У статті повідомлялося, що федеральна влада приголомшена намірами Німеччини. Усіх турбувало, здавалося, одне-єдине питання: «Яку мету поставила перед собою Німеччина? Чи збирається вона розпочати війну проти Сполучених Штатів?»

Ніхто не мав жодних сумнівів щодо того, що інцидент із «Gulflight» буде вирішено дипломатичними методами, але в статті зазначалося: «Усіх хвилює поява все більшої кількості фактів, які свідчать або про те, що Німеччина шукає проблем зі Сполученими Штатами, або ж про те, що їхня влада безрозсудно ставиться до можливого спричинення проблем».

«Лузитанія» прямувала вперед, і на борту запанувала звична нудьга. Зустрічі за їжею ставали дедалі важливішими. У ці перші дні подорожі пасажири звикали до сусідів, з якими мали ділити стіл. Чарльзові Лоріа звикати було легко: з ним за одним столом був його друг Вітінгтон. А ліверпульському детективу — навіть простіше: він їв сам-один. Тим, хто подорожував на самоті, загрожувала можливість опинитися поруч із набридливими людьми, з якими в них не було нічого спільного. На борту постійно хтось знайомився з чарівними людьми або хамами, з сором’язливими або хвалькуватими. Одна молода жінка мусила ділити стіл із чоловіком, який її «дуже дратував»[369]. Серед пасажирів спалахували й згасали чвари. Розгорялися романтичні стосунки.

Але їжі завжди було однаково вдосталь, навіть у третьому класі, де мозковий горох із блакитної бляшанки був головною стравою, як і вілтширські сири, консервовані груші, персики, абрикоси та ананаси. У першому класі їжа була не просто хорошою, а марнотратно щедрою. Пасажирам першого класу пропонували супи, закуски та безліч основних страв з кожним прийомом їжі. Під час одного з переходів у меню на один обід входили: палтус в орлеанському соусі; міньйони-суше з палтуса; смажений на відкритому вогні морський окунь у соусі шорон (соус із білого вина, цибулі шалот, естрагону, томатної пасти та яєць); телячі відбивні; турнедо з бордоської яловичини; вірджинський запечений окіст; сідло барана; смажена дика качка; качка, фарширована селерою; смажені курчата цесарки; телячі філе та ребра; а також п’ять десертів: тирольське суфле, шоколадний торт, яблучний пиріг, баварський лимонний крем і морозиво двох видів — полуничне та неаполітанське[370]. У меню було стільки позицій, що «Кунард» доводилося друкувати окремі листки з комбінаціями страв, які можна було замовити, щоб збиті з пантелику пасажири не помирали голодною смертю.

Пасажири пили та курили. Одночасно й багато. Для «Кунард» це складало суттєве джерело прибутку. Компанія постачала на борт запас зі 150 ящиків віскі Black & White[371], 50 ящиків віскі Canadian Club та ще 50 — джину «Плімут». На борту також було 15 ящиків червоного французького вина 11-річної витримки шамбертен, білого вина такої ж витримки шаблі, 12 бочок зі стаутом та 10 — з елем. Був запас 30 тисяч цигарок Three Castles та 10 тисяч манільських сигар. На кораблі також продавали сигари з Гавани та американські Phillip Morris. Для пасажирів, у яких були люльки — а таких було багато, — на кораблі було 560 фунтів тютюну Capstan та 200 фунтів тютюну Lord Nelson Flake у бляшанках по 4 унції. Пасажири також брали свої цигарки та тютюн. Майкл Бірн, нью-йоркський крамар на пенсії та колишній помічник шерифа, який подорожував першим класом, вочевидь, планував чи не всю подорож палити: у нього з собою було 11 фунтів тютюну Old Rover та три сотні сигар[372]. На борту судна протягом усього плавання не зникав запах тютюну, особливо відчутний після вечері.

Головною темою для розмов, як згадував пасажир Гарольд Сметерсг, була «війна та субмарини»[373].

