Нічого доброго це не віщувало; мить, коли її мати зустрінеться з цим джентльменом, обіцяла бути жахливою. Елізабет, утім, виявила, що на його відданій любові та згоді рідних її мрії не закінчилися: вона мріяла про мир у всій Англії, схвалення родичів містера Дарсі й про матір, з якою б мала бодай щось спільне. Проте наступний день минув значно краще, ніж вона очікувала. На щастя, місіс Беннет так знітилася перед майбутнім зятем, що не зважилася з ним заговорити, лише наливала йому чай і струшувала крихти з його штанів.
Елізабет потішилася, зауваживши, що батько намагається познайомитися з Дарсі ближче. Незабаром містер Беннет її запевнив, що той зростає в його очах щогодини.
— Я шаную всіх трьох своїх зятів, — сказав він із хитрою усмішкою, — хоча мій улюбленець, напевно, Вікгем, бо він найменше метушиться.
Розділ 60
НЕЗАБАРОМ ДО ЕЛІЗАБЕТ повернулася її звична грайливість, і вона попросила містера Дарсі пояснити, як він у неї закохався. — З чого все почалося? Далі все, звісно, йшло як по маслу, ось тільки не можу уявити, що поклало цьому початок?
— Я не можу згадати точну годину, місце, погляд чи слова, з яких усе почалося. Це було так давно. Я навіть не одразу зрозумів, що ступив на цей шлях.
— Напевно, ви полюбили мене не за красу й не за вправність у боях, бо тут ми рівні. Що ж до манер, то моя поведінка з вами завжди межувала з грубістю і я говорила з вами лише для того, щоб заподіяти якусь кривду. Будьмо чесні: вам припало до смаку моє зухвальство?
— Ваш гострий розум.
— Назвімо це зухвальством, адже це саме воно й було. Ви просто стомилися від шанобливої люб’язності й улесливої уваги. Ви зневажали жінок, усі вчинки, погляди й думки яких були скеровані тільки на те, щоб здобути ваше схвалення. Я зацікавила вас лише тому, що була не схожа на них. Я знала, як це — стояти над мертвим ворогом, як це — розмалювати обличчя й руки ще теплою кров’ю і волати до небес, благаючи, та ні, вимагаючи, аби Бог послав ще ворогів, яких я могла б здолати. Шляхетні панянки, які так старанно до вас залицялися, цієї втіхи не знали, а отже, не могли вам запропонувати справдешнього щастя. Ось я й сама все пояснила — коли все як слід зважити, пояснення видається цілком розумним. Звісно, нічого доброго про мене ви не знали. Але хто ж про таке замислюється, коли закохується?
— Ви дбали про Джейн, коли вона захворіла в Незерфілді.
— Хто не подбав би про милу Джейн?! Хоча, звісно, якщо хочете, можете назвати це чеснотою. Тепер ви — захисник моїх чеснот, тож перебільшуйте їх, як забажаєте. Проте і я маю право піддражнювати вас, коли мені заманеться. Почну з того, що спитаю, чому ви так довго з цим тягнули. Чому ви уникали мене, коли вперше нас тут відвідали і потім тут бенкетували? Чому ви тоді вдавали, що я вам байдужа?
— Бо ви були сувора й мовчазна та нічим мене не заохочували.
— Бо мені було соромно.
— І мені.
— Могли б поговорити зі мною більше, коли прийшли на обід.
— Якби опанував свої почуття, то, може, й міг би.
— Шкода, що у вас завжди напоготові розважлива відповідь — і що мені стає розважливості це визнати! Цікаво, скільки б то ви ще тягнули, якби все йшло, як ішло. Цікаво, коли би то ви заговорили, якби я вас не спитала!
— Спроба леді Кетрін розлучити мене з вами, а вашу голову — з тілом, розвіяла мої сумніви. Ваша відмова її вбити подарувала мені надію, і я одразу спробував усе з’ясувати.
— Леді Кетрін стала нам у пригоді. Ото буде їй утіха, вона ж бо любить завдавати користь. Але розкажіть, чому ви приїхали в Незерфілд? Лише для того, щоб з’їздити в Лонґборн і виставити себе на посміховисько? Чи були у вас і серйозніші плани?
— Насправді я приїхав, щоб зустрітися з вами і з’ясувати, чи буде в мене надія переконати вас, що я вартий любові. Проте я запевняв себе, що приїхав перевірити, чи Джейн досі небайдужий Бінґлі, і якщо так, то зізнатися йому у своїх ганебних учинках.
