Дивно, але я трохи заспокоївся. Паніку викликала близькість небезпеки й переслідування, однак тепер, коли я виразно бачив свого переслідувача, самовладання частково повернулося. Я ще боявся, та це вже не був панічний страх. Я додав газу, намагався входити в повороти, не скидаючи швидкості, проте відірватися ніяк не міг. Він наче приклеївся до мене, тримався за кілька метрів позаду. Коли ми знову вихопилися на пряму, я перемкнув на другу передачу і щосили натиснув на газ — двигун незадоволено завищав, незвичний до такого поводження, — а тоді швидко перемкнув на третю.

Гудіння мого авта перекривав потужний рев важкого мотоцикла. Я глянув у дзеркало, але не побачив переслідувача. Повернув голову ліворуч і краєм ока помітив його. Доки надумався перегородити йому дорогу, він уже порівнявся зі мною. Я розгледів його криву усмішку, коли він мене обганяв, але раптом дорога завернула праворуч довгим, плавним згином, довелося усю увагу зосередити на гальмуванні. Я відчував, як відцентрова сила тягне мене на зустрічну смугу, і затамував подих. То було відчуття балансування на провислій линві, проте я зумів утримати зчеплення з дорожнім полотном. Мортен Олешер обігнав мене, та ще залишався у лівій смузі. Він низько поклав мотоцикла, майже торкаючись лівим коліном асфальту. Якась граціозність була в його манері їзди, наче й не існували для нього фізичні закони, які намагалися скинути його з дороги.

Жовте авто на зустрічній смузі я помітив, аж коли воно вигулькнуло зовсім близько. Мабуть, Мортен Олешер завважив його раніше за мене, та однаково надто пізно, щоб вивернутися. Усі його сили пішли на те, щоб втримати в повороті мотоцикла, тож можливості для маневру він не мав.

Мотоцикл і мотоцикліст ударилися в праве переднє крило автівки й широкою дугою злетіли через усю дорогу в повітря. У повітрі диспозиція змінилася. Я бачив, як гарлей зник за відбійником край дороги, і пропав з овиду, а Мортен Олешер летів угору, вище й вище, ніби закон сили тяжіння утратив чинність. З розпростертими руками й розвіяним волоссям, він видавався чорним хрестом на тлі синього-синього неба. Завищали гальма, я отямився від того, що сидів за кермом власного непорушного автомобіля. У світі стало раптом дуже тихо.

Розділ 16

Від жовтого авта ніде ані сліду, я був на дорозі сам. Я почав обережно сходити вниз крутосхилом обіч дороги, під ногами зсувався сипкий ґрунт і щебінь, потім схил став пологішим, а спуск — легшим. Гарлея побачив майже відразу. Він проклав собі шлях через низький підлісок, залишивши за собою поломане гілляччя, яке біліло перед очима обдертою корою, аж доки влігся посеред ялинкової порослі. Металеві деталі розсіялися довкруги: фара, відірване, зім'яте крило. Самого ж Мортена Олешера ніде не було видно.

З двадцять хвилин я ретельно прочісував місцевість, доки, врешті, знайшов його. Чолов'ягу закинуло набагато дальше між дерева, ніж я собі міг уявити. Він лежав на спині у вересі й моху, у сутіні ялиць. Коли я нахилився над ним, мені на коротку мить здалося, що він цілий і неушкоджений, що йому дивовижним чином пощастило вижити, пролетівши в повітрі таку відстань. Чорна шкіряна куртка й заплямовані мастилом джинси ніде не тріснули, не порвалися, не було ні слідів крові, ані видимих ран. А тоді я звернув увагу на його очі. Вони були розплющені. Погляд спрямований угору, повз темно-зелені, майже чорні ялиці, до неба, бездонно-синього і кришталево чистого, але Мортен Олешер неба не бачив. Його очі були порожні. Мені стало моторошно, я обережно обійшов його навколо. З іншого боку щось вогко блистіло у волоссі. Нахилившись, я помітив камінь, на який він упав. Камінь лежав під головою, немов подушка, та цього разу голова прибрала форму подушки, а не навпаки. Мортенова потилиця була розтрощена вщент.

Коли приїхала швидка, я вже видряпався схилом на дорогу, махнув їм рукою зупинитися, підтвердив, що саме я їх викликав. Потім показав спуск, пояснив, де шукати.

— Він мертвий.

Але мої слова проігнорували, лікарі перестрибнули через відбійник і поквапилися донизу.

