— І Лідія нічогісінько не знає? Як вона може не знати того, що було відомо вам із Джейн?

— У тому й біда. Я дізналася правду лише в Кенті, де чимало часу проводила з містером Дарсі та його родичем, полковником Фіцвільямом. У своєму невіданні я накоїла такого, що знадобилося сім порізів, аби змити пляму з моєї честі. А коли я повернулася додому, солдати мали за якийсь тиждень чи два відбути з Меритона. В такому разі — вирішили ми з Джейн, якій я розповіла все, — не варто розголошувати те, про що я довідалася. Кому стане краще, якщо ми зруйнуємо добру думку про Вікгема в цілої околиці? Навіть коли Лідія вирішила їхати з місіс Форстер, мені не спало на думку, що їй варто все розповісти.

— Отож, перш ніж вони вирушили до Брайтона, у вас не було підстав думати, що вони одне одному не байдужі?

— Жоднісіньких. Ні він, ні вона не виявляли ані найменших ознак зацікавлення — Лідія, звісно, вирізала його ім’я собі на ребрах, але вона так часто робить. Коли ми з ним тільки познайомилися, вона, здавалося, готова була ним захопитися, але те саме можна сказати про нас усіх. Перші два місяці всі дівчата Меритона були від нього в захваті, проте Лідії він надмірної уваги не приділяв. Тож після нетривалого запаморочливого захоплення її закоханість ущухла — і Лідія перекинулася на інших офіцерів, які були до неї уважніші.

Вони не здатні були додати нічого нового, що підживило б їхні надії чи страхи, але й ні про що інше говорити теж не могли. Ті думки не йшли Елізабет з голови, мучили й не давали спочинку, адже страждання від докорів сумління найпекучіші й від них немає ліків.

Зважаючи на можливості екіпажа, вони мандрували доволі швидко — доки не наблизилися до сільця Лоу, де нещодавно точилися бої між королівським військом і південною ордою нечестивих. Дорогу тут було всіяно такою кількістю трупів людей і зомбі, що їм довелося пригальмувати. Тіла могли бути заражені, тож візник шкіряними поворозками приторочив коням до шиї сталевий дзьоб, що доти був прикріплений під екіпажем. Він висів перед копитами і, мов плугом, розштовхував трупи.

Щоб не гаяти часу, Елізабет вмостилася коло візника з рушницею, готова відстрілюватися. Вона наказала йому в жодному разі не зупинятися — навіть особисті потреби справляли на ходу. Вони їхали цілу ніч і вже перед обідом були в Лонґборні, тож Джейн не довелося чекати їх аж занадто довго.

Забачивши екіпаж, що котив до будинку, молодші Ґардінери висипали на ґанок.

Їхні усміхнені личка першими привітно зустріли новоприбулих.

Елізабет вискочила з екіпажа й, поспіхом розцілувавши дітей, забігла до передпокою, де на неї вже чекала Джейн.

Сльози навернулися на очі обом сестрам. Не гаючи ані миті, Елізабет пригорнула Джейн і спитала, чи не чути нічого нового про втікачів.

— Ще ні, — відповіла Джейн. — Проте, коли вже приїхав наш любий дядечко, все, сподіваюся, буде гаразд. Лишенько, Ліззі, я й уявити не можу, що ми тут стоїмо безпорадні, а нашу сестру викрали і збезчестили.

— Батько ще в місті?

— Так, він виїхав у вівторок, як я тобі й повідомляла в листі.

— Він часто пише?

— Поки що тільки двічі. Черкнув мені записку в середу — дав знати, що в безпеці, й надіслав свою лондонську адресу, про що я окремо його благала. Він додав, що й не писатиме, якщо не довідається нічого важливого.

— А матінка ж як? Як ви тут тримаєтеся?

— Матінка, гадаю, тримається, як може, хоча часто й рясно блює, як ти, напевно, могла здогадатися. Зараз вона нагорі — ваш приїзд стане для неї великою втіхою. Вона ще не виходила зі спальні. Дякувати Богові, Мері та Кітті в порядку й кров’ю присягли переслідувати містера Вікгема до смерті.

— А ти... а ти ж як? — вигукнула Елізабет. — Ти така блідесенька! Скільки випробувань тобі випало!

Проте сестра запевнила, що в неї все гаразд. Так вони й говорили, доки містер і місіс Ґардінер віталися з дітьми — і їхня розмова урвалася з наближенням цілого товариства. Джейн підбігла до дядечка й тітоньки та обійняла їх обох, вдячно усміхаючись крізь сльози.

