка товстішає з моєї вини.

Мей Моблі мотає голівкою й пропонує:

— Ти сходи.

Що ж, не скажу, що не чула цього раніше. І хоч зазвичай знаходжу вихід, тут розумію, що вона має побачити, як це робиться, щоб до неї дійшло, в чому річ. Відмовляюся:

— Я не хочу зараз.

Дивимось одна на одну. Вона показує пальцем і — знову:

— Ти сходи.

Потім починає плакати й крутитися, тому що сидіння трохи врізається в її попу. Я тямлю, що маю зробити, просто не знаю, як. Завести її в гараж до мого туалету чи сходити тут, у будинку? А якщо міс Ліфолт повернеться, а я сиджу на цьому унітазі? Та її шляк трафить.

Одягаю маленький підгузок, і ми прямуємо до гаража. У дощ тут відгонить болотом. Навіть коли ввімкнено лампочку, тут темно та немає гарненьких шпалер, як у будинку. Фактично, це навіть не справжні стіни, просто товста фанера. Цікаво, чи вона не злякається.

— Усе гаразд, Крихітко, це тут. Тут туалет Ейбілін.

Вона встромлює голову досередини, і її ротик стає, як бублик. Вона видає:

— О-о-о-о-о.

Спускаю труси, швидко пісяю, витираюся папером і знову вдягаюся, перш ніж вона щось помічає. А тоді зливаю.

— Отак треба ходити в туалет, — кажу їй.

Ну, вона така здивована. Рот роззявила, немов диво уздріла. Відступаю крок убік і перш ніж щось розумію, вона стягує підгузок і, наче маленька мавпочка, видряпується на унітаз, тримаючись, щоб не впасти, й робить пі-пі.

— Мей Моблі! Ти впоралась! Це чудово!

Крихітка всміхається, а я підхоплюю її на руки, щоб не впала в унітаз. Ми біжимо до будинку, й вона отримує свої два печива.

Пізніше я знову садовлю її на горщик, а вона знову мочиться. Найважчі перші кілька разів. Наприкінці дня відчуваю, що сьогодні зробила щось справді важливе. Вона починає добре говорити, й можна здогадатись, яке в неї сьогодні нове слово.

— Що Крихітка сьогодні зробила?

Вона каже:

— Пісь.

— Яку подію цього дня запишуть в історичні книжки?

Вона каже:

— Пісь.

Питаю далі:

— Чим пахне міс Гіллі?

Вона каже: