— Я чую про це не вперше, але мені що до того? Коли моєму шлюбові з вашим небожем ніщо не перешкоджає, то чи ж спинить мене знаття, що його мати і тітка мріяли відправити його під вінець з міс де Бурґ? Якщо ані зобов’язання, ані любов не схиляють містера Дарсі до такого шлюбу, чому ви позбавляєте його вибору? І якщо він обрав мене, чому я мушу йому відмовляти?

— Бо на заваді тому стоять честь, порядність, розважливість і навіть міркування вигоди. О так, міс Беннет, саме вигоди. Не сподівайтеся, що його родина і друзі вас приймуть, якщо ви свавільно чинитимете всупереч їхнім побажанням. Вас висміюватимуть і зневажатимуть усі його близькі. Ваш союз стане посміховиськом для всіх, і ми навіть імені вашого не вимовлятимемо.

— Погроза, звісно, серйозна, — відповіла Елізабет, — але дружина містера Дарсі матиме достатньо радощів, щоб, у цілому, не мати підстав скаржитися на життя.

— Але ж і вперта ви дівчина! Як вам не соромно! Отак ви відплатили за те, що я люб’язно вас приймала навесні? Що, ви мені не вдячні? Я не звикла, щоб мені відмовляли!

— А я не звикла, щоб мене залякували.

— Не смійте мене перебивати! Вислухайте мене! Моя донька й мій небіж створені одне для одного. Обом нічого не бракує. Усі їхні рідні дотримуються цієї думки — і хто ж це заповзявся їх розділити? Вискакуля, чия сестра нещодавно спровокувала скандал, утікши з сином мушкетника Дарсі-старшого? Дівчина, у якої ні родини, ні статків?

— Може, ваша донька й багата, але розкажіть-но, чим вона ще може похвалитися? Може, вона красуня? Може, має добрий вишкіл у бойових мистецтвах? Та в неї навіть сил не стане підняти катану!

— Не смійте! Скажіть мені прямо: ви з ним заручені?

Елізабет прикро було радувати леді Кетрін, але, трохи подумавши, вона вирішила все ж відповісти:

— Ні.

Леді Кетрін, здавалося, була задоволена.

— Обіцяєте ніколи не погоджуватися на такий союз?

— Краще смерть, ніж така наруга.

— Тоді, міс Беннет, — сказала леді Кетрін, відставляючи набік свою парасолю і скидаючи плаща, — ви обрали смерть.

І вона наготувалася до бою.

— Ви, ваша ясновельможносте, викликаєте мене на поєдинок? Тут, у моєму родинному додзьо?

— Я просто знищу одне зухвале дівчисько, порятую честь гідного чоловіка й не дам забруднити Пемберлі твоїм духом.

— Що ж, — сказала Елізабет, впускаючи парасолю, — тоді хай це буде наш перший і останній поєдинок.

Одна з цих леді була старша за другу на п’ятдесят чи й більше років, але вони були майже рівні за хистом. Якусь мить вони мовчки придивлялися одна до одної, та врешті леді Кетрін зрозуміла, як наступатиме, й злетіла у повітря з силою, якої зазвичай не очікують від дам її віку. Вона перевернулася на льоту, промайнула над головою в Елізабет і завдала їй такого удару в тім’я, що та впала на коліна. Якби не наполегливі вправляння, такий удар напевно перебив би їй хребет.

Леді Кетрін м’яко приземлилася. Побачивши, що її суперниця намагається звестися на ноги, вона вправним ударом у спину жбурнула її аж на інший край додзьо. Елізабет не встигла перевести подих і зіп’ястися на ноги, як стара войовниця знов наскочила на неї.

— Та тобі взагалі байдуже до честі й гідності мого небожа! Самолюбне зухвале дівчисько! Ти що, не розумієш, що союз із тобою зганьбить його?

Її ясновельможність схопила Елізабет за комір і поставила на ноги:

— Ну, маєш що сказати, перш ніж я відправлю твою душу дияволові?

— Тільки це, ваша ясновельможносте...

Очі леді Кетрін мимоволі широко розплющилися, коли їй різко заболіло в животі. Її хватка розтислася, вона почала сповзати додолу. З її сукні стирчало руків’я кинджала Елізабет. Молодша войовниця скористалася нагодою і завдала її ясновельможності низку нищівних ударів у голову, шию й торс. Від останнього копняка її так підкинуло, що вона аж розтрощила два сволоки своїм тілом.

