Тут пахнуло травами, сухі пучки яких висіли на стінах. Хутряні килимки, на яких вони зазвичай сидять, тут прикрашали стіни. На долівці купою лежало хутро, а поряд вивищувалось кілька дерев’яних скринь. Одна з них, найбільша, виявилась замкненою.

Посеред оселі стояла якась дивна, теж дерев’яна, річ. Тана підійшла до неї й доторкнулась пальцями — чотири вирізані грубі палиці однакового розміру, до яких міцно прикріплений квадратний відшліфований шматок дерева. Що воно таке, Тана ще тоді не знала, але це їй сподобалось. Їй узагалі полюбилось у тій хижі. Вона нікому про неї не казала і вирішила потай приходити сюди щодня.

…Ось і поворот — вузенький і непомітний, обрамлений густим непролазним чагарником. Тана прошмигнула крізь нього й опинилась у просторому лісі. Звично пройшлась поміж товстих соснових стовбурів і скоро вийшла на галявину. Знала, що має зробити тепер. Сьогодні їй наснився дивний сон. Ніби вона заходить у хижу, підходить до тієї дивної чотириногої штуки і сідає на неї. Тієї ж миті хижа порожніє. Щось мало статись, це було відчутно. Тана підвелась і в очікуванні стала посеред цієї порожньої просторої оселі. Раптом долівкою потекла прозора вода, теплими хвильками приємно оповиваючи ноги. Мимоволі опустила руку в кишеню й дістала срібний ключ; водночас перед нею з’явилась велика скриня — та, яку не змогла відчинити. Присіла навпочіпки й інтуїтивно встромила у шпарину ключ. Звідкись знала, як слід це зробити, хоч до цього часу уявлення не мала про подібні речі. Ключ усе ніяк не провертався, однак була наполеглива, тож замок таки вдалося відімкнути; важка покришка зі скрипом відкинулась назад. Тана завмерла: скриню наповнювали аркуші паперу. Брала до рук аркуш за аркушем, проте всі вони були чистими. Поволі кидала ці листки на долівку, хвильки підбирали їх і відносили у розчинені двері. Коли дісталася половини скрині, на листках почали з’являтися якісь письмена, та мова була їй незрозумілою. Тому продовжувала спорожняти скриню, викидаючи папір, аж доки рука не зачепилась за щось холодне. На дні лежала блискуча статуетка вродливої жінки. Нагнулась і взяла її до рук; тієї ж миті оселю осяяло сліпуче світло. Від цього світла й прокинулась…

Тана увійшла до хижі з твердим наміром відшукати ключ і відімкнути скриню. Цей сон точно був віщим… Вона обдивилась кожен закапелок цього дивного помешкання ще першого ж дня, але тепер, знаючи, що має знайти, їй буде трішки легше.

Обнишпоривши кожен закуток, але так нічого й не відшукавши, вже почала втрачати надію. Аж раптом згадала початок сну — вона сиділа на цьому дивному дерев’яному сидінні! Хутко поставила його посеред кімнати так, як це було уві сні, й обережно сіла, обличчям до дверей. Це виявилось досить зручно, хоча й незвично. Все ж таки килимок є килимок, та й до землі ближче…

Аж раптом погляд наштовхнувся на дещо. Це дещо лише на мить зблиснуло над дверима й відразу згаснуло. Тана вражено підхопилася і підійшла до дверей. Дотягнутися не вдалося, тож підсунула дивний засіб для сидіння і, ставши на нього, провела по одвірку пальцями. Там лежав ключ! Щоправда, не срібний, а залізний.

Швидко зіскочивши, підійшла до скрині й устромила ключ у шпарину так, як це було вві сні. Ключ ніяк не провертався, проте була наполегливою, тож замок таки вдалося відімкнути; важка покришка зі скрипом відкинулась назад…

У скрині було повно різних коштовних речей — срібло, кришталь, порцеляна, позолочені вази, вироби з бронзи, золотий годинник; дерев’яна нерівна палиця, схожа на жезл, і невелика дерев’яна шкатулка. Відчинила і її: золоті та срібні монети, прикраси, якими була наповнена, прикривав паперовий сувій, перев’язаний червоною шворкою.

Знову згадавши сон, взяла сувій до рук, розв’язала шворку й обережно розгорнула. Письмена були зрозумілими — вони з матір’ю потроху вчились писемності, мати сказала якось, що цього колись дуже хотів її батько…

Сіла на те дивне сидіння, до якого вже звикла, і почала поволі читати, бережно водячи пальцем по рядочках…

«Тано, дівчинко моя дорога!

