Озирнулась. За спиною темніло коло — вхід до круговерті, з якого линули знайомі ритми. Глянувши ще раз на треті двері й доторкнувшись дверної ручки, з жалем її відпустила…

Частина 6

Розділ I

Рівне — Одеса — Рівне, наші дні

Щоранку Леонід Прокопенко старанно підмітав біля порога своєї антикварної крамнички. Це був обов’язковий ритуал, котрий не виконувався ним хіба за надто кепської погоди, коли з неба лляло як з відра; тоді, скрушно зітхаючи, відкладав його «на потім». Відтак дбайливо обтирав полиці з безліччю предметів старовини, котрі з учорашнього дня ще не встигали припорошитись пилом; з насолодою переставляв їх з місця на місце, викладаючи рівненькими рядочками, мало не дихаючи, немов боячись порушити ту невидиму магічну ауру, котру дуже гостро відчував усіма фібрами своєї душі.

Усі без винятку справи, що стосувались крамнички, Леонід виконував особисто. Крамничка перейшла йому в спадок від батька, котрий отримав її від свого батька. Це був суто сімейний антикварний бізнес Прокопенків уже кілька поколінь поспіль, тому справою честі вважалось виконання всіх обов’язків, починаючи від дрібних побутових і завершуючи фінансовими.

Вважав себе почесним носієм минувшини, своєрідною ланкою між минулим і майбутнім, бо речі, які приносили й купували в їхній крамничці, деколи вражали своїми дивовижними історіями. Дуже любив старовинні речі, для нього вони були чимось загадковим і вельми значущим. Скільки їх перейшло через його руки — вже й не перелічити! Це була справжнісінька круговерть речей у природі.

Леонід цінував своїх клієнтів-постачальників, котрі забезпечували його цінними й рідкісними речами. Вони звозили їх звідусіль, з усіх куточків світу. Певною мірою завдяки цьому репутація крамнички трималась на досить пристойному рівні. Містяни, принаймні ті, які хоч трохи цікавилися старовиною і минувшиною, знали, що саме туди варто зазирнути, аби доторкнутись до вічного й на якийсь час виринути з повсякденного життя.

Мав Леонід і коло постійних клієнтів-колекціонерів, справжніх поціновувачів антикваріату, котрі постійно були на зв’язку й частенько навідувались до крамнички, щоби нагледіти собі щось цікавеньке. Бувало, траплялись невеличкі суперечки між колекціонерами, що вподобали одну й ту саму річ. Однак Леонідові завжди вдавалось догодити кожному і достойно залагодити ситуацію.

У велику товстенну книгу, котра велася ще Леонідовим прадідом, увійшла вся історія крамнички від самого відкриття, а також розповіді про особливо цінні речі, які заслуговували на те, аби інформація про них була зафіксована. Леонід любив гортати сторінки, особливо перші — дещо пожовклі, добряче прим’яті часом. Страшенно пишався тим, що був частиною їхньої родинної справи; що в нинішні шалені часи, коли сімейні цінності поволі втрачають вагу, в нього було щось, що цієї ваги додавало.

Останнім записом у книзі була історія бронзової статуетки давньогрецької міфічної богині Гекати. Ще з першого погляду, коли її приніс Сашко, своїм професійним оком Леонід одразу ж зауважив, що це дуже цінна річ. А згодом те підтвердили й експерти.

Дивним тоді видався Сашко, поспішав дуже, плутався у розмові, потім, мовляв, усе потім. Ну, а, власне, «потім» він кудись щез.

А два тижні по тому Леонід дізнався, що бідняка мало не розпрощався з життям.

Провідавши його в лікарні, Леонід дізнався моторошні факти, пов’язані зі статуеткою. Однак не надто й здивувався, бо до того часу вже проштудіював інтернет і начитався про цю загадкову міфічну богиню.

Історія статуетки однаково була неповною, бо розкопати її походження й відстежити шлях в Україну було досить складно. Все, що наразі вдалося про неї з’ясувати, — лише «мандрівка» Україною, яка займала всього кілька десятиліть: Одеса — Крим — Рівне.

Власне, розкопувати й не було часу, бо вже за тиждень, незважаючи на доволі високу ціну, яку порадили встановити експерти, статуетку придбали.