Коли вони посідали у вітальні, ті повторили запитання, які вже ставила Елізабет, і незабаром з’ясували, що Джейн нема чого додати. Вона й далі плекала надію, що все добре скінчиться і наступний ранок принесе листа від Лідії чи від батька — з новинами чи, можливо, й повідомленням про заміжжя.

Місіс Беннет, до якої вони піднялися після короткої розмови, зустріла їх саме так, як і слід було чекати, — зі сльозами й лементом, прокльонами Вікгемові й відерцем блювоти. Загалом, вона звинувачувала всіх, крім тієї особи, яка панькалася з Лідією найбільше й закривала очі на всі її витівки.

— Якби ж то я поїхала до Брайтона з цілою родиною, то цього б не сталося. Про бідолашну Лідію просто не було кому подбати. Форстери мусили з неї й ока не спускати! Я певна, що вони її геть занедбали. Якби до неї були уважніші, то вона ніколи б такого не вчинила! Я так і думала, що вони не дадуть собі з нею ради, — та хто ж мене слухає. Бідолашна моя дитина! А тепер ще й містер Беннет поїхав. Я знаю, якщо він знайде Вікгема, то викличе його на дуель і загине. Може, звісно, голова в нього напхом напхана тими східними штучками, але він вже старий і немічний. А що тоді з нами буде? Коллінзи витурять нас звідси, перш ніж його тіло охолоне в могилі, тож нам нема на що сподіватися, крім як на твою, братику, добрість.

Усі взялися її переконувати, що такого не буде. Містер Ґардінер запевнив, що подбає і про неї, і про цілу родину, сказав, що буде в Лондоні вже наступного дня, і пообіцяв зробити все, на що спроможний, аби знайти Лідію.

— Тільки не тривожтеся даремно. Доки не дізнаємося напевне, що вони не одружилися й одружуватися не збираються, не варто ставити на її честі хрест. Прибувши до міста, я заїду до свояка й перевезу його до себе, а тоді й порадимося, як чинити далі.

— Любий мій братику! — вигукнула місіс Беннет. — Саме про це я й мріяла. Розшукай їх, як прибудеш до міста, і тягни волоком до вівтаря, якщо вони ще не побралися. Що ж до весільної сукні, то на неї не чекайте — скажи Лідії, що ми дамо їй на одяг стільки грошей, скільки вона захоче, хай тільки вони поберуться. І не дозволяй містерові Беннету викликати Вікгема на поєдинок! Поясни йому, в якому я жалюгідному стані, що мене від страху хапають дрижаки й мурашки по всьому тілу, що я блюю без упину, і немає мені спокою ані вдень, ані вночі.

І знову містер Ґардінер запевнив її у щирості своїх намірів допомогти. Вони говорили, доки внизу не накрили на стіл, а тоді її лишили в товаристві відерця для блювоти й управительки, яка доглядала її, коли доньки мали інші справи.

Ґардінери вважали, що не варто так усамітнюватися, але й не намагалися її переконати. У їдальні до них незабаром приєдналися Мері й Кітті — дівчата тренувалися так завзято, що навіть не вийшли привітатися. Кров’ю присягнувши помститися Вікгемові, вони тільки те й робили, що вправлялися у бойових мистецтвах. Коли вони розсілися за столом, Мері прошепотіла до Елізабет:

— Цей прикрий випадок, напевно, породить силу-силенну чуток. Проте ми мусимо перекрити потоки марної балаканини й скупатися натомість у цілющому бальзамі помсти.

Коли ж Мері побачила, що сестра не збирається їй відповідати, то додала:

— Для Лідії, звісно, це біда, проте ми можемо здобути з цього випадку важливу науку: честь втратити легше, ніж рукавичку; один необачний крок може спричинити вічну ганьбу; лише кров кривдника змиє пляму з честі.

Елізабет підняла на неї зачудований погляд, але була така пригнічена, що не відповіла. Мері, втім, і далі втішала себе, добуваючи моральні висновки із заподіяного їм зла.

По вечері старші сестри урвали півгодинки, щоб поговорити на самоті. Трохи оплакавши заплямовану честь сестри (Ліззі в цьому не сумнівалася, а Джейн не виключала такої імовірності), Елізабет продовжила:

— Та розкажи мені, чого я ще не знаю. Розкажи подробиці. Що сказав полковник Форстер? Вони перед викраденням не мали жодних недобрих передчуттів?