Для Теодейт Поуп подорож була нудною, а ще вона страждала від депресії, з якою боролась від самого свого дитинства. Теодейт одного разу описувала себе як людину з «надсвідомістю»[374]. Коли вона вчилась у школі міс Портер у Фармінгтоні, її нерідко переслідували напади депресії та втоми. У 1887-му, у віці двадцяти років, у своєму щоденнику вона записала: «Сльози з’являються без будь-якої причини. Увесь день болить голова»[375]. Директорка школи та її засновниця Сара Портер радила звернутися до лікаря. «Розвеселися, — казала вона Теодейт, — будь завжди радісною»[376]. Але це не допомогло. Наступного року в березні батьки відправили Теодейт у Філадельфію, на огляд до доктора Сайласа Вейра Мітчелла, відомого своєю роботою з пацієнтами, переважно жінками, що страждали на неврастенію, або нервове виснаження.

Мітчелл порадив Теодейт його відомий тоді стиль лікування — «лікування спокоєм»[377], період вимушеної пасивності, що міг тривати до двох місяців. «Протягом першого тижня — а іноді до чотирьох чи п’яти тижнів — я не дозволяю пацієнтам вставати з ліжка, шити, читати чи писати, — писав Мітчелл у своїй книзі “Жир та кров”. — Єдине, що їм дозволяється, — чистити зуби»[378]. Деяким пацієнтам він навіть забороняв самостійно перевертатися з боку на бік, наполягаючи, щоб вони просили про допомогу сестру. «У таких випадках, поки пацієнт лежить, приносять рушники та воду. Перед сном його піднімають, переносять на кушетку, обтирають губками та повертають назад у наново застелене ліжко». В особливо складних випадках він навіть застосував легкі удари електричним струмом під час приймання ванни. Його методи лікування стали відображенням його власного критичного уявлення про жінок. У своїй книзі «Фізична та моральна втома, або Поради для перевантажених роботою» він писав, що «жінки б краще одужували, якби їх мозок навіть злегка не перевантажувався»[379].

Теодейт підкорювалася всім правилам лікування Мітчелла, навіть незважаючи на те, що сама вважала відпочинок останнім, що їй потрібне. Вона писала: «Я завжди щаслива, коли в мене стільки справ, що мені ніколи думати про сум у житті»[380]. Лікування їй не допомогло. А скоро всю методику доктора Мітчелла було переоцінено на національному рівні. У 1892-му письменниця на ім’я Шарлотта Перкінс Ґілман опублікувала оповідання «Жовті шпалери», яке стало дуже популярним. У ньому вона виступала проти «лікування спокоєм» доктора Мітчелла. Ґілман сама була його пацієнткою в 1887-му — на рік раніше за Теодейт, — коли страждала на те, що пізніше називатимуть післяпологовою депресією. Ґілман провела в лікарні Мітчелла місяць, після чого він виписав їй рекомендації для продовження лікування: «Вести якомога більш домашнє життя. Постійно тримати дитину поруч. Лягати на годину після кожного прийому їжі. Щодня не більш як дві години віддавати інтелектуальним справам»[381].

І ще: «Ніколи не торкатися ручки, пензля або олівця до кінця життя»[382].

Ґілман заявила, що лікування в Мітчелла привело її «мало не до божевілля»[383]. Своє оповідання вона написала для того, щоб застерегти потенційних пацієнтів від цього лікаря.

Теодейт продовжувала боротися з депресією й після 30 років. Восени 1900-го, коли їй було 33, депресія навіть загрожувала її любові до мистецтва й архітектури. «Я виявила, що мій матеріальний світ втрачає спромогу приносити мені задоволення чи шкоду — для мене він не має значення, — писала вона в щоденнику. — Я зачиняюся всередині та знаходжу задоволення в тому внутрішньому світі, який ставав для мене притулком у дитинстві»[384]. Почав зникати навіть її інтерес до картин: «Картини вже давно були для мене мертві — ті, що мені подобаються, подобаються тільки на перший погляд, а потім стають лише фарбою, більше нічим; “вичавлені лимони”, якщо сказати банально»[385]. Архітектура й досі її цікавила, але вже не так пристрасно. «Мій інтерес до архітектури завжди був набагато сильнішим за інтерес до будь-яких інших виявів мистецтва. І він точно не мертвий — ще ні»[386]. Вона писала, що «стомилася бачити ці жолобкуваті крихкі яскраві курники, що здіймаються вгору, — я від них зубами скрегочу»[387].