Містер Ґардінер не писав їм, доки не отримав відповіді від полковника Форстера — та й тоді звістки були невтішні. Здавалося, у Вікгема не було живих родичів, принаймні про них ніхто не знав. З численними своїми приятелями він, відколи вступив до війська, мовби й не спілкувався. Отже, ніхто не міг назвати жодної особи, з якою він підтримував би стосунки. Його близьким слід було боятися не лише родичів Лідії, а й кредиторів, адже виявилося, що він повсюди лишав борги й байстрюків. Полковник Форстер писав, що в Брай-тоні він заборгував близько тисячі фунтів, а ще тисяча піде на відшкодування тим бідолашкам, яких він зганьбив. Від родини з Лонґборна містер Ґардінер цього не приховував. Джейн із жахом сприйняла цю звістку.

— То він картяр! Ще й байстрюків наробив! — вигукнула вона. — Хто б міг подумати! Я й гадки не мала...

Містер Ґардінер додав, що їхній батько може повернутися додому наступного дня, себто в неділю. Зневірившись у безплідних пошуках, він піддався на умовляння свояка й постановив вертатися додому. Доньки сподівалися, що ця звістка втішить місіс Беннет, яка переймалася за життя чоловіка, та не так склалося, як гадалося.

— Він вирішив повернутися? А як же бідолашна Лідія? — зарепетувала вона. — Як він сміє повертатися без неї? Хто ж тоді стане до бою з Вікгемом і переконає його з нею побратися?

Місіс Ґардінер висловила бажання вже їхати додому. Тож було вирішено, що вона з дітьми рушить до Лондона, тільки-но звідти повернеться містер Беннет. Екіпажем її підвезли до поштової станції, а там зустріли господаря Лонґборна.

Місіс Ґардінер поїхала, так і не довідавшись, що ж сталося між Елізабет і містером Дарсі. Небога жодного разу не згадала в розмовах його імені й не отримала з Пемберлі жодного листа.

Настрій усієї родини залишав бажати кращого, тож і шукати інших пояснень горю Елізабет ніхто не став. На той час вона вже досить добре розуміла свої почуття й знала, що якби доля не звела її з Дарсі, то вона б легше зносила безчестя Лідії. Це заощадило б їй кілька безсонних ночей.

Коли містер Беннет повернувся, на обличчі в нього був звичний вираз філософської відстороненості. Маломовний, як і завжди, він ані словом не прохопився про справи, які змусили його поспіхом вирушити до міста. Доньки не одразу зважилися його розпитати.

Хоробрості заговорити про це Елізабет стало тільки надвечір, коли містер Беннет приєднався до їхнього чаювання. Коли вона йому поспівчувала, він відповів:

— Кому ж страждати, як не мені? «За кожен удар бамбукових різок учневі учитель заслуговує на два удари». Чи ж не так казав учитель Ліу?

— Не будьте до себе такі суворі, — відповіла Елізабет.

— О, суворість до себе — переступ, проти якого не гріх і попередити, бо людська натура до нього схильна. Ні, Ліззі, дозволь мені раз у житті взяти на себе відповідальність. Врешті саме я постановив, що воїнів із вас виховати важливіше, ніж шляхетних панянок. Це я навчав вас мистецтва смерті й занехаяв мистецтво життя. Дозволь мені взяти на себе заслужену ганьбу.

— Гадаєте, вони в Лондоні?

— Так. Де б то ще вони могли сховатися?

— Та й Лідія мріяла побувати в Лондоні, — докинула Кітті.

— Ото пощастило, — сухо відказав батько. — Тепер їй довгенько доведеться там сидіти.

Трохи помовчавши, він додав:

— Ліззі, можеш зловтішатися: ці події засвідчують, що твої поради були цілковито слушні.

Їхню розмову перервала Кітті, яка хотіла віднести чаю матері.

— Ото цирк! — вигукнув він. — Ані хвилини вільної, щоб помучитися собі на дозвіллі. Завтра засяду в бібліотеці в нічному ковпаку й шовковому халаті — й надвір не поткнуся, доки ще й Кітті не втече.

— Я не втечу, батечку, — занепокоїлася Кітті. — А як і поїду колись у Брайтон, то поводитимуся краще, ніж Лідія.

— Розмріялася! Та я тебе далі Істборна й за п’ятдесят фунтів не пущу! Ні, Кітті, ці події навчили мене обачності — й розплатишся за це ти. Жоден офіцер не підійде до мого дому на гарматний постріл. І ніяких балів, крім як у супроводі сестер. Про прогулянки теж не мрій, якщо не проведеш десять годин за наукою.

Сприйнявши всі ці погрози за щиру правду, Кітті розридалася.

— Ну ж бо, любонько, не горюй так, — заспокоїв батько. — Якщо наступні десять років будеш ґречною дівчинкою, то я перегляну ці правила.

Розділ 49

ЗА ДВА ДНІ ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ містера Беннета Джейн і Елізабет вистежували оленів за домом, коли побачили, що до них прямує управителька. Думаючи, що вона прийшла доповісти про новий напад блювоти у матінки, вони рушили їй назустріч. Але натомість вона сказала:

— Пробачте, що заважаю тренуватися, проте, здається, з міста прийшли добрі новини, тож я взяла на себе сміливість вас покликати.

— Про що ви, Гілл? З міста не було звісток.

— Люба пані! — вражено вигукнула місіс Гілл. — Чи ж ви не чули, що від містера Ґардінера прийшов терміновий лист? Господар отримав його півгодини тому.

Не гаючи ані миті, дівчата помчали додому. Вони бігцем перетнули передпокій і увірвалися до маленької вітальні, а звідти — до бібліотеки, але батька ніде не було. Вони вже збиралися бігти нагору до матері, коли їм назустріч вийшов дворецький:

— Якщо ви господаря шукаєте, то він пішов у додзьо.

Вони ще раз промчали вітальню й метнулися через моріжок услід батькові, який цілеспрямовано простував до скромного додзьо.

Наздогнавши його, Елізабет вигукнула:

— Таточку, є новини? Що пише містер Ґардінер?

— О так, я отримав від нього листа з терміновою поштою.

— І які ж новини — погані чи добрі?

— Що ж тут може бути доброго? — спитав він, виймаючи листа з кишені. — Та, може, вам і цікаво буде його прочитати.

Елізабет нетерпляче його підхопила. Тим часом її наздогнала і Джейн. — Читайте уголос, — сказав батько, — бо я й сам до ладу не втямив, що це таке.

Шостий східний сектор, понеділок 2-ге серпня