Ніндзя леді Кетрін, зачувши шум, розвернулися в бік додзьо.

Її ясновельможність непорушно лежала на підлозі. Елізабет завмерла над її тілом, марно очікуючи на якісь ознаки життя. «От горе, — подумала вона, — що ж я накоїла? Дарсі ж мені ніколи не пробачить, що я вбила його кохану тітоньку».

Та, щойно ця думка промайнула у неї в голові, Елізабет повалилася на землю від копняка леді Кетрін. Та схопилася на ноги, з реготом вирвала з живота кинджал і метнула його в руку Елізабет, пришпилюючи дівчину до підлоги.

— Та я навіть не спітнію від двобою з такою шмаркачкою! Квола ти дурепа! Доки в цьому старому тілі є життя, не бути тобі з моїм небожем!

Ніндзя увірвалися в додзьо з метальними зірками напоготові, але одразу ж і розслабилися — їхня пані брала гору.

— Вільно, любі ніндзя. Щойно я зітну їй голову, робіть із тілом, що схочете.

Елізабет силкувалася звільнитися, а її ясновельможність тим часом зняла один меч зі стіни. Вона вийняла його з піхов і оглянула блискучий клинок.

— Чудеса. Я і в Кіото не бачила таких гарних катан. Шкода, що вона стільки років пропадала в такій мерзенній родині.

Леді Кетрін підвела погляд від меча туди, де розраховувала побачити свою суперницю — але там нікого не було. Перед її очима було порожнє додзьо і двійко безживних скривавлених ніндзя. Та вона й тут розсміялася від душі.

— Так би зразу! Зізнаюся, прикро було б, якби ти так легко здалася.

З мечем у руках леді Кетрін вийшла на середину додзьо. Обернулася, очікуючи нападу, — але ніде не було ані душі.

— Ница боягузка! — вигукнула вона. — Що, жижки тремтять, як треба стати на двобій? Тебе що, учитель тільки накивати п’ятами вчив?

— Мій учитель, — проказала Елізабет, — пояснив мені, що недооцінювати супротивника — найкоротший шлях до поразки.

Її ясновельможність звела погляд — і побачила, що Елізабет стоїть на сволоку з мечем у руках. Дівчина зіскочила додолу, коли її суперниця підскочила вгору, і їхні мечі схрестилися у повітрі. У додзьо забриніла сталь. Жінки були рівні, проте молодість Елізабет додавала їй завзяття, і вона стомлювалася повільніше, аніж її ясновельможність.

Після кількох хвилин випадів, що відправили б легіони слабших супротивників у ранню могилу, Елізабет врешті зуміла вправним ударом ногою вибити леді Кетрін з рук меча. Лишившись безборонною, її ясновельможність хутко відступила до стіни зі зброєю і рвучко вихопила нунчаки — проте Елізабет одразу розрубала їх навпіл.

Дівчина загнала леді Кетрін у глухий кут і притисла вістря меча до її зморшкуватого горла.

— Ну ж бо, зітни мені голову, — сказала леді Кетрін. — Тільки не барися.

Елізабет опустила меч і, намагаючись перевести дух, промовила:

— А навіщо, ваша світлосте? Щоб чоловік, який мені небайдужий, мене зневажав? Не знаю, з вашою донькою він побереться чи зі мною, але ви житимете. І кінець своїх днів зустрінете зі знанням, що вас перемогло дівчисько, чию родину і вчителя ви обзивали найпаскуднішими словами. А зараз я змушена з вами попрощатися.

Вже біля карети леді Кетрін рвучко обернулася:

— Моя думка незмінна. Вашій матері вітань не передаю. Ви такої честі не заслужили. Я надзвичайно невдоволена.

— Та сідайте вже в карету, ваша світлосте, а то я можу передумати й таки зітну вам голову.

Із невимовною огидою старша леді послухалася. А Елізабет, навіть не вклонившись, розвернулася й покрокувала до дому.

І вже коли піднімалася сходами, стараючись приховувати свої рани, почула, як від’їжджає карета. Мати нетерпляче подалася за нею, щоб спитати, чому леді Кетрін не перепочила в них.

— Бо не схотіла, — відповіла їй донька.

— Така ошатна пані! Її відвідини — така честь для нас! Напевно, вона тільки для того й заїхала, щоб висловити свої співчуття після смерті містера Коллінза і його дружини. Мабуть, вона їхала деінде і, проминаючи Меритон, вирішила завітати й сюди. Ліззі, вона тобі нічого не сказала?