Изменить стиль страницы

— Ти без настрою? Щось трапилося? — запитала вона, помітивши нарешті у мені брак ентузіазму, та я лише похитав головою.

— Усе гаразд, Сюнне. Усе, як завжди.

— А саме?

Я почав загинати пальці.

— Ранній ранок — раз, понеділок — два, дощить, я підтоптаний, самотній чоловік, без ліцензії, без перспектив на майбутнє; я порізався, коли голився, я не можу зрушити з місця у справі Арона й сиджу в глухому куті з власною справою. А поза тим — усе прекрасно!

Сюнне засміялася — чи ж я даремно викаблучувався? Але я й сам чув, як крізь напускну бадьорість у голосі пробивалися тремтливі нотки гіркоти й страху. Мої слова стали холодним душем для її життєрадісності, і вона заховалася за такою ж напускною діловитістю.

— Хочеш, попорпаємося в Ароновій справі разом?

— Не знаю, чи варто заходу, — відповів я, але вона вже не слухала, прямувала до мого офісу.

Стоячи плечем до плеча, ми розглядали стіну. Довгі білі клапті паперу посмуговані рисками й кривулястими лініями, списані нотатками.

— Ти закінчив? — запитала Сюнне.

— Майже. Ще не зовсім.

— Принаймні напрацювався. Виклади мені коротку версію, Мікаелю. Що з ним було не так?

— Отже, — почав я. — Комбінація різних факторів. Спостереження очевидців, які бачили його на місцях злочинів в актуальний час. Дивак. Недобрий поголос. Іншими словами, людські плітки й непрямі докази. Та ще зізнання, ясна річ.

— Що-що? Він зізнався?

Я кивнув.

— Так.

— В обох убивствах?

— Так.

— О, Господи! Це трохи ускладнює справу.

— Скидається на те, але хтозна. Хлопець був тоді дуже молодий, лише вісімнадцять років. Не надто тямущий, з психічними відхиленнями. Його допитували чотири доби, а тоді він раптом зізнався. Гадаєш, важко було за таких обставин досвідченому слідчому вибити з нього зізнання? Якщо мені пощастить знайти хоч якусь зачіпку, зізнання перестане бути нездоланною перешкодою.

— Окей, — погодилася Сюнне, але я вловив у її голосі нотку сумнівів. — А це що? — вона тицьнула на дві криваво-червоні вертикальні риски, що розділяли часову шкалу на три майже однакові частини.

— Убивства, — я торкнувся однієї з рисок. — Анна Вестьой. Убита пізно ввечері двадцять шостого серпня. Її забили до смерті.

— А інші позначки?

— Сірі Єнсен. Убита менш, ніж за добу після першого вбивства. Пополудні або перед вечером наступного дня. Також ударом по голові, каменем. Жодних ознак зґвалтування в обох випадках.

Ми трохи помовчали, а тоді я продовжив розповідь.

— Це карта острова Вестьой. Там, на півночі, тисячі островів, але Вестьой найбільший у комуні та єдиний заселений. Інші острови давно покинули люди.

Сюнне кивнула.

— Гм… А це що? — вона показала маленького квадратика, на який густо накладалися лінії усіх кольорів.

— Школа. І ось тут, бачиш, лінії тут також скупчуються навколо будівлі, розташованої біля самого причалу. Це крамниця. Тут — кав'ярня, а тут приймають виловлену рибу, більшість молоді має час до часу додаткову роботу. А на західному краї острова, біля самого моря, стоїть церковця, молитовний дім.

— Вони туди ходили на відправи?

— Так, належали до однієї парафії, — кивнув я.

— Нічого не видається дивним?

— Та ні, не думаю. Складається враження, що все село ходило туди молитися. Не знаю, чи мала молельня якусь незвичайну притягальну силу, чи може, громада Вестьоя була надзвичай релігійною, але церковця служила місцем згуртування мешканців селища.

Сюнне замислено дивилася на стіну.

— Це — острів, — мовила врешті вона. — Маленький острівець.

— Що ти цим хочеш сказати?

— Й сама не знаю. Трохи дивно. Замкнене, по суті, ізольоване середовище. Коли трапляється щось подібне, так і кортить припустити, що злочинець чужак, не свій. Хіба ні? Психопат-заброда, гастролер, який вийшов на полювання поза межами свого ареалу існування, так би мовити. Гадаю, більшості важко, мабуть, було повірити, ніби хтось, кого вони знають, стоїть за цими злочинами.

— Маєш рацію.

