Малий човен із п’ятьма чоловіками на борту в одній милі на південний схід підняв весло з прикріпленим предметом одягу[445]. Паровий дрифтер D145 прийняв команду на борт, прямуючи в Кінсейл. Повідомлено береговій охороні Кінсейла.

Кімната 40.

Швігера виявлено

Першим надійшов звіт про артилерійський вогонь у тумані, який відправили ввечері в середу, 5 травня, зі станції, розташованої на мисі Олд-Хед-оф-Кінсейл, що виступав у Кельтське море біля Квінстауна в Ірландії[446]. Морякам добре був знайомий цей мис, адже вони звіряли за ним своє місцеперебування.

Після цього з Кінсейла передали повідомлення про шхуну «Граф Латомський», яку потопили біля Олд-Хед. Цю інформацію адресували Блінкеру Холлу та Першому Морському Лордові Фішеру, який на той момент залишився головним в Адміралтействі. А Черчилль мав ще до півночі того дня прибути в Париж. О 22:46 у Лондоні отримали нове повідомлення, дані з якого в Кімнаті 40 занесли в журнал про переміщення U-20[447]. У ньому йшлося про те, що команду шхуни врятували та висадили на берег у Кінсейлі. Члени команди повідомили, що востаннє бачили субмарину, коли та прямувала на південний схід до великого пароплава.

Приблизно в той же момент в Адміралтействі отримали іншу телеграму, з Військово-Морського центру у Квінстауні. Капітан британського судна «Сауо Romano» повідомляв про торпедну атаку на його корабель коло Фастнет-Рок[448]. Самої субмарини, яка запустила торпеду, він не бачив. Цю телеграму теж отримали в Кімнаті 40 та передали Холлу і Фішеру.

Пізніше надійшло четверте повідомлення, також поширене[449]: субмарину помітили в 12 милях на південь від плавучого маяка Донт-Рок, який стояв на якорі біля входу в бухту Квінстауна. Час виявлення субмарини: 21:30.

Порівнявши місця цих атак із перехопленими раніше звітами, хтось — начальник штабу Олівер, капітан Холл або Фішер — мав би здогадатися, що субмарина, про яку йшлося в цих повідомленнях, була U-20 під командуванням капітан-лейтенанта Вальтера Швіґера і що зараз вона діє просто в серці одного з основних морських шляхів Британії. У Кімнати 40 був детальний звіт про переміщення U-20— навіть точне її перебування того вечора[450]: «51.32 пн. ш., 8.22 зх. д.». Ці координати означали місце просто коло південно-східного кінця мису Олд-Хед-оф-Кінсейл.

Адміралтейство чудово знало, що скоро «Лузитанія» має перетинати ці самі води, але не зробило жодної спроби передати інформацію про події того вечора безпосередньо капітанові Тьорнеру. Тим часом «Оріон» під пильним наглядом продовжував свій перехід до Скапа-Флоу. Його охорону було доручено чотирьом есмінцям, які вели дредноут аж до виходу в безпечні води Атлантики[451]; і лише коли той вийшов на свій північний курс, кораблі супроводу повернули назад. У той момент чотири есмінці перебували в зоні вогневої досяжності від останнього зафіксованого положення U-20 — якраз там, де скоро мала пройти «Лузитанія» на своєму шляху до Ліверпуля. Не було докладено жодних зусиль, щоб змінити курс есмінців: один з них, «Воупе», відразу вирушив назад у Девонпорт, а решта три поверталися гаком через острови Сіллі.

«Оріон» прямував на північ зигзагоподібним курсом на швидкості у 18 вузлів[452]. Такої швидкості було більше ніж достатньо, щоб утекти від підводного човна.

Перебуваючи в морі вже п’ять днів, «Лузитанія» прямувала в напрямку Британії без будь-якого супроводу, навіть без спроби його забезпечити. Не було навіть передано інструкції скористатися нещодавно відкритим безпечнішим шляхом через Північну протоку, хоча на кораблі був цінний вантаж патронів для гвинтівок та вкрай необхідних шрапнельних снарядів.

