Але його протест не дав жодних результатів. Американські мореплавні компанії, у яких конфіскували або затримали вантаж, почали скаржитися, навіть незважаючи на те, що Державний департамент успішно визволив автомобіль, який морем перевозив один видатний американець[431]. Для британців ставки вже були надто високі, щоб погодитися на компроміс. Як минулої осені писав британський посол в Америці Сесіл Спрінг Райс, «у битві не на життя, а на смерть, у яку ми зараз вступили, вкрай важливо перешкоджати постачанню військового спорядження німецьким арміям та фабрикам»[432].

Америці дедалі важче ставало дотримуватися нейтралітету. У своєму листі до подруги Мері Галберт Вільсон писав: «Англія та Німеччина разом, мабуть, зведуть нас із розуму, бо нерідко здаються божевільними з цими непотрібними провокаціями, до яких вони вдаються»[433].

Проте Вільсон визнавав фундаментальну різницю між підходами сторін до торговельного морського руху. Королівський флот поводився по-цивільному й нерідко сплачував гроші за вилучену контрабанду. Німеччина ж, здавалося, все більше схилялася до того, щоб топити комерційні кораблі без попередження — навіть ті, на яких були знаки нейтралітету. Торпедна атака на «Gulflight» була яскравим прикладом. У Державному департаменті заступник державного секретаря Роберт Лансінг попереджав, що, беручи до уваги атаку на «Gulflight», Сполучені Штати мають дотримуватися лютневої декларації Вільсона, у якій він пообіцяв закликати Німеччину до «суворої відповідальності» за свої дії. Вільсон не дав ніяких публічних коментарів із цього приводу, але разом з Генеральним секретарем Брайаном у загальній бесіді з репортерами дав зрозуміти, що влада розважливо поставиться до цього інциденту: «Сполучені Штати не збираються вдаватися до будь-яких дипломатичних дій... аж поки всі факти не отримають підтвердження та не буде досягнуто певного рішення»[434], — повідомляла New York Times на першій шпальті в середу, 5 травня.

Насправді ж Вільсон непокоївся через інцидент із «Gulflight». Це був американський корабель, і в результаті атаки загинуло троє членів команди. Крім того, субмарина здійснила атаку без попередження. Хоча Вільсон і не вважав, що напад був достатньо важливим, щоб втягти країну у війну, але принаймні протест треба було заявити. Того дня в середу він дротовим зв’язком порадився з полковником Хаузом, який ще залишався в Лондоні, та запитав у нього поради щодо того, яку відповідь можна дати Німеччині.

Хауз порадив надіслати «гостру ноту», але додав: «Та, боюся, що будь-якої миті може статися більш серйозний розрив, бо вони наче не звертають жодної уваги на наслідки»[435].

«Лузитанія».

Декларація

На борту «Лузитанії» пасажири дізнавалися новини про війну з Cunard Daily Bulletin, але тут, як і в «наземних» виданнях, повідомлялося тільки про загальні переміщення військ, наче це була гра в карти та кості, а не війна та люди з плоті й крові. Ті звіти не передавали реальності битви, що тоді розгорнулася на суші, особливо на Дарданеллах, де морський та сухопутний наступ Союзників зайшов у глухий кут і британцям та французам довелося копати такі ж траншеї, як і на Західному фронті.

