Тим часом вода в казанку закипіла. Взяв сокиру, що стояла в кутку, й поволі наблизився до хлопчика. Легенька усмішка торкнулась невинного личка, хлопчик схопив топорище сокири, яку стискав чоловік, і приязно глянув на нього широко розплющеними очима, зрештою подавши кволий голос: «ам-ам!»

Чоловік похитнувся. Знов на хвильку з замуленої свідомості продерлось сум’яття, але… лиш на хвильку. Він-бо твердо все вирішив. Тому, відвівши очі від хлопчика, висмикнув топорище з його слабких рученят і замахнувся. Проте сокира вислизнула зі спітнілих, теж слабких рук, і впала долу.

— Чорт! — вилаявся.

Це навіть роздратувало його, разом з тим додавши рішучості. А перед очима вже замайоріла тарілка з м’ясним узваром, лишилося ще зовсім трішки…

Нахилився, щоби підійняти сокиру, та раптом обімлів: боковим зором помітив, як зовсім поряд промайнула якась тінь. Схопивши сокиру, розігнувся і перелякано глипнув у бік хлопчика.

Біля малого стояла висока вродлива жінка в синій сукні до самих п’ят; її довге волосся прикривало вузькі плечі й майже сягало колін. Бліде обличчя вродливиці, оповите якимсь ілюзорним маревом, спотворював гнів.

«Боже, хто це?! Звідки тут узялась?!! Якась… мовби нереальна!..» — лише встигло прошмигнути в думках.

— Покинь сокиру, наволоч!!! — прошипіла.

Однак сокира й сама вислизнула з його тремтячої руки. Заточився і, намацавши руками стіну, втиснувся у неї. Шкірою поповз колючий мороз, страх міцно оповив усе тіло. Не те, щоби злякався жінки, але… було в ній щось таке моторошне, від чого кров холонула в жилах…

— Ти… хто ти така?.. — запинаючись, спитав.

— Візьми дитину і віднеси назад! — наказала сталевим голосом.

— Ч-чому ц-це я маю тебе слухатись? — почав було затинатися, але раптом, набравшись хоробрості, відчеканив: — Іди туди, звідки прийшла! Не заважай мені!

— Візьми дитину і віднеси назад! — незворушно повторила.

Вродливиця наближалась до нього, однак не йшла — линула понад підлогою. Він знову втиснувся у стіну й похолонув від жаху.

— Д-доб-бре… д-доб-бре… я від-несу. Віднесу! — останнє слово видихнув надривно.

А жінка вже була поряд нього — дивилась незмигно своїми шалено-красивими, але осатанілими очима. І від того погляду неначе стеля впала на долівку, а він опинився десь посередині, хробаком поміж ними розплюснувшись.

— Ну ж бо! Чого чекаєш?!! Хутко бери дитину і віднеси туди, де взяв!!! — його морозом обпік її крижаний подих.

Глипнув на хлопчика, що з цікавістю спостерігав за тим, що відбувалося, затим відклеївся від стіни й поволі підійшов до нього. Загорнув у простирадло і взяв на руки.

Зінаїда саме шкандибала дорогою повз його подвір’я, коли вийшов з комори. Озирнувся. Химерна вродливиця все ще стояла там і пильно дивилась на нього. Йому здається, чи вона справді не торкається ногами долівки?..

— Гей, Зінко! — озвався і, накульгуючи, посунув до хвіртки.

Зінаїда озирнулась.

— На ото, візьми… — знічено простягнув їй хлопчика.

Зінаїда очманіло дивилась на нього, мовби не вірила своїм очам.

— Ти що?! Ти що?!! — надривно скрикнула.

— Нічого. Так вийшло. Я не хотів. Вибач… — пробуркотів, ховаючи очі й утупивши погляд у землю.

Вихопила хлопчика і притиснула до грудей.

— Не смій! Не смій, чуєш?! Бо я сама тебе вб’ю! Своїми руками вб’ю! Ти чуєш?!! — заволала.

Чоловік мовчки розвернувся і почвалав назад до комори — там його чекала вона… Уже знав напевне, що має зробити тепер…

Вона стояла в кутку і мовчки дивилась на нього таким самим неймовірно красивим, але осатанілим поглядом.

Піднявши сокиру, підійшов до стільця. Уже не відчував ні страху, ні болю, ні приречення; його охопила якась хвороблива рішучість.

Став на коліна, переклав сокиру із правої руки в ліву, затим праву поклав на стілець.

Глипнув на неї ще раз — вона мовчки схвально кивнула, — замахнувся і з легкістю опустив сокиру на стілець. На свій правий зап’ясток.