— А вам стане сміливості розповісти леді Кетрін, яка доля її спіткала?
— Мені, як і вам, сміливості не бракує, зате бракує часу — проте якщо ви знайдете мені аркуш паперу, то я негайно з цим покінчу.
— Якби я сама не мусила писати листи, то сиділа б коло вас і захоплювалася вашим рівним письмом, як могла б вчинити якась інша панянка. Проте в мене також є тітонька, якою не варто нехтувати.
Елізабет так і не відповіла на довгого листа місіс Ґардінер, бо не хотіла зізнаватися, що та переоцінює її перспективи з містером Дарсі. Тепер, коли вона могла надіслати Ґардінерам радісну звістку, Елізабет із соромом зрозуміла, що позбавила їх уже трьох днів радощів — і негайно написала таке:
Люба тітонько, мені слід було вже давно подякувати за Ваш довгий, ласкавий і багатий на подробиці лист — але, правду кажучи, я була не в гуморі. Ваші здогади випереджали події, зате тепер можете дати волю фантазії, най розгуляється вповні. Здогади збігатимуться з правдою — якщо, звісно, Ви не вважатимете, що я вже вискочила заміж. Негайно відпишіть мені й похваліть його ще. Я безмежно Вам вдячна за те, що ми не поїхали на озера. Ото я була дурненька, що туди хотіла! Ваша ідея фаетона, запряженого зомбі, блискуча. Ми щодня роз’їжджатимемо парком, ляскаючи батогом, доки в них кінцівки не повідпадають. Я — найщасливіша жінка на світі. Може, я й не перша, хто таке каже, але в інших підстав було менше. Я навіть щасливіша, ніж Джейн: вона лише усміхається, а я сміюся. Містер Дарсі вітає Вас з усією любов’ю, яку не витратив на мене. Приїздіть до Пемберлі на Різдво.
ЩИРО ВАША ТОЩО
Міс Дарсі була така ж рада, отримавши цю звістку, як її брат — її надсилаючи. Навіть чотирьох аркушів не вистачило, щоб повністю висловити втіху і щире сподівання, що майбутня сестра її любитиме і тренуватиме.
Розділ 61
ТОЙ ДЕНЬ, КОЛИ МІСІС БЕННЕТ нарешті спихнула двох своїх найкращих доньок, став для її материнського серця найщасливішим. Можна тільки здогадуватися, з якою втіхою і гордістю вона їздила в гості до молодої місіс Бінґлі й говорила з нею про молоду місіс Дарсі. Хотілося б, звісно, заради добра її родини сказати, що коли її діти знайшли щастя у подружньому житті, вона стала розважлива, доброзичлива й гостра на розум, але то була б неправда. Проте містер Беннет любив її піддражнювати, тож, мабуть, воно й на краще, що їй і далі бракувало клепки та рівноваги.
Містер Беннет дуже скучав за другою донькою, і любов до неї виманювала його з дому частіше, ніж будь-що інше. Він любив навідуватися до Пемберлі, особливо коли його ніхто не чекав.
Як містер Беннет і передбачав, втрата двох захисниць позначилася на цілому Гартфордширі. У наступні дні й місяці зомбі юрмами потягнулися на землі, які нині захищали тільки двійко молодших сестер Беннет. Та врешті-решт частину полковника Форстера повернули до Меритона — й могильники знов запалали.
Містер Бінґлі і Джейн пробули в Незерфілді лише рік. Заміжньою жінкою Джейн було тяжко лишатися так близько до Лонґборна, адже з кожним нападом нечестивих вона тягнулася до меча. Так здійснилася заповітна мрія сестер містера Бінґлі: він придбав маєток у графстві, що межувало із Дербі-широм. Джейн і Елізабет стали сусідками: їх розділяло лише тридцять миль, тож вони часто спілкувалися собі на радість. Чоловіки постановили, що їм слід і далі відточувати бойову вправність, хай навіть того вже не вимагали закони його величності, і рівно на півдорозі між маєтками збудували котедж для тренувань, де вони зустрічалися часто й охоче.
Кітті проводила чимало часу зі старшими сестрами. Опинившись у ви-шуканішому товаристві, вона розквітла на очах. Кітті була не такої баламутної вдачі, як Лідія, й без її згубного прикладу за належної уваги і підтримки стала погіднішою, кмітливішою й дотепнішою. Коли вона повідомила, що хотіла б на кілька років повернутися до Шаоліня, щоб стати такою ж вправною во-йовницею, як Елізабет, містер Дарсі охоче для неї все оплатив.