Найстрашнішим моментом битви був вихід із траншеї: треба вставати та вилазити назовні, знаючи, що будь-якої миті супротивник може розпочати обстріл, який продовжуватиметься до кінця атаки. Кінця — тобто перемоги, яка полягає в здобутті кількох ярдів землі; або ж поразки — тобто кілька ярдів буде втрачено. У будь-якому результаті половина солдатів батальйону загине, отримає поранення або зникне безвісти. «Я ніколи не забуду той момент, коли ми мали виходити з-під захисту траншей[436], — згадував британський рядовий Рідлі Шелдон про битву на мисі Геллес, південно-західному кінці півострова Ґалліполі. — Це справжній жах, той перший крок — прямо назустріч найсмертоноснішому вогню, коли розумієш, що будь-якої миті тебе можуть застрелити; але якщо в той момент у тебе не влучають, то наче стаєш трохи сміливішим. А потім, коли з іншого боку зустрічаєш солдатів — таких самих, як і ти, — це надихає та дає рішучості рухатися вперед. З траншеї завжди виходили з нерухомо закріпленими байонетами — однією шеренгою, стрімко як вітер. Але насправді це було просто вбивством, бо солдати падали, наче кукурудза під серпом».

Поранені солдати лежали просто неба або у воронках, чекаючи на санітарів-носіїв, які могли прийти через декілька годин або навіть днів. Поранення були різні: від незначних проникнень шрапнелі до жахливих спотворень. «Я повернувся назад у траншею й побачив таке, чого ніколи раніше не бачив, — коли дим розсіявся»[437], — писав капітан Альберт Мюр, також на Геллесі. У його траншею влучив снаряд — саме в те місце, де він щойно писав записки, які мали забрати два зв’язківці. Один із них загинув у звичайний спосіб, а другий... «Його голова лежала на відстані 4 чи 5 футів від тіла. Два мої сигнальники також загинули, і їхні тіла понівечило настільки, що я вважаю неприйнятним це описувати».

Десь інде на Геллесі сержант Деніс Моріарті та його Перший королівський мюнстерський фузилерний полк відбивали наступ турків, який почався о десятій вечора. «Вони підповзли просто до самих наших окопів, їх були тисячі, і вони спотворили ніч своїми криками: “Аллах, Аллах!” Нам не залишалося нічого іншого, крім як їх викошувати»[438]. Деякі з турецьких солдатів змогли досягти траншеї, де був Моріарті. «Коли турки пробилися в безпосередню близькість, ті дияволи почали використовувати ручні гранати, і мертвих потім можна було ідентифікувати лише за жетонами. Боже, що за картину побачили ми, коли сонце встало того ранку». На той момент, коли союзні війська зрештою були евакуйовані в січні 1916-го, серед мертвих, поранених або зниклих значилося близько 265 тисяч солдатів Союзників та 300 тисяч турків[439].

У солдатів на морі справи йшли не набагато краще. Армада вражала: сотні різних кораблів від мінних тральщиків до велетенських дредноутів, але більшість із них були в зоні ураження турецької артилерії, встановленої на узвишшях. Гармати поливали палуби кораблів тисячами тонн вибухівки. У французький лінійний корабель «Сюффрен» влучив снаряд, зруйнувавши гарматну башту та спричинивши пожежу в трюмі. Ще один розбив передню трубу.

Контр-адмірал Еміль Ґепрат спустився з містка, щоб оцінити руйнування та підбадьорити моряків: «Видовище, — писав він, — було трагічно моторошне: усюди руйнація, полум’я не жаліло нічого. Молоді хлопці, ще декілька хвилин тому такі енергійні та впевнені у своїх силах, тепер [лежали] мертві на пустих палубах — почорнілі скелети, перекручені в різні боки, без одягу, бо його знищило полум’я»[440].

На борту «Лузитанії» було тихо. Там були книги, сигари, вишукана їжа, вечірній чай, спокійний ритм життя: прогулянки палубами, невимушені бесіди коло поруччя, плетіння гачком або ж просто відпочинок у шезлонгу під приємним морським бризом. Іноді вдалечині з’являлись інші кораблі, трохи ближче час від часу спливали кити.

У середу, 5 травня, у Нью-Йорку компанія «Кунард» нарешті надала митниці повну декларацію вантажу «Лузитанії». На відміну від того документа на одну сторінку, який заповнював капітан Тьорнер перед відплиттям, «Додаткова декларація» налічувала 24 сторінки та більш як три сотні одиниць вантажу.