— Я ще ніколи не чула, щоб ти була така сувора, — відповіла Елізабет. — От і молодець! Було б шкода, якби ти знову повірила фальшивим посмішкам міс Бінґлі.

— Уявляєш, Ліззі, він справді був у мене закоханий, коли повертався до міста минулого падолиста. Якби він не був певен, що мені до нього байдуже, і якби не нова облога Лондона, то він би тут і лишився!

Елізабет потішилася, що він не розповів про підступи свого друга. Джейн була найщиріша й найдобріша людина на світі, але й вона після такого ставилася б до Дарсі з упередженням.

— Я — найщасливіша жінка на світі! — вигукнула Джейн. — Ліззі, чому ж доля обдарувала мене більшим благословенням, аніж решту цієї родини? Якби ж то й тобі пощастило так само! Якби ж і для тебе знайшовся добрий чоловік!

— Та навіть якби мені сорок таких перепало, я б ніколи не була така щаслива, як ти! Якщо я не наділена твоєю вдачею і добротою, то не можу зазіхати й на твоє щастя. Ні, дозволь мені шукати щастя в боротьбі з нечестивими — а як дуже пощастить, то, може, з часом і мені знайдеться ще один містер Коллінз.

Заручини недовго лишалися таємницею. Місіс Беннет по секрету розповіла про це місіс Філліпс, а та без дозволу переказала це по секрету всім своїм сусідам.

Незабаром усі були певні, що Беннети — найщасливіша родина на світі, хоча ще кілька тижнів тому після втечі Лідії всі вважали, що над ними тяжіє прокляття.

Розділ 56

ОДНОГО РАНКУ, ДЕСЬ за тиждень по тому, як Бінґлі заручився із Джейн, він сидів із жіноцтвом родини Беннет у вітальні, коли їхню увагу привернули звуки знадвору. До будинку наближався фаетон, запряжений четвериком. Коні були поштові, а лівреї слуг і фаетон — не знайомі їм. Бінґлі одразу ж переконав Джейн уникнути нав’язливого товариства — і вони пішли у хащі за домом, де Джейн мала навчити нареченого боротися з оленями. Троє жінок, що лишилися у вітальні, й далі гадали, хто ж то прибув, доки двері не прочинилися — і з’явився їхній гість у супроводі пари ніндзя. То була леді Кетрін де Бурґ.

Не дивно, що та заскочила їх зненацька, — але їхньому здивуванню не було меж.

Леді Кетрін увірвалася до кімнати ще менш люб’язно, ніж завжди, відповіла на привітання Елізабет лише легким кивком, відпустила своїх охоронців і всілася, не промовивши ані слова. Елізабет сказала матері, хто це, хоча гостя й не намагалася представитися.

Місіс Беннет, звісно, здивувалася, але спробувала прийняти її ясновельможність щонайлюб’язніше. Просидівши якусь мить мовчки, та сухо кинула до Елізабет:

— Сподіваюся, ви здорові, міс Беннет. А ця пані, я так розумію, ваша мати?

Елізабет стримано кивнула.

— А ото, мабуть, одна з ваших сестер?

— Так, мем, — улесливо відповіла місіс Беннет, рада нагоді познайомитися з леді Кетрін. — Це моя друга наймолодша донька. Моя наймолодша нещодавно вийшла заміж, а найстарша розгулює в садах з юнаком, який, сподіваюся, незабаром стане членом нашої родини.

— Парк у вас дуже скромний, — сказала леді Кетрін, трохи помовчавши.

— Звісно, з Розінґзом його не порівняти, міледі.

Елізабет думала, що тепер леді Кетрін висловить співчуття у зв’язку зі смертю Шарлотти й містера Коллінза, бо чого б іще вона приїхала? Проте співчуття не прозвучало, і вона не знала, що й думати.

Місіс Беннет люб’язно запропонувала її ясновельможності різні наїдки, проте та рішуче й не надто чемно відмовилася. Підводячись, вона кинула до Елізабет:

— Міс Беннет, по той бік моріжка я бачила ошатненьке додзьо. Я хотіла б його оглянути, якщо ви складете мені честь і проведете мене.

— Іди, любонько! — вигукнула її мати. — Покажи її світлості, що тут у нас і як. Думаю, їй сподобається наша колекція.

Елізабет послухалася і, ненадовго забігши до своєї кімнати по парасольку від сонця, знову приєдналася до шляхетної гості. Коли вони перетинали хол, леді Кетрін прочинила двері до їдальні й вітальні і, коротко їх оглянувши, ухвалила вирок: виглядають вони цілком стерпно.