Відсутність будь-яких заходів для захисту корабля, можливо, просто стала наслідком неуважності, адже Черчилль поїхав до Франції, а Фішер був зайнятий іншими справами і його свідомість узагалі все ближче підходила до межі божевілля. Але ситуація може постати й у більш лихому світлі, якщо взяти до уваги лист, який за рік до цього Черчилль написав голові англійського Міністерства торгівлі Волтеру Рансімену: «...украй важливо привернути нейтральні кораблі до наших берегів, сподіваючись спричинити конфлікт між Сполученими Штатами і Німеччиною»[453].

Хоча ніхто й не казав про це відкрито, але Британія сподівалася, що в якийсь момент Сполучені Штати захочуть долучитися до Союзних країн, цим безповоротно зміщуючи рівновагу сил на їхню користь.

Помітивши, що з початком використання Німеччиною субмарин кількість кораблів з Америки суттєво зменшилася, Черчилль сказав Рансімену: «З нашого боку, нам потрібно, щоб тут ходили кораблі — чим більше, тим краще; а якщо в якогось із них будуть проблеми — так іще краще».

«Лузитанія».

Допомога маленьких леді

У четвер, 6 травня, о 5:30 пасажири першого класу, чиї каюти розміщувалися вздовж лівого борту палуби для шлюпок (палуби А) «Лузитанії», почули якийсь гамір. Теодейт Поуп із каюти А-10 згадувала, що її «розбудили крики та човгання ніг»[454]. Чувся дзвін металу, скрипіло обладнання, через яке пропускали канати. Усе це супроводжувалося приглушеною лайкою чоловіків, які робили щось, що потребувало сили (вона в команди була) і скоординованих дій (цього їм бракувало).

«Лузитанії» залишився приблизно один день до входу в Кельтське море, і капітан Тьорнер віддав команді наказ зняти чохли з усіх звичайних шлюпок та «вивалити» їх — усі шлюпки, що висіли на шлюпбалках з обох боків палуби. Дві шлюпки були вже на робочій позиції.

Тьорнер був обачним: у разі екстреної ситуації з робочої позиції шлюпки спускати було набагато швидше, а також безпечніше, ніж якби вони перебували у звичайному для далекого переходу стані. Тьорнер розпорядився робити це в таку ранню годину, бо на палубі майже не було пасажирів, а значить, ніхто не заважатиме роботі і, що ще гірше, не постраждає, коли щось піде не за планом. Звичайно, Тьорнер ризикував викликати в пасажирів невдоволення тим, що їх розбудили так рано, особливо беручи до уваги, що тут були найдорожчі каюти.

Третій помічник капітана, Джон Льюїс, який керував щоденними тренуваннями з евакуації, керував і цією підготовкою. Спочатку, розповідав він, «ми зібрали коків, стюардів, вартових з палуби та всіх, кого могли підняти»[455]. Команда почала готувати шлюпки, розташовані з лівого борту. Льюїс піднявся на ходовий місток і став посередині, коло відділу для зв’язку Марконі, щоб звідти стежити за всіма роботами водночас.

На кожну шлюпку було призначено шість-вісім осіб. Щоб фали та шкоти не переплутувалися, треба було всі шлюпки «вивалити» одночасно, вважав Льюїс. Упоравшись на лівому борті, команда — усього близько вісімдесяти людей — перейшла на правий борт і почала все знову. Після цього Льюїс відпустив коків та стюардів, а палубній команді наказав закріпити шкоти та укласти канати гарними пласкими бухтами. Наостанок моряки перевірили, щоб у кожній шлюпці було досить спорядження для виживання, зокрема весла, щогли, вітрила, сірники, якір, ліхтар, їжа та питна вода.

Не все пройшло добре. Один із пасажирів першого класу, Джозеф Майерс, рано прокинувся та спостерігав за роботою екіпажу. «Я дивився, як вони намагаються вивісити шлюпки, відвести їх від шлюпбалок, і мені здалося, що це завдання не для них. З мотузками вони поводилися невміло. Ними керував якийсь унтер-офіцер, я не знаю, хто це був, але загалом мені здалося, що ті моряки ніколи раніше не працювали зі шлюпками. Вони користувалися фалами та мотузками, наче будівельники; виглядали вони радше як різнороби, а не моряки»[456].