«Це навчить мене не плескати дурниць. Чудово. Я, ти, він — дурень!»

У спині щось боліло. Дійшовши до низу, Колен з’ясував причину і витяг з-за коміра пальта той клятий стрижень.

Двері на вулицю зачинились за ним із звуком, що скидався на поцілунок в оголене плече…

«Що можна побачити на цій вулиці?»

Передусім Колен побачив двох землекопів, що грались у класики. Коли стрибав огрядніший з двох гравців, його черево мов плигало в протилежний бік. За невелике било в них правило червоне пофарбоване розп’яття, якому бракувало Христа.

Колен проминув гравців.

Праворуч і ліворуч здіймалися гарні споруди з лампачів, відкриті фрамуги нависали неначе ножі гільйотин. З одного вікна вихилялася жінка. Колен послав їй поцілунок, а вона струсила йому на голову чорно-сріблястий мольтоновий килимок: він лежав перед ліжком і його страшенно не любив її чоловік.

Жорстоку непривітність великих кам’яниць трохи звеселяли крамниці. Коленову увагу привернула вітрина з причандаллям для факірського ремесла. Колен зауважив, що проти минулого тижня зросла ціна на салатне скло і цвяхи для набивання матраців.

Назустріч Коленові трапився собака, а потім іще дві людини. Холод прикував людей до домівок. Ті, кому пощастило вихопитись з обіймів холоду, залишали в його лабетах клапті одягу і помирали від ангіни.

Поліцай на перехресті закутав голову в просторий плащ. Він скидався на велику чорну парасольку. Аби зігрітися, подавальники з кав’ярні танцювали довкола нього.

Двоє закоханих цілувались у підворітті.

«Я не хочу їх бачити. Я не хочу, не хочу їх бачити… Які вони нестерпні…»

Колен перейшов на другий бік вулиці. Двоє закоханих цілувались у підворітті.

Колен заплющив очі й побіг…

Дуже швидко він їх розплющив, бо бачив під повіками табунці дівчат і через них збивався з дороги. Тепер перед ним була лиш одна дівчина. Вона йшла в той-таки бік, що й він. Видніли її гарненькі литки в білих смушкових чобітках, манто з добротної харцизової шкури й хутряна шапочка. З-під шапочки визирали руді коси. Манто робило дівчину ширшою в плечах і метлялося круг неї.

«Треба її перегнати. Я хочу побачити, яка вона з лиця…»

Колен перегнав її і заплакав. Жінка мала принаймні п’ятдесят дев’ять років. Колен сів на край хідника й затужив іще дужче. Це дало йому велику полегшу, сльози з дрібним тріскотом замерзали й розбивалися об гладенький граніт хідника.

Хвилин за п’ять Колен зауважив, що сидить навпроти будинку Ізіди Знавкожен. Повз нього шурхнуло двійко дівчат і зайшло до вестибюлю кам’яниці. Серце Колена переповнилось, позбулося туги, підвело його з землі і він слідкома за дівчатами ступив до будинку.

11

Уже на другому поверсі чувся невиразний гомін товариства, що зібралося в Ізідиних батьків. Сходи тричі оберталися навколо власної вісі й посилювали звуки в сходовій клітці, немов лопаті в циліндричному резонаторі віброфона. Колен піднімався, мало не стромляючи носа під п’яти обох дівчат. То були гарненькі п’яточки з нейлонової плоті, туфлики з тонкої шкіри на високих підборах і граційні щиколотки. Вище довгими гусенями повзли ледь поморщені панчішні шви, виразно проступали ямочки під колінами. Колен зупинився і пропустив дві сходинки, потім рушив. Тепер він уже бачив верхній грубілий край панчіх тієї дівчини, що ліворуч, підв’язки й притінену білість стегон. Складчаста спідниця другої дівчини на таку розвагу не дозволяла, проте під бобровим манто її сідниці випиналися крутіше, ніж сідниці першої дівчини, і формували раз у раз бентежну западину. Колен задля пристойності став дивитися тільки на ноги й побачив, що вони зупинилися на третьому поверсі.

Колен увійшов за дівчатами, що їм уже відчиняла двері покоївка.

— Добридень, Колене, — привіталась Ізіда. — Як ся маєте?

Колен притяг дівчину до себе й поцілував її в коси — і які ж запашні!

— Та це ж не мій день народження! — запротестувала Ізіда. — Сьогодні Дюпонове свято!

— Де той Дюпон? Зараз я його привітаю!