Кров умить бризнула й потекла червоною гарячою річкою, заливаючи земляну долівку комори… затоплюючи почуття голоду… вихлюпуючись кудись за межі вмить полюднілої свідомості…

Перед тим, як упасти додолу, мимоволі ковзнув поглядом у куток — вона саме розчинялась у сіро-синьому мареві, аж поки зрештою не щезла…

…Ніла розплющила очі. Оторопіло сиділа, втиснувшись у тверду спинку стільця; тіло тремтіло від жаху. Звісно ж, приблизно уявляла, як Айдара могла порятувати його рідна матір, але щоб аж так усе те відбулось… Господи, який направду безум…

Бідний Айдар! Що ж він пережив… Може, дорослим і не пам’ятав усіх тих жахливих подій, але в підсвідомості вони точно закарбувались… Нещасна Зінаїда!.. Боже, а чоловік?!! Хіба не безталанний? Хіба ж при пам’яті був, коли задумав те страхіття?!! Та й чи задумував — ним же керував тваринний інстинкт… Що ж пережили ті всі люди тоді, в ті страхітливі часи, Боже…

«побачила?» — вивів з тяжких роздумів шепіт, цього разу чоловічий.

«ох і побачила…» — зітхнула у відповідь.

«ти можеш задумати ще щось одне, а можеш рушати до наступних дверей…»

Гарячковито зітхнула й затамувала подих. Чи хоче вона щось іще побачити?..

«часу в тебе не так багато, вирішуй швидше…»

«а що за наступними дверима?»

«на все свій час, Ніло. що за наступними — побачиш сама, я ж відповідаю за перші, а тут — лише минуле, минуле наших предків…»

Уже почала було підводитись зі стільця, як раптом схаменулась.

«так! я хочу! покажіть мені історію статуетки, покажіть, звідкіля вона взялась у нашій родині!»

«гаразд, Ніло. ти повинна знати це. дивись…»

…То була особлива долина. Річка вужем звивалась уздовж зеленого лугу й зникала десь поміж горами, що синіли віддалік; підніжжя вкривав густий сосновий ліс. Незаймана природа вражала своєю красою і застиглою величчю.

То була особлива долина. Бо куди б не відносила їх доля, у яких би краях вони з матір’ю і родиною не кочували, Тана знала: рано чи пізно вони обов’язково повернуться до неї. І поверталися.

Ніколи не питала в матері, чим її так вабить ця долина. Власне, для неї те не мало особливого значення, головне — повернутися, бо й вона любила цю місцину. Щодня блукала зеленим лугом, вдихаючи пахощі стиглих духмяних трав; вузьким берегом річки, плигала по пласкому камінню, що наполовину виступало з крижаної джерельної води; іноді підіймалася схилом найближчої гори, аби звідти помилуватись долиною.

Любила, коли трава — соковита, яскраво-зелена зі смарагдовим відтінком — лоскотала босі ноги; ступала по ній обережно, як по м’якому, ворсистому килиму. Десь отут, зовсім скоро, належить повернути праворуч і трохи пройтись углиб лісу. Там, під самим підніжжям гори, є її секретне місце — невеличка хижа…

Надибала випадково — якось прогулювалась, як завше, біля лісу, аж раптом увагу привернув якийсь дивний журливий стогін. Це мовби птаха була і не птаха; а може, людина? Раптом комусь зле стало у лісі? Тана поволі пішла на той звук, нечутно ступаючи й оминаючи сухі гілляки, щоб не хруснули під ногами й не сполохали того, хто хоче, аби вона за ним ішла…

Йшла, однак звук чомусь не наближався — здавалось, відстань між ними не змінюється. Хтось наче вів її кудись. А невдовзі опинилась на невеличкій галявині, де й усе стихло… Якийсь час розгублено стояла, дослухаючись, в надії почути химерний стогін, однак після того ніколи його вже не чула…

Посеред галявини стояла хижа, зведена з колод. Тана підійшла до неї, роздивляючись і обережно доторкаючись пальцями до стін. Почувалась боязко і незвично, бо такого житла ще не бачила — всі вони мешкали в юртах, а це… щось таке химерне… Що там усередині? Якийсь час вагалась, однак цікавість таки перемогла страх — обережно взялась за дверну ручку, і двері легко відчинились.

Оселя виглядала закинутою. Здавалось, ніхто не жив у ній вже досить давно; добрячий шар пилу припорошив усе довкола. Мабуть, господар мусив поїхати звідси несподівано і не мав часу на пакування речей, тож лишив усе, як було, або ж… або ж помер, хтозна… Цього, мабуть, уже й не дізнається…