Якийсь час я нерішуче потоптався по дорозі, а тоді сів до авта, завів двигун і поїхав убік міста. Трохи далі назустріч мені промчав на величезній швидкості поліцейський автомобіль з проблисковими маячками й сиреною. На шосе я теліпався так повільно, що за мною вилаштувалася вервечка автівок, які роздратовано сигналили мені в спину. Коли ж двоє нетерплячих водіїв рвонули повз мене на обгін перед самим закрутом, я змусив себе додати газу, але так міцно вчепився керма, аж пальці зсудомило. Опинившись нарешті в гаражі, відчув, як змокріла від поту спина.

У двері вони подзвонили аж надвечір. Я кілька годин проспав глибоким сном, голова важка, тіло ватяне, ніби щойно підвівся після хвороби. На сходах стояли двоє поліцейських, обоє в мундирах, обоє з серйозним виразом на обличчях.

— Мікаель Бренне?

— Я вас слухаю…

— Вибачте, вам доведеться піти з нами.

— Навіщо? — поцікавився я. — У чому річ? Мене арештовано?

Поліцейські не відповіли, лише повторили прохання піти з ними. Я зітхнув і одягнув пальто.

— Хвилинку, — спинив мене один з них, коли я вже вийшов на сходи. — Авто в гаражі ваше?

Я підтвердив, поліцейський попросив ключі.

То були два слідчі, що й минулого разу, і, як і минулого разу, верховодив товстун на ім'я Гансен.

— Послухайте, пане Бренне, — мовив він, чухаючи потилицю. З часом я засвоїв, що так він виражав своє роздратування. — Підсумуємо, що маємо. Ми знаємо, що ви сьогодні були на хуторі Мортена Олешера. Ми також знаємо, що ви його побили…

Я вже розтулив рота, щоб заперечити, але товстун застережливо підняв руку.

— Ні, пане Бренне, не перебивайте мене зараз. Співмешканка Олешера розповіла, що коли ви подалися геть з хутора, вона знайшла Олешера скоцюрбленим на долівці стодоли. Далі ми знаємо, що ви поїхали геть, а Олешер подався нагінці за вами на мотоциклі. Через десять хвилин він вже був мертвий, — товстун знову почухав потилицю. — А ще Мортен Олешер мав бути головним свідком на судовому процесі проти вас. Отож ви маєте очевидний мотив. Хочете й далі наполягати, ніби не маєте жодного стосунку до його смерті?

— Так, — твердо мовив я. — Ви що, не слухали моїх пояснень?

— Чому ж, слухав. Ось тільки я їм не вірю!

Допит затягнувся. Я був втомлений, знервований і злий на те, що Гансен не вірив жодному моєму слову.

— А мені начхати, — відрізав я. — Я пояснив, що трапилося. І не зобов'язаний давати ще якісь пояснення. А тепер я хочу додому.

Гансен зиркнув на мене.

— Почекайте тут, пане Бренне, — сказав він, підводячись, і вийшов з кабінету.

Я запитально глянув на іншого слідчого, довготелесого, кістлявого чоловіка з пласким боксерським носом і пожовклими від нікотину пальцями, але той лише пересмикнув плечима, мовляв, уявлення не має, що відбувається.

— Доведеться вам ніч провести тут, — повідомив, повернувшись, Гансен. — Ви заарештовані за підозрою в убивстві Мортена Олішера.

Думка провести ніч у тісній, душній камері в льоху поліційної будівлі навально увігнала мене в паніку. Коли мене забирали з дому, я допускав таку можливість, та не до кінця вірив у неї, доки не почув слова Гансена. Я пригадав задуху там, унизу, відчуття, ніби ти на самому дні світу, гармидер, сморід, клаустрофобію.

— Та ви жартуєте, — бовкнув я і миттю відчув, ж затремтів мій голос. А що Гансен не відповів, я знову завівся: — Хто ухвалив таке ідіотичне рішення? Невже ви, справді, вірите, ніби я убив Мортена Олішера? Навіщо воно мені? Він уже дав свої свідчення поліції, і, коли розпочнеться процес, його просто зачитають у суді. Невже ви гадаєте, що його смерть мені на руку?

Гансен мовчки втупився у стіл.

— Я не знаю, Бренне. Напевне знаю, що ви билися і що він поїхав за вами. Може, ви так розлютилися на нього, що вам перемкнуло в голові, ви притиснули його до відбійника й скинули з дороги. Бог свідок, таке вже траплялося й раніше. Ви, мабуть, не цілком уявляєте, який вигляд має цей випадок збоку.