— Сталася прикрість, — промовила Ізіда. — Сьогодні вранці його повели до перукаря, аби хоч трохи причепурити. Потім його скупали і все таке інше, але о другій годині прибігло троє його приятелів з гидкою старомодною торбинкою кісток і забрали його. Ну а тепер уявіть, у якому стані він повернеться!

— Зрештою, це його день народження, — зауважив Колен.

Крізь проріз подвійних дверей Колен бачив дівчат і хлопців. Кілька пар танцювало. Проте більшість молоді поставала парами однієї статі, позакладала руки за спину і непевно обмінювалась сумнівними враженнями.

— Скидайте ж пальто, — проказала Ізіда. — Ходімо я поведу вас до чоловічого гардеробу.

Колен пішов за Ізідою, зустрівши по дорозі двох дівчат, що, клацаючи сумочками й пуделками на пудру, виходили з Ізідиної кімнати, оберненої на жіночий гардероб. Зі стелі звисали залізні гаки, позичені в різника, а щоб було веселіше, Ізіда позичила також дві оббіловані баранячі голови, що всміхалися по краях ряду.

Чоловічий гардероб, улаштований у кабінеті Ізідиного батька, мав за прикмету скасування меблів. Одяганку скидали просто на підлогу й на цьому процедура закінчувалась. Колен учинив те саме і загаявся перед дзеркалом.

— Ну ж ходімо, — підганяла Ізіда. — Я познайомлю вас із чарівними дівчатками.

— У вас сьогодні дуже зваблива сукня, — проказав Колен, узявши Ізіду за зап’ястки і притягти до себе.

То була коротенька проста вовняна сукня барви зеленого мигдалю з великими позолоченими керамічними гудзиками і наспинною вставкою — решіткою мов з кутого заліза.

— Тож вам сукня сподобалась! — згукнула Ізіда.

— Вона дуже зваблива, — повторив Колен. — А коли туди руку просунути, там ніхто не вкусить?

— На це не сподівайтеся, — відказала Ізіда, вивільнившись. Тоді взяла Колена за руку й повела до центру впрівання. Вони натикалися на нових прибульців загостреної статі, ковзнули в коридор і потрапили до загального гурту через двері їдальні.

— Слухай! — похопився Колен. — Аліса і Шик уже тут?

— Так, — кивнула Ізіда. — Ходімо, я вас познайомлю…

З пересічною дівчиною цілком варто було знайомитись.

Вирізнялася, проте, дівчина у вовняній сукні барви зеленого мигдалю з великими позолоченими керамічними гудзиками, на спині в неї видніла вставка своєрідної форми.

— Познайомте мене насамперед із цією, — попросив Колен.

Ізіда струснула Колена, аби він угамувався:

— Може, вже годі дурниць?

Колен тим часом накинув оком уже на іншу і смикнув свого проводиря за руку.

— Це Колен, — сказала Ізіда. — Колене, знайомтеся, це Хлоя.

Колен проковтнув слину. Йому дерло в горлі, немов він наївся перепечених пиріжків.

— Добридень, — сказала Хлоя.

— Добр… А вас уже аранжував Дюк Еллінгтон? — запитав Колен і мерщій утік, бо в нього з’явилась переконаність, ніби він бовкнув дурницю.

Шик зловив Колена за полу курточки.

— Куди це ти так поспішаєш? Ти що, вже тікаєш звідси? Подивись!..

Шик витяг із кишені невелику книжечку в червоній сап’яновій палітурці.

— Це перше видання Партрових «Парадоксів блювотини».

— Ти його все-таки знайшов? — запитав Колен. Тоді згадав, що тікає, і втік.

Дорогу йому заступила Аліса.

— Отже, ви тікаєте, не потанцювавши зі мною жодного разу? — запитала вона.

— Перепрошую, — мовив Колен, — я повівся мов йолоп і мені соромно залишатись.

— А проте, коли на вас так дивляться, ви просто змушені скоритися…

— Алісо, — застогнав Колен, обійнявши дівчину і потершись щокою об Алісині коси.

— Що, мій друже?

— А нехай йому грець! Чортова оказія! Нехай йому біс! Бачите он ту дівчину?

— Хлою?

— Ви знаєте її? — запитав Колен. — Я бовкнув їй дурницю і через те й утікаю.

Він не додав, що у нього в грудях немов грає німецький військовий оркестр, з усіх звуків якого долинає тільки гупання великого барабана.

— Правда ж, вона гарненька? — запитала Аліса.