Леонід пам’ятав того дивного клієнта, котрий був наче напідпитку чи під наркотою, радше навіть друге, бо поводився геть неадекватно. Ввійшов у крамничку, мов у тумані чи якомусь химерному трансі, на Леоніда абсолютно не реагував. Однак водночас вражала рішучість: чолов’яга був точно впевнений, чого хоче! Не розглядаючись, одразу ж підійшов до статуетки, ніби знав, що вона чекає на нього. Швидко розрахувався й почвалав геть.

Час від часу згадував Леонід і ту дівчину, що цікавилася саме цією статуеткою. Спершу подумав, що це звичайна відвідувачка, котра з цікавості забрела до крамнички, — такі часто заходили, аби просто потинятися і згаяти час, щоправда, навіщось удаючи з себе справжніх експертів з антикваріату. Та Леонід зазвичай усіх бачив наскрізь і з першого погляду визначав, чи справді це цінувальник антикваріату, чи ж просто пересічний витріщака.

У цій дівчині він чомусь помилився. Вона була оповита аурою відчуженості від зовнішнього світу, та й з вигляду непримітна, справді пересічна особа, простенько вдягнена, це і збило його з пантелику. Звісно, знав, що зовнішність оманлива, і саме непримітні на вигляд зазвичай є цікавими особистостями. Та на той момент чомусь про те не думав. Уже в розмові вловив у її погляді іскру магнетизму і непояснимої химерності, котра проскочила на мить та сховалась назад, мов у панцир.

Коли ж зрештою сказала, що ця річ уже належить їй, Леонід утратив дар мови. Щоправда, за мить оговтався і кинувся було за нею, але спинився. Точніше, щось його зупинило. Якась незрима потужна сила, що паралізувала рухи й не дозволила піти за нею, аби застерегти.

То був дуже химерний стан, котрий і досі пам’ятає. Знав, що стан цей пов’язаний з тією статуеткою. Бо також знав, що сталося з тими, хто був до неї хоч якось причетний. І якщо у багатьох речах не міг пересвідчитись на власні очі, то скаліченого Сашка він таки бачив.

Леонід непокоївся за життя дівчини. Що з нею тепер? Природно, боявся і за власне життя. Все ж про вплив старовинних речей знав не з чуток, а з особистого досвіду…

Якось, десь то було минулої осені, принесли йому старовинний годинник, якому навіть з вигляду було років не менше ста. Власниця — стара інтелігентна жіночка — запевнила, що годиннику понад сто п’ятдесят років; це родинна річ, котру зараз просто нікому передати, позаяк спадкоємців не лишилося. Мовляв, помру, і годинник пропаде, гріх, щоб така цінна річ щезла в небуття. Тому й принесла, щоб зберегти йому існування.

Експертиза підтвердила, що годиннику, щонайменше, сто сімдесят років. Єдиний недолік — не підлягав ремонту, хоча й причин для несправності не було: механізм був у задовільному стані. Зі слів жіночки, зупинився, коли помер її дідусь. Це трапилось рівно о третій годині ночі.

Усе нібито й нічого особливого, однак було одне «але»: доки годинник перебував у крамничці, щоночі, рівно о третій годині Леонід прокидався і годину не спав. Спершу і не второпав, що це пов’язано з тим старовинним дзиґариком, але однієї ночі чітко збагнув: це через нього.

Зрештою ситуацію можна було би списати на підсвідомість, яку нібито вразив факт смерті колишнього власника, що дивним чином вплинув на годинник. І саме тому щоночі, в один і той же час, саме підсвідомість сигналізувала про те, що їй це небайдуже. Однак Леонід був переконаний, що все це неспроста. Й упевнився у тому, коли один з клієнтів облюбував цю річ. Як і передбачав Леонід, усе минулось, тільки-но годинник покинув стіни крамнички. Тієї ночі він міцно спав…

Це сталось раптово. Ще вчора все було, як завше, а сьогодні, з самого ранку, це сталось. Денис не розумів, звідкіля це, в біса, взялось, і поки не знав, що з цим, в біса, робити, бодай як реагувати.

З підсвідомості почали продиратись якісь невиразні шматки споминів. Споминів? Це було абсурдно, бо він точно знає, що того з ним не було. То як же це може бути споминами? Він що, не при пам’яті був? Того з ним просто не могло трапитися! Звісно, він може втрачати голову, поринаючи на деякий час у солодкий полон пристрастей, але щоб ось так, на рівному місці… Такого з ним ніколи не було!