Карета й далі стояла біля дверей. Елізабет побачила, що леді Кетрін приїхала з покоївкою-гейшею. Мовчки вони рушили в бік додзьо; Елізабет постановила, що й не намагатиметься підтримати розмову з жінкою, яка нині поводилася ще грубіше і зверхніше, ніж зазвичай.

«І чому я взагалі думала, що вона схожа на свого небожа?» — розмірковувала Елізабет, вдивляючись у її обличчя.

Щойно вони зайшли в додзьо, леді Кетрін завела таку розмову:

— Звісно, ви, міс Беннет, пречудово розумієте, чому я до вас навідалася. Ваше серце й сумління нашіптують вам відповідь.

Елізабет втупилася в неї зі щирим подивуванням.

— Ви помиляєтеся, мем. Я не маю ані найменшої гадки, чим ми завдячуємо вашим відвідинам.

— Міс Беннет, — суворо відрубала її ясновельможність, — ви, напевно, розумієте, що зі мною жартувати не варто. Хочете лукавити — на здоров’я, але я буду з вами відверта. Мої щирість і відвертість такі ж знамениті, як моя вправність у бойових мистецтвах. Два дні тому я отримала тривожну звістку. Мені доповіли, що не лише вашій сестрі пощастило на вигідний шлюб, а й ви, міс Елізабет Беннет, сподіваєтеся на союз із моїм небожем, містером Дарсі. Я певна, що це зухвала брехня, і ніколи не заплямувала б честі небожа припущенням, наче його могла зацікавити дівчина такого вульгарного походження. Проте я все одно постановила негайно вирушити сюди і повідомити, що я з цього приводу думаю.

— Якщо ви були певні, що то неправда, — відповіла Елізабет, червоніючи від обурення, — то цікаво, чому ж ви завдали собі клопоту рушити в таку довгу мандрівку. Навіщо це вашій ясновельможності?

— Щоб із перших вуст почути, що це неправда.

— Але ж відвідини Лонґборна, де мешкає моя родина, лише підтвердять чутки, — холодно проказала Елізабет, — якщо, звісно, такі чутки — не плід чиєїсь уяви.

— Що значить «якщо»? Мовби ви самі не чули? Може, ви й самі про це розпатякуєте? Хіба ви не знаєте, що це у всіх на язиці?

— Вперше чую.

— Можете підтвердити, що ці чутки безпідставні?

— Я й не претендую на таку відвертість, якою хизується ваша ясновельможність. Ви можете ставити запитання, але я маю право не відповідати.

— Це неприпустимо. Міс Беннет, я маю право почути відповідь. Він — мій небіж — пропонував вам руку і серце?

— Щойно ваша ясновельможність сказала, що цього не може бути.

— Цього не мусить бути, поки він при здоровому глузді. Ви могли його причарувати і змусити забути про зобов’язання перед сім’єю. Чи, може, забили йому баки своїми дешевими китайськими викрутасами.

— І чого б я в такому разі у цьому зізнавалася?

— Міс Беннет, та ви взагалі розумієте, з ким розмовляєте? Ви що, не чули легенд і переказів про мої звитяжні перемоги над полчищами прислужників Нечистого? Ви що, не читали про мій хист? Я — чи не найближча родичка містера Дарсі й маю право знати, що діється в його житті.

— Ото вже хист! Ото вже переможниця зомбі! Та зомбі відвідувала ваш дім, а вам не стало хисту її розпізнати.

— Невже вам бракує клепки зрозуміти, що я одразу розпізнала, хто така Шарлотта? Чи, може, ви не здатні осягнути всю глибину моєї щедрості? Хіба мій новий священик не заслуговував на дещицю щастя? Чого, думаєте, вона перетворювалася так повільно? Чому я так часто запрошувала її на чай — що, натішитися її товариством? Та ні! Вона отримала ці кілька щасливих місяців лише завдяки моїй сироватці. Я щоразу додавала їй у чашку кілька крапель.

— Ото вже щедрість! Ви лише продовжували її страждання!

— Буду відвертою. Союз, на який ви зухвало зазіхаєте, відбутися не може. За жодних обставин! Містер Дарсі заручений із моєю донькою. Що ви на це скажете?

— Якщо це правда, то чого вам боятися, що він запропонує руку й серце мені?

Мить повагавшись, леді Кетрін відповіла:

— Їхні заручини своєрідні. Ще в дитинстві було вирішено, що вони одружаться. Їхні матері тільки про це і мріяли. Ми планували їхній союз, ще коли вони бавилися в колисках. І от, коли наші мрії майже здійснилися, дівчина вульгарного походження, без впливових родичів, та ще й вишколена у Китаї, збирається стати їм на заваді! Вам що, бракує порядності й такту? Ви що, не чули, що він від народження — суджений своєї кузини?