Арон наморщив чоло.
— Ой, не знаю. Мама не зрадіє. Вона взагалі не хотіла ворушити старе. Каже, що все, урешті-решт, забудеться, а Бог простить тим, хто покається.
— Гаразд, а ви самі добре подумали, чи, справді, хочете перегляду справи?
— Я відсидів вісімнадцять років у в'язниці за два вбивства, яких не скоював. А після звільнення нам довелося переїхати, ми не могли більше мешкати вдома на Вестьой. Тепер живемо на родинному хуторі моєї мами, на маленькому острівці — півгодини човном від Вестьой. На весь острівець — лише ми двоє, — в Арона зблисли очі. — Я хочу повернути собі чесне ім'я. І повернутися додому, на Вестьой.
— Вам варто знати одне, Ароне, я не можу гарантувати, що доведу вашу невинуватість. Це важко, дуже важко зробити через стільки років, надто, коли йдеться про вбивство. Тому нічого не обіцяю. Спробую, але нічого не обіцяю…
Арон кивнув, уже заспокоївшись, збуджений погляд знову став сумирним.
— Усі так кажуть. Але ви досвідчений. Я сподіваюся, ви таки зумієте мені допомогти.
Перш ніж попрощатися з Ароном, я познайомив його з Сюнне.
— Це — адвокат Берґстрьом, саме вона офіційно представлятиме ваші інтереси.
Подаючи Сюнне руку, Арон потупив очі й зашарівся.
— Мені час іти, — пробурмотів він. — Мама чекає…
— Дивний тип, — мовила Сюнне, коли відвідувач зник за дверима.
— Пусте… Я одержав справу.
— Гадаєш, реально йому допомогти?
— Уявлення не маю.
Потім я надіслав факс до своєї старої фірми з невеличким списком клієнтів, які погодилися перейти зі мною до Сюнне, а ще попросив приготувати відповідні матеріали справ, за якими я мав прийти наступного дня.
— Ми можемо послати за ними кур'єра, — запропонувала Сюнне, але я похитав головою.
— Нема потреби. Я сам заберу.
— А ти певний, що тобі хочеться туди потикатися, Мікаелю?
— Чому б і не поткнутися?
Сюнне тільки знизала плечима, мовляв, як знаєш, але в її очах я помітив сумнів у доцільності мого наміру.
Наступного дня я таки пошкодував, що туди попхався. Вони вже замінили табличку на дверях. Мого прізвища на ній більше не було. Тепер контора називалася «Адвокатська фірма Ула & Со». Я находився сюди роками, нічого, окрім таблички, тут не змінилося, та, переступивши того дня поріг, відчув себе чужим. То вже не була моя рідна контора, адвокатові Бренне тут нічого було робити, і я знав, йому тут зовсім не раді. І хоч Єва, як завжди, усміхнулася, обійняла, запитала, як справи, мені все ж гостро захотілося якнайшвидше чкурнути звідси геть.
— Маєте для мене документи, Єво? — запитав я.
Єва кивнула, вийняла й поклала на стійку тоненький стосик тек зі справами. Я швидко їх погортав.
— А де справа Арона Сьорвіка?
— Ці справи мені передав для вас Ганс Улав.
— Мала бути ще одна. Перегляд давньої кримінальної справи. Чималий стос документів з поліції.
Єва розгублено дивилася на мене.
— Не знаю, Мікаелю. Мені передали тільки ось це…
— Не хвилюйтесь, то не ваша провина. Клієнт хоче заміни адвоката, тож мені потрібні документи. Ганс Улав у себе?
— У суді.
— А Петер?
— У своєму кабінеті.
— Сам?
— Здається, сам. Я можу зателефонувати йому і…
Але я вже не слухав, попрямував до Петера.
Я постукав і, не чекаючи дозволу, увійшов. Петер підвів голову від купи паперів на столі перед собою, розтулив рота щось сказати й знову стулив, побачивши мене.
— Привіт, Петере!
— Мікаель?
Ми обидва замовкли. Я був прикро вражений, як він змінився. Схуд кілограмів на десять, щонайменше. Петер завжди був худорлявим і довготелесим, але тепер костюм теліпався на ньому, немов балахон, очі потьмяніли, втратили звичний блиск.
— Я прийшов забрати деякі справи, — озвався врешті я.
— Чув. Я так розумію, ти тепер працюєш з Сюнне?
— Так. Однієї справи бракує. Арона Сьорвіка. Перегляд. Ганс Улав часом не…
— Зеленого уявлення не маю, Мікаелю. Якщо клієнт забажав залишитися з тобою, Єва знайде всі потрібні документи. Я їй скажу…
— Чудово.
