Коли дочитаєш лист, доню, зроби дарунок духам. Приготуй баурсак [16] і піди до підніжжя гори. Із собою візьми жезл, данґиру і сукню. Там розпали багаття. Одягни сукню і поклади у вогонь баурсак. Затим почни вдаряти жезлом об данґиру, відстукуючи ритми. Ти відчуєш потужні потоки енергій. Не бійся їх. Приймай і люби. Це додасть тобі сили. Ти все збагнеш під час трансу.

Ці знання ти зможеш передати своїй дитині, в якій відчуєш належну енергію. Або ж комусь із найближчої родини, ти сама збагнеш, хто саме це буде.

Тано, зверни увагу на бронзову статуетку, що лежить на дні скрині. Ця річ особлива. Коли був у Греції (це, доню, ще менша плямка на нашій неосяжній Планеті), я зустрів провидця, котрий, лише глянувши на мене, запрагнув зробити мені дарунок. Власноруч він виготовив для мене цю статуетку, заклавши у неї могутню силу їхньої давньогрецької богині Гекати. Він сказав, що ця богиня стане покровителькою моєї дочки, яка народиться 23-го числа, у Її день за місячним календарем. Зрештою все так і сталось, ти народилась у Її день. Доля усе визначила…

Постався до цього серйозно, Таночко, і запам’ятай: ти можеш бути дуже щасливою, правильно користаючись силою цієї богині. Через статуетку ти можеш звертатися до неї за допомогою, але в жодному разі не бери її до рук, маючи на душі недобрі думки чи наміри, бо все обернеться проти тебе.

Бережи її, а потім передаси своїй дочці. Нехай це буде ваша родинна річ, яка переходитиме у спадок нащадкам (лише жіночого роду), і з кожним поколінням накопичуватиме в собі силу й могутність. Головне — не забувати про чистоту думок та намірів, і все буде чудово.

Доню моя, і найголовніше. Пам’ятай, що я люблю тебе. Ти — плід Любові, найцінніший Скарб, дарований Небесами, і я вдячний їм за це непомірно… Я був найщасливішим чоловіком у світі, знаючи, що в мене є така дочка, як ти. Я мав цю Любов у серці за життя, і матиму вічно.

Сподіваюсь, коли-небудь ти пробачиш мені те, що ми не були разом за життя… Однак попереду — Вічність, і зрештою ми зустрінемося з тобою та твоєю матір’ю…

Нехай тобі щастить!

Твій люблячий батько»…

…Нілу переповнювали емоції. Який теплий лист батька, котрий не був поряд зі своєю дочкою, але так сильно її любив!

Ось і перша мандрівка ще не протоптаним шляхом між Україною і Казахстаном, цими далекими поміж собою і такими різними країнами, про що згадувала прабабуся…

Принаймні тепер зрозуміло, звідки в неї, Ніли, здатність відчувати душі померлих і опинятися на межі двох світів, зрештою спроможність входити у транс: спрацьовує генетична пам’ять… Нарешті таємниця статуетки стала їй відомою…

«людина повинна знати минуле своїх предків, особливо таємниці, котрі щезають у небуття разом з душами, що відходять на небеса, нерозкриті таємниці предків породжують дивні пустоти в душах нащадків, можливо, ти чула фразу: „без минулого немає майбутнього“. вона дуже глибока… поміркуй над нею. це допоможе тобі краще зрозуміти себе…»

«я обов’язково поміркую… про все це я думатиму багато, повірте… мабуть, мені час?»

«так, тобі вже час іти далі…»

Ніла підвелася зі стільця і роззирнулась. Дивних східців, якими спустилася сюди, не було.

«як же мені вибратися звідси? як потрапити до наступних дверей?»

«просто уяви себе біля них. сила думки — недооцінена річ у вашому світі…»

І дійсно. Чи не сила думки допомогла їй втрапити сюди?.. Заплющила очі, сконцентрувалась і… опинилась у білій неозорості, навпроти трьох дверей. Підійшла до других і торкнулась дверної ручки.

Без вагань і страху відчинила другі двері, однак… Однак за ними була суцільна чорнота. Рішучість умить відступила, натомість змінившись тривогою й острахом, що впевнено скрадалися в душу… Нерішуче стояла у дверному просвіті, вже ще тримаючись за ручку, й тепер уже сумнівалась. Може, час повертатися? А раптом там на неї чекає небезпека? Либонь, увійти належало лише у перші? Що ж робити? Озирнувшись, намагалась піймати слухом ритми, котрі супроводжували на шляху сюди. Проте було зовсім тихо…

«заходь, не бійся», — десь із глибини пітьми пролунав приємний жіночий голос.

