— Усе гаразд, — заспокоїв я Сюнне. — Жодних проблем…

— Зате маєш телефон, — потішила Сюнне.

— Так, чудово. Дуже гарний телефон, — ми якийсь час мовчки споглядали телефон, а тоді разом розсміялися.

Пані Сьоренсен, така собі мамуся-секретарка, єдиний найманий працівник у фірмі, розгублено зиркнула на нас, але й собі усміхнулася.

— Бажаєте кави, пане Бренне? — запитала вона.

— Мікаель, називайте мене Мікаелем, — попросив я. — Так, дякую, радо вип'ю кави! Якщо філіжанка поміститься в моєму офісі.

І ми знову зареготали, пані Сьоренсен разом з нами.

Телефонувати колишнім клієнтам було справою не надто приємною. Я більше не мав доступу до тек зі справами, не мав номерів телефонів, тож чимало часу пішло на те, щоб їх роздобути. Я зосередився на клієнтах, з якими в мене встановилися особистісні, приятельські контакти. Здебільшого то були мої постійні клієнти. Однак скоро виявилося, що Ганс Улав мене випередив і навіть не збирався цього приховувати.

Першому я зателефонував такому собі Булле. Сам він вважав, що так його прозвали за схожість з бульдогом, і дуже цим пишався. Я представляв його інтереси багато років поспіль.

— Бренне? — перепитав він недовірливо. — Хіба ти не сидиш?

— Уже ні, — відповів я. — Мене звільнили.

Я пояснив йому, що тепер працюю в іншій адвокатській конторі, але й далі готовий до послуг давнім клієнтам, які потребують юридичної допомоги.

— Він… як же його… адвокат Тунґесвік сказав, щоб я тримався від тебе якнайдалі…

— Он як? Пояснив, чому?

— Так. Мовляв, достатньо того, що я шахрай, навіщо мені ще й адвокат-шахрай.

— Так і сказав?

— Та ні, я своїми словами передав. Він позагортав у ваші премудрі адвокатські слівця, та малося на увазі саме це.

— Але твої інтереси буде репрезентувати фактично Сюнне. Я залишатимуся за лаштунками, допомагатиму їй своїм досвідом, принаймні доти, доки з мене не знімуть звинувачення.

Кілька секунд у слухавці на іншому кінці панувала тиша.

— Ти добрий адвокат, Бренне, і мені подобаєшся. Але ми живемо в маленькому містечку. Неважливо, хто представлятиме мене в суді. Однаково всі будуть знати, хто за ним стоїть і смикає за мотузочки. Не хочу ризикувати. Вибач, але мені в цій ситуації треба думати насамперед про себе…

— Не біда, Булле, — мовив я. — No problem. Хай тобі щастить!

Аж ніяк не всі формулювали свою відмову так виразно й обґрунтовано. Дехто просто клав слухавку, почувши моє ім'я. Інші вигадували якісь відмовки й чудернацькі виправдання. Результат був один — майже ніхто не дав себе уламати й змінити адвоката. За два дні відмов і принижень я зневірився, майже впав у відчай і пішов до Сюнне жалітися.

— Ага, Ганс Улав, — хмикнула вона, клацаючи кульковою ручкою. Я вже й забув, як мене дратувала ця звичка. — Ніколи не любила того жевжика. Надто амбіційний, надто пихатий, надто слизький.

— Він провів ґрунтовну роботу. Клієнти сахаються від мене, як від чумного.

— Але хтось таки пристав на твою пропозицію…

— Дві невеличкі справи по наркотиках, одна дорожньо-транспортна пригода й одне шахрайство. Ото й усе.

Сюнне стенула плечима.

— Хоч щось, Мікаелю. Я й не звикла до того, щоб резонансні справи юрмилися в черзі до мене.

— Зате я звик.

Вона усміхнулася.

— Ласкаво просимо в нове життя. Ти поговорив з усіма своїми клієнтами?

— Майже… Кількох не зумів виловити. А ще, перш ніж клієнти визначаться, я хотів би порадитися щодо однієї справи.

— Он як? Що за справа?

— Перегляд. Давнє-предавнє убивство. Ненавиджу такі справи. Здебільшого до нічого не приводять.

— О? Навіщо комусь намагатися відновити розслідування, якщо воно ні до чого не має привести?

Я зітхнув.

— Не питай! Насправді це річ звична… Засуджені за серйозні злочини часто відмовляються визнавати вину і решту життя намагаються відбілити своє ім'я, навіть якщо вони безсумнівно завинили.