Я знав: рано чи пізно ти прийдеш у мій дім і читатимеш мій лист тобі. Якщо ти читаєш ці рядки, отже, ти й справді вже тут… Я стільки хотів би тобі сказати! І, повір, мені дуже шкода, що не міг цього зробити за життя. Клятва, яку присягнув не порушувати, зупиняла мене. Оскільки після смерті клятви вже не мають ваги, тому й пишу цей лист, бо знаю, що скоро настане мій час… На це є й інші причини, але про них — пізніше.

Коли, ще юним, подорожував світом, то й гадки не мав, що доля занесе мене в ці дивні краї… Я лишив рідну домівку, свою країну — невеличку плямку на нашій неосяжній Планеті, назва якої (Україна) нічого тобі не скаже, — не вагаючись, бо в ті часи був ще на самому початку свого шляху самопізнання, саморозвитку, пізнання світу і Всесвіту. Мені було тісно там, де був, я прагнув чогось більшого, тож почав з подорожей. Наш світ прекрасний! Він такий дивовижний, такий різний, його контрасти приголомшують і вражають до глибини душі! Де я тільки не побував, доню моя! А якось, опинившись у Казахстані й зустрівши свою Кохану — твою матір, — збагнув: моя мандрівка дійшла кінця…

Знаю, мати пояснила тобі мою відсутність тим, що я нібито загинув. Певною мірою це так і є, бо якби не одна маленька, але значуща обставина, я міг би бути разом з вами. Родина твоєї матері бачила в мені лише чужинця і пройдисвіта, якому ніколи не довірила б своєї дитини…

Було вкрай важко і боляче, але я мусив відступити, бо протистояти віками усталеним традиціям і звичаям цієї країни не було сенсу. Однак лишити країну, де була моя Кохана, не міг. До того ж мав непереборне відчуття, що мушу бути тут, у цій долині, де ми вперше з нею зустрілися.

Тож лишився, скоряючись своїм відчуттям, і все ж у глибині душі сподіваючись на якесь диво: лише воно могло порятувати нас… Я звів будиночок на тому місці, де ми з Коханою спізнавали багато щасливих хвилин, і оселився в ньому. А невдовзі виявилось, що в лоні Коханої зародилось нове життя. Це була Ти, доню моя…

І знов була боротьба за щастя. Цього разу ми удвох із твоєю матір’ю повстали проти її родини, проте наштовхнулися на незбагненну, неочікувану жорстокість… З мене взяли клятву, що ніколи не зустрічатимусь із твоєю матір’ю та тобою, інакше на тебе накладуть прокляття. Відтак вибору в мене не лишилось: знову змушений був відступити. Цього разу — без вороття… Пізніше збагнув, що так мало бути. Мені судилося прожити в лісі самотнім вовком, лише зрідка й лише здалеку дивлячись на тебе і твою матір — дві дорогі моєму серцю Жінки…

Якби ти знала, як це нестерпно, доню!!! Але, де б ви не кочували, — весь час повертались у нашу долину. І я дуже вдячний за це твоїй матері, бо міг бачити, як із маленької дівчинки ти стаєш вродливою юнкою. Відчував, що ти щаслива дитина. Скільки разів стримував себе, щоб не підійти до тебе, до твоєї матері, й не заговорити! Але не міг — мусив дбати про вашу безпеку…

Тим часом мої пошуки шляху самопізнання тривали. Одного разу зустрів старця-шамана, котрий вразив мене своєю мудрістю. Ми з ним вели багато цікавих, змістовних розмов, і невдовзі він прийняв рішення передати мені свої знання. Так я став шаманом…

Те, що у цій скрині, — належить тепер тобі, доню. За життя я не міг нічого тобі дарувати, тож дозволь зробити це після смерті. Тано, я відчуваю, що ти можеш стати гідною шаманкою. Твоє серце наповнене любов’ю, душа — сильною енергією, а це є головним для того, щоби стати шаманом. Для цього тобі знадобляться жезл, данґира, [15] а ще — сукня, яка стане у нагоді під час сакральних обрядів (її мені передав старець-шаман, у нього не було дочки). Ти маєш відчути в собі ту енергію, яка в тобі є. А ми — ті, що вже відійшли із земного життя, — допомагатимемо тобі під час входження у транс. Я тебе оберігатиму. Сукня, данґира і жезл — у цій скрині.