Якусь хвилину ще вагаючись, усе ж обережно ступила у морок. Двері зачинилися. Умить відчула запаморочення; мабуть, від темряви й невідомості втратилось відчуття опори.

«йди. йди вперед», — знов озвався голос.

«де я?»

«ти все збагнеш сама…»

І Ніла пішла у невідомість. Голос, що супроводжував її, був спокійним, викликав довіру й надавав упевненості, що вона все чинить правильно, хоч поки уявлення не має, що на неї чекає. Проте раптом щось сталось, бо чимдалі рухалась уперед, тим дивніше почувалась, мовби занурюючись кудись углиб, туди, куди занурюватись може бути небезпечно. Нараз охопили відчуття — ціле плетиво відчуттів, настільки різних, але тісно пов’язаних між собою, що осягнути їх, чи бодай спробувати збагнути, не могла.

То був хаос. Він наскочив на неї зненацька, тож розгублено спинилась…

«просто дослухайся…»

«дослухатись до чого? цього незбагненного хаосу?!»

«у хаосі присутня гармонія, ти відчуєш її, лише якщо уважно дослухатимешся»

«як можна щось почути в хаосі?! це нереально!»

«усе відносно у всесвіті, все тісно переплетено між собою, усе складно та просто водночас… віднайди рівновагу й відчуєш у хаосі гармонію, бо в кожному хаосі є певний порядок, як і в порядку — хаос…»

Ніла поволі опанувала себе, відтак перед собою помітила стежку, що сірою смужкою проступила крізь темінь; довкола поволі проявлялися смарагдові зарості. Не роздумуючи, рушила вперед.

Це виявився лабіринт, оточений щільною невисокою огорожею з живоплоту, над яким нависала все та ж безкрайня пітьма.

За кілька метрів стежка роздвоїлась, а невдовзі з’явилося ще більше розвилок і ходів. Блукаючи ними, силкувалась не впадати у розпач, хоч була надто близька до нього.

Невідь-скільки часу минуло (відчуття часу тут не було), як у заростях з’явилось вікно. Підійшовши, недовірливо доторкнулася до нього, однак те міцно трималось у живоплоті. Мимоволі розчинила, й тієї ж миті звідти зринуло гілля дерева, на якому висіли великі спілі груші.

«заборонений плід?» — чомусь спало на думку.

Відповіді не було…

Любила груші. Не стримавшись, зірвала одну й надкусила. Солодка! Сік потік по підборіддю, обтерлась долонею і захоплено дивилась на це чудернацьке видовище.

Відволік пташиний спів. Озирнулась. Навпроти з’явилось ще одне, розчинене настіж вікно, з якого линуло сонячне світло. За ним розкинулась зелена нива; в небі кружляли, заливаючись у дивному співі, якісь химерні птахи, вельми схожі на ті, що вишиті на сукні. Відчула, що рука щось стискає. Це букет! Букет польових квітів — ромашки, волошки, маки…

Усе, як вона любить…

Лабіринт щез так само зненацька, як і з’явився, — Ніла вже була там, посеред ниви. Стояла втішена, вдихаючи на повні груди запах ще недостиглого колосся й духмяних квітів; відчуття умиротворення й свободи пронизувало усе єство.

Лиш тільки ступила крок, як опинилась у підземному поселенні, котре зринуло бозна-звідки. Якісь люди в брудному одязі, скорчившись, сиділи попід земляними стінами й перелякано глипали на неї. На мить здалось, що серед облич показалось обличчя бабусі. Але то лиш на мить. Війнуло небезпекою…

Відтак поволі брела безмежною пустелею. Нещадно палило сонце, гарячий пісок обпікав босі ноги. Несамовито хотілося пити, в роті мовби теж хтось посипав піском. Удалині, крізь тремтливе марево, проступило дерево. Там може бути вода!!! Чимдуж поспішила до нього. Однак чим ближче підходила, тим більше засмучувалась, бо це виявилось зовсім не деревом. Але там хтось сидів. Якийсь чоловік… Світла радість наповнила серце: та це ж Михайло!!! Ще трохи, й дійде до нього! Як же добре, що він тут!..