Проте Адміралтейство могло помилятися, припускаючи, що на момент відплиття з Нью-Йорка такий документ був серед паперів, які отримав Тьорнер. (Юристи «Кунард» пізніше пишномовно обійшли це питання в заплутаних юридичних термінах, зводячи все до такого[352]: «Кунард» вважає, що такий документ було передано капітанові, але в компанії не знали напевне, про що саме в ньому йшлося.) Факт, чи отримав це повідомлення Тьорнер, став предметом суперечки. Торговельна палата Адміралтейства справді склала рекомендацію такого зигзагоподібного курсу, але один видатний морський історик стверджував, що такі інструкції не були схвалені Першим Лордом Черчиллем аж до 25 квітня, тому їх не передавали капітанам та суднохідним компаніям до 13 травня, тобто набагато пізніше за відплиття «Лузитанії» 1 травня.

Та навіть якби такий документ був у Тьорнера, він навряд чи б щось змінив[353]. По-перше, капітанам не наказувалося іти зигзагом — було просто описано стратегію. А по-друге, у ту епоху капітани комерційних кораблів вважали зигзагоподібний курс чимось кумедним, і мало хто став би його застосовувати. Тим більше, командир величезного океанського лайнера. Неприйнятною була навіть думка про те, щоб завдати дискомфорту пасажирам (а в першому класі було досить багато видатних людей) постійними різкими поворотами.

Опинившись у відкритих водах, «Лузитанія» вийшла на швидкість приблизно у 21 вузол — це на 6 вузлів більше за максимальну швидкість підводних човнів у поверхневому режимі та вдвічі більше за швидкість під водою.

Така швидкість перевищувала максимальну швидкість будь-якого іншого цивільного корабля, що застосовувався на той момент. У неділю після полудня «Лузитанія» швидко наздогнала та обійшла американський лайнер «Нью-Йорк», на борту якого подорожувала шекспірівська актриса Еллен Террі.

У неділю Двайт Гарріс, ньюйорківець, що прямував в Англію з наміром одружитися, став планувати свої дії на випадок, якщо «Лузитанію» торпедують. «Я добре роздивився та вирішив, що якщо й справді щось станеться у “військовій зоні”, то піду на ніс корабля, якщо буде така можливість»[354]. Але, перш ніж піти на ніс, він планував захопити те персональне рятувальне коло, яке придбав у Ванамейкера в Нью-Йорку.

Кімната 40; Квінстаун; Лондон.

Захищаючи Оріон

В Адміралтействі зчинилося хвилювання через німецькі повідомлення, перехоплені Кімнатою 40. Але хвилювала їх не «Лузитанія», а «Оріон» — один із найбільших та найпотужніших лінійних кораблів Британії, «супердредноут». Цей корабель було переобладнано в Девонпорті, що на південно-західному узбережжі Англії, і тепер він мав іти на північ, щоб повернутися у Великий флот у Скапа-Флоу.

У неділю, 2 травня, начальник штабу Адміралтейства Німий Олівер надіслав Першому Морському Лорду Джекі Фішеру повідомлення, у якому радив відкласти вихід «Оріону»: «Буде менше місячного світла та менше ризику щоночі, поки ми чекаємо»[355], — писав він.

Фішер погодився, і о 13:20 Олівер відправив телеграму головнокомандувачу флоту адміралові Джелліко з наказом затримати «Оріон» у Девонпорті. Того ж дня Адміралтейство також надіслало Джелліко вимогу вжити заходів щодо захисту менших суден — вугільників та катерів, «беручи до уваги загрозу з боку субмарин на захід від західного узбережжя Ірландії»[356].

Протягом двох наступних днів Олівер також надсилав окремі попередження щодо двох інших військових кораблів[357], «Ґлостер» та «Граф Единбурзький», а потім іще одне — з рекомендацією призначити «Юпітеру» курс через нещодавно відкритий шлях Північною протокою, який на той момент був безпечнішим за інші. Раніше Адміралтейство закривало його через німецькі міни, але 15 квітня шлях було очищено від мін та відкрито для військових, але не комерційних кораблів[358]. Цей шлях проходив між Шотландією та Ірландією: він був з обох боків оточений дружніми берегами, а також його активно патрулював флот Британії.

Незважаючи на безпеку Північної протоки, адмірал Олівер наказав супроводжувати «Юпітер» есмінцями[359].

Тієї неділі це була не єдина новина про Північну протоку[360]. Адмірал Річард Вебб, голова Торговельного підрозділу Адміралтейства, який під час війни командував усіма британськими комерційними кораблями, отримав повідомлення, що новий шлях буде відкритий для всіх кораблів, як військових, так і комерційних. Тобто цивільні фрахтівники та лайнери, що йдуть у Ліверпуль, можуть узагалі не входити в Західні підходи, обходячи Ірландію з півночі та потім повертаючи на південь, на Ліверпуль.

Адмірал Вебб не передав нову інформацію в «Кунард» або на «Лузитанію».

Більшу частину дня в неділю Адміралтейство також стежило за подіями на підбитому американському танкері «Gulflight»[361], який йшов на буксирі та під супроводом ВМС. О 16:05 з корабля доповіли про «значне просунення». Ще за дві години судно прибуло на острів Сент-Меріз в архіпелазі Сіллі з майже повністю затопленою передньою частиною палуби та гвинтами, що стирчали над водою.

У Квінстауні, Ірландія, місцевий американський консул відкрив газету та вперше дізнався про попередження німецького посольства, яке опублікували в американських газетах за день до того.

Консула звали Веслі Фрост, і він працював у Квінстауні другий рік. Це місто й досі мало велике значення, хоча найбільші лайнери «Кунард» і перестали тут зупинятися через те, що занадто часто «торкалися дна» у бухті. Фрост знав, що тоді «Лузитанія» якраз була в переході до Ліверпуля, але попередження недуже його схвилювало. «Натяк  на “Лузитанію” був досить зрозумілим[362], — згадував він, — але в мене тоді навіть думки не виникло, що німці насправді можуть її атакувати. Відповідальність за такий учинок була б занадто скандальною, щоб розумні люди могли її на себе взяти».

Того самого дня, у неділю, набагато південніше, у Лондоні, посол США Волтер Пейдж, начальник Фроста, знайшов декілька вільних хвилин, щоб написати листа синові. Сина звали Артур, і він був редактором у нью-йоркській видавничій компанії, яку заснував посол зі своїм партнером Френком Даблдеєм у 1899 році.

Пейдж був з голови до ніг англофілом. У своїх офіційних повідомленнях він постійно виявляв свою прихильність до Британії та вражав президента Вільсона рішучою ненейтральністю. Насправді Вільсон на той момент уже втратив довіру до Пейджа, хоча сам посол ще про це не підозрював, незважаючи на численні натяки президента, який часто не відповідав на його комюніке[363]. Уже сама тільки присутність полковника Хауза в Лондоні в ролі особистого представника Вільсона була достатнім свідченням зменшення впливу Пейджа, але сам посол, здавалося, ніяк не усвідомлював, наскільки мало Вільсон приділяв ваги йому самому та інформації, яку він надавав.

Пейдж часто писав синові, і зараз, у своєму недільному листі, розповідав йому про свої занепокоєння щодо можливого втягнення Америки у війну. Пізніше цей лист виявиться моторошно пророчим.

«Цьому [втягненню] може передувати підрив лайнера з американцями на борту[364], — писав він. — Я вже майже очікую такого».