— Це — саме така справа?

— Дуже ймовірно. Якщо бути чесним, я до неї ще й не дивився. Три пачки з документами стоять у моєму колишньому офісі, чекають на мене…

Сюнне кивнула. Подумала. Клацнула ручкою.

— Гаразд. Клієнт платить?

— До шістдесяти тисяч крон…

— Зустрінься з ним, з'ясуй подробиці. Це твоя двомісячна платня.

— Моя платня? Тридцять тисяч на місяць? Тоді хіба що брутто…

Сюнне махнула рукою.

— Щось таке. Потім про це побалакаємо. Берися до справи!

— Слухаюсь, босе! — я підвівся зі стільця. — Але мені доведеться позичити твій офіс.

— Це ж чому? Твій недостатньо розкішний?

— Не в цьому річ. Клієнт прийде зі своєю матір'ю, у мене немає місця на двох відвідувачів.

Розділ 12

Арон Сьорвік не скидався на чоловіка, який відсидів вісімнадцять років у в'язниці. Він мав свіже, рум'яне обличчя — таке часто буває у білявих людей, які багато часу проводять просто неба, — був не дуже високий на зріст і трохи опецькуватий. Потиск руки доволі сильний, голос низький, однак не приглушений. Я знав, що йому перевалило за сорок, але на вигляд дав би менше — на обличчі жодної зморшки чи борозенки. Не вірилося, що цей чоловік убив двох людей.

— Я так зрозумів, що й ваша матір буде присутньою при розмові, — мовив я, запрошуючи його сісти.

Арон заперечно похитав головою.

— Ні. Вона лише приїхала зі мною до міста, на нашу зустріч.

— Ага, то я, певно, щось наплутав.

— Мабуть… Вона чекає надворі, не хотіла відпускати мене до міста самого.

Щось було в ньому інфантильне. Не лише в словах, але й у манері розмовляти. Ніби те, що дорослого чоловіка у поїздці до міста супроводжує матір, явище цілком нормальне. Я кивнув, усміхнувся, його очі, довірливі та ясні, простодушно засяяли. На мить мені закралася підозра, чи не спізнений Арон Сьорвік у розумовому розвитку.

— Послухайте-но, Ароне, — почав я. — Даючи згоду ознайомитися з вашою справою, я про неї ще майже нічого не знав. Ледь пригадую з газетних повідомлень, ото й усе. На цей момент мало що, на жаль, змінилося. А не встиг прочитати документи перед… тим, як дещо сталося. Тому й попросив вас сьогодні приїхати.

— Я знаю — вас арештували, — кивнув Арон.

— Так.

— Мама каже, що ви вже більше не адвокат. Більше не можете мені допомагати. Хтось до неї телефонував і таке сказав. Це правда?

— І так, і ні.

Арон розгублено глипнув на мене.

— Як це?

— Я можу взяти вашу справу у провадження, з'ясувати, чим тут можна зарадити, і, якщо знайдуться підстави, зробити все можливе для перегляду справи в суді. Ось тільки діятиму не від свого імені, — і я пояснив чоловікові суть нашої з Сюнне домовленості.

Арон трохи подумав.

— Отже, ви зробите всю роботу, а вона… адвокат Берґстрьом поставить підпис?

— Саме так. Проте рішення за вами. Я зрозумію і не ображуся, якщо ви, з огляду на обставини, захочете звернутися до іншого адвоката.

Арон знову впав у задуму. Я вже й звикати почав до тих пауз, збагнув, що повільний темп, прості фрази — це спосіб Аронового існування, який не конче має свідчити про його недоумкуватість.

— Мені казали, що ви класний адвокат. Може, навіть найкращий з усіх. Чи ж не стали гіршим після арешту?

— Та ні, не став.

— Мені таке підходить. А ви не передумали?

— Ні.

Ми трохи побалакали про його справу. Він розповідав якось відсторонено, ніби це його не стосувалося, а трапилося з якоюсь іншою людиною.

— Так, — відповів він на моє запитання, — мене засудили за два вбивства.

— Двох молодих жінок?

— Так, двох дівчат, обидві з нашого острова.

— Вестьой? Звідки й ви родом?

— Ага.

— І ці дівчата… Ви їх знали?

— Звичайно! Ми ж росли разом.

— Гаразд, я ознайомлюся зі справою, а тоді поговоримо знову. Мабуть, я сам приїду на Вестьой, щоб поспілкуватися з мешканцями. І з вашою матір'ю хотів би зустрітися.