Якусь мить я стояв, вагаючись, на порозі, збирався просто розвернутись і податись геть, та раптом не втримався, вибухнув:
— Як ти міг, Петере? Як ти міг ось так наплювати на понад двадцять років дружби?
Петер судомно ковтнув. Я бачив, як натужно зарухався борлак, тоненька шийка, здавалось, ледве втримує на плечах голову. Руки заметушилися на столі, ніби він щось шукав між паперами.
— Я… — почав було він і раптом замовк, ніби не зміг дібрати потрібних слів.
Я обернувся іти геть, Петер сказав щось мені вслід, але я не розчув.
— Що? Що ти сказав, Петере?
— Сказав, що ти мене вимотав до краю.
— Що ти маєш на увазі?
— На тебе ніколи не можна було покластися, Мікаелю. Ти ніколи ні в чому не брав на себе відповідальності. Вічна пекельна гонитва. Ніби світ ось-ось має завалитися, справи, від яких залежить життя і смерть, замороки з жінками, замороки з клієнтами, замороки з поліцією. А тобі б лише моїми руками жар загрібати. Ти навіть пальцем не поворушив, щоб налагодити стерпні стосунки з новими партнерами. Та й не міг я вплинути на їхнє рішення, вони ж у більшості…
— То все пусте базікання, Петере! Ти міг би наполягти, пригрозити, що підеш з фірми, хоч щось міг зробити. Без тебе ця фірма була б нежиттєздатна. Та ніколи б у світі тим жевжикам не вдалось потурити мене, якби тобі справді хотілося мені допомогти…
— Ти висотав з мене всі сили, Мікаелю, — тихим голосом повторив Петер.
Здавалось, ніби в тій блідій оболонці живе тінь.
Я вийшов у приймальню. Єва вже з'ясувала, куди поділася справа Арона Сьорвіка.
— Ось те, що лишилося, — простягнула вона мені порожню на вигляд теку.
Я розгорнув її, там лежав самотній аркуш — мій лист до Арона, у якому я погоджувався взяти його справу в провадження.
— А де ж документи? Вони стояли в кутку мого колишнього кабінету, дві повні картонні пачки.
— Їх уже немає, Мікаелю.
— Як це — немає?
— Поліція забрала, доки тебе не було. Мені шкода… Доведеться тобі з поліцією тепер самому домовлятися.
— Що ж, гаразд, — я поклав тоненьку теку до кейса.
Вже розтулив рота запитати Єву про нездоровий вигляд Петера, але передумав і попрощався.
Увечері я зателефонував до Фінна Рюда, колишнього партнера нашої фірми, старого правника.
— Я чув, що сталося, — сказав він у слухавку. — Гадаю, немає потреби, казати тобі, що я з цього приводу думаю. Але, на жаль, нічим не зможу тобі допомогти.
— Знаю, Фінне! Не тому телефоную…
— Ні? А чому?
— Через Петера. Я сьогодні заходив на фірму, бачив його. І мені здалося… він зле виглядає. Петер хворий, ти не знаєш?
На іншому кінці лінії запала довга пауза. А тоді Фінн важко зітхнув.
— У нього виявили рак, Мікаелю.
— От дідько!
Ми ще трохи поговорили, але Фінн не знав подробиць.
— Петер не хоче про це розмовляти, не хоче навіть, аби про його хворобу хтось довідався. Але, Мікаелю…
— Що?
— Ми нічим не можемо зарадити Петерові. А як ти розгрібаєш свою халепу?
— Про що це ти?
— Звинувачення проти тебе безпідставні, тут сумнівів немає. Усе скидається на те, що тебе хтось підставляє, робить цапом-відбувайлом. От я й запитую: що ти думаєш з цим робити?
— Я не знаю, що з цим робити!
— Він не знає! — у голосі Фінна виразно вчувалося роздратування. — Щось не схоже на того Мікаеля Бренне, якого я знаю. Ти ніколи не мав терпцю чекати, навіть, якщо треба було! А в цій ситуації бездіяльність загрожує втратою всього! Я б тобі, хлопчику, радив підняти дупу з фотелю, доки не загримів до пекла! І не сподівайся, що поліція зробить усе за тебе…
Після тієї телефонної розмови я довго сидів і думав. Новина про Петерову біду глибоко вразила мене і так трусонула мною, що я вже схопився за слухавку телефонувати йому, однак, кривда, якої він завдав мені своєю зрадою, виявилася сильнішою. Хай він хворий, але хвороба не може служити виправданням непорядності.