— Так, — захвилювалася Сюнне. — Але на маленькому острові, принаймні на такому ізольованому, як Вестьой, де всі одне одного знають, згаданий варіант не реальний. Навряд чи багато чужинців гостювали на острові на момент убивств, а ті, що й були, вочевидь, прибули на поромі й залишитися непоміченими не могли.

— І це правда. Чужинців було троє, усі вони викреслені з кола підозрюваних.

— От бачиш! Місцеві дуже швидко дізналися, що зловмисником є хтось зі своїх. І в той же час… глянь на це село, — Сюнне підступила ближче й торкнулася карти. — Крихітне поселення, густо скупчені будиночки, один попри один, на березі вузької бухти. І на тобі маєш — два вбивства! Не одна, а двоє молодих дівчат, мертві. Як часто трапляються такі злочини в забутих Богом і людьми крихітних поселеннях у цій країні? — вона похитала головою. — Уявляєш, яке сум'яття панувало там у ті дні? Який страх і тривогу мали посіяти два вбивства? Та то був, мабуть, справжній колективний психоз, Мікаелю! Вони ж добре знаються між собою. Багатьох, напевно, єднають родинні узи. Мабуть, більшість мешканців ледь не про всіх усе знали. Як легко було, судячи з твоїх слів, тицьнути пальцем на відлюдника, на того, хто вирізнявся з-поміж них, на Арона. Скласти на нього вину, щоб маленька громада змогла позбутися свого тягаря і жити далі.

— Так, аж надто легко, — погодився я. — Оце мене й лякає.

— То що тобі вдалося з'ясувати? Є над чим працювати далі? Які висновки?

Я знизав плечима.

— Уся робота псові під хвіст…

— Перебільшуєш, Мікаелю! У такий спосіб ти непогано відтворив картину подій чвертьстолітньої давнини.

— Так воно, так, але я не знайшов жодного, хай навіть непрямого доказу, що Арон не вбивав. Немає жодних фактів, які б заперечували його вину. Його бачили… то тут… то там… до і після убивства Сірі.

— А інше убивство?

— Перше, фактично. Убивство Анни. Арон сам каже, що був у морі, на човні. Звісно, він часто виходив у море, всюди мав розставлені верші, продавав зловлених крабів і раків, але ніхто його не бачив.

Я тицьнув пальцем в одну точку.

— Ось тут він тримав човна. Тут його бачила за кілька годин до вбивства одна літня жінка, а ще є свідчення школяра, який начебто бачив, як Арон веслував до північного мису острова, що підтверджує слова самого Арона, але хлопчина не був певний, коли саме це було. Тому свідчення малого не взяли до уваги. Зате свідок, який заслуговує на довіру, бачив Арона поблизу місця злочину саме на час убивства Анни.

Сюнне кивнула.

— Непогано, Мікаелю. А ніхто й не казав, що буде легко. До того ж, найвірогідніше Арон таки є вбивцею. Помилково засуджені за важкі злочини, на щастя, рідко трапляються. Невже ти, справді, сподівався, що, попрацювавши кілька днів, намалювавши кілька рисок, розплутаєш справу?

— Ні… Звісно, ні. Я лише сподівався знайти, за що зачепитися. Якусь розбіжність, два суперечливі свідчення… Щось таке. Але не знайшов.

— Отже, ти здаєшся?

Я зітхнув.

— Ні, Сюнне, я не здамся. Якщо я зробив уже так багато, то й решту дороблю. Але не маю великої певності в успіху…

Під кінець робочого дня я впорався із завданням. Трохи боліла голова. У животі бурчало. Мені сяйнуло, я ж забув пообідати. Таке часто траплялося зі мною останнім часом. Я сів у крісло й помилувався кінцевим продуктом багатоденної важкої роботи.

Аркуші на стіні нагадували мені одну картинку з дитячої книжки розмальовок: на сторінці — розсип цифр, завдання полягало в тому, щоб сполучити їх між собою лініями в наростаючій послідовності, аж поки постане зображення. Пригадую, як захопливо було в дитинстві вгадувати, що ж за картинка вималюється, і тріумф, коли з-під олівця з'являлися обриси слона чи автомобіля. Яка то була сатисфакція створювати щось цілісне з хаосу! Та не у випадку моєї карти. З-поміж хаосу різноколірних рисок не проступав прихований сенс, не вимальовувалися жодні пізнавані обриси. То були лінії на аркуші паперу і нічого більше. Якщо вони й ілюстрували щось, то хіба моє нинішнє життя. Клубок сплутаних нитей. Хаос.