— Його знесли?

— Ні. Поховали з почестями посеред будівельного майданчика. — Арсен гмикнув. — Звісно, знесли.

Марк пропустив повз вуха насмішку.

— Що сталося з людьми, які там жили?

Дід знизав плечима.

— Та там ніби й не жив ніхто.

— Тобто будинок стояв порожнім?

— Здається, так. До переїзду я нечасто там ходив.

— Як довго стояв?

— Не знаю.

— Але ти бачив його? Ну… ти пам’ятаєш, яким він був?

— Так. А ти чого допитуєшся?

Марк узяв до рук смартфон, зайшов до галереї та розкрив фото дерев’яного будинку з широкими еркерами і слуховим вікном.

— Цей схожий на той, що ти бачив?

Не нахиляючись, Арсен ковзнув поглядом по екрану. Перше, що впадало в очі, — ліс, який тягнувся за будинком.

— Ні, — відповів він, але тут-таки похопився, збагнувши, що поквапився. — Ану чекай, — дід нахилився, кошлаті брови з’їхалися на переніссі. — Дай сюди, — забрав телефон.

За кілька секунд він звів очі на Марка. Зіниці, наче крихітні гострі шпильки, вп’ялися в хлоп’яче обличчя.

— Що це за фотографія?

Від Арсена не сховалося, як витягнулося хлопцеве обличчя та смикнувся кадик.

— Це «Photoshop», — кинув Марк. Якась частина його чекала, що дід може впізнати будинок, і водночас хлопчак усвідомлював, якою нікчемно малою була ймовірність, що облуплений котедж, до якого прибуває ліфт за умови вдало завершеного переходу, є тим самим котеджем, який стояв на місці їхньої десятиповерхівки шість чи сім років тому. Розмова почалася спонтанно, тож Марк був цілковито неготовим до того, що його випадкове припущення виявиться правильним. Він бачив непідробне здивування на обличчі діда та, заскочений зненацька, не замислювався над тим, що говорить, слова самі зісковзували з язика: — Просто знайшов в Інтернеті.

І тільки стуливши рота, хлопець усвідомив, що збрехав. Він стиснувся, ніби перед стрибком — бажання розповісти про світ за ліфтом обпекло нутрощі, — однак не вимовив жодного слова. Сухий язик прилип до піднебіння. Фарба заливала шию та щоки. Марк втупив погляд у багаття, а Арсен іще раз поглянув на фотографію.

— Це той будинок, — хрипко проказав дід. — Він не схожий… ні… мені здається, це той самий будинок. Трохи старіший хіба. Тільки цей ліс… дивно.

Хлопець не міг поворухнутися, щелепи наче склеїлися.

— Де ти взяв її? — запитав Арсен.

— В Інтернеті.

— Якийсь сайт?

— Ага. — Маркові вуха палали, та він продовжував брехати: — Якийсь чувак робить колажі: типу, старе фото Рівного, плюс природа, і… Зараз нема мережі, я покажу тобі потім.

Арсен віддав онукові смартфон. Багаття поволі догорало. Дід підвівся, розім’яв ноги.

— Котра там?

Хлопчак активував екран.

— Уже майже північ.

— Незабаром буде Марс.

— Ага.

— Не агакай. Де зійде, знаєш?

— Отам. — Марк махнув правою рукою собі за спину.

— Правильно, — підтвердив Арсен. — На південному сході.

Хлопчак зняв окуляри, похукав на скельця, протер їх краєм кофти. Одягати назад поки що не став.

— Діду.

— Ну.

— Мені треба нові окуляри.

Старий моряк ледь спохмурнів.

— У цих уже погано бачиш?

— Не через те. Просто хочу нові, ну, поміняти.

— То скажи матері.

Короткозоро мружачись, хлопець поглянув на округлі скельця.

— Не хочу, — а потім стиха додав: — Я хочу, щоб ти пішов зі мною вибирати оправу. Бо в цій я на маньяка схожий.

Арсен усміхнувся скупою, ледь помітною посмішкою, і проказав:

— Добре. Щось придумаємо.

33

Вони загасили багаття і через півгодини за допомогою контролера спрямували телескоп на Марс. Іще півгодини прововтузившись із налаштуваннями, Марк залишився розчарованим. Попри те що Марс розташований у кілька разів ближче до Землі, ніж Юпітер, у телескоп він мав вигляд значно менший за газового гіганта — невелика, жовто-коричнева, злегка розмита з боків кулька. Марк так і не побачив ні льодяних шапок, ні елементів рельєфу. Фобоса та Деймоса також не було видно. Супутники Марса надто малі, і щоб роздивитися їх із Землі, потрібен значно потужніший телескоп.

За чверть до другої ночі дід із онуком скерували «Celestron» на Сатурн. Зображення було нечітким (напевно, через погіршення атмосферних умов), зате вдавалося розрізнити кільця.

О третій ранку, присвічуючи ліхтариками, Арсен із Марком склали телескоп, після чого полізли до намету. Хлопчак заснув, щойно загорнувся у спальник. Дід іще якийсь час лежав із розплющеними очима.

Упевнившись, що Марк міцно заснув, Арсен навпомацки відшукав онуків смартфон. Підтягнув його до себе та, натиснувши бокову кнопку, активував. «Meizu» залив намет слабким монохромним світлом. Старий моряк досі користувався кнопковим телефоном і мав доволі туманне уявлення про те, як функціонує Інтернет, але загалом розумів, як поводитися зі смартфоном. Він сторожко глипнув на Марка. Хлопчак не ворушився. Арсен розкрив галерею та вивів на екран знімок дерев’яного будинку на схилі лісистого пагорба. На кілька секунд залип у фото. Потім провів пальцем справа наліво. На екрані виник новий знімок, на якому був той самий двоповерховий будинок з еркерами та слуховим вікном. Різниця між зображеннями простежувалась, проте незначна, ледве помітна: трохи інший ракурс, трохи інша точка фокусу. Дід іще раз провів великим пальцем по екрану. Новий знімок — і знову той самий будинок…

34

У неділю вранці, 20 березня, Арсен прокинувся незадовго до восьмої, коли сонце вже висіло понад кронами дерев на лівому березі Горині. Він розпалив вогнище, почекав, доки догорять рештки дров, після чого запік у вугіллі картоплю. О пів на дев’яту розторсав онука. Вони поснідали, передивилися зроблені вночі світлини нічного неба, потому ще якийсь час поблукали лісом. О пів на другу почали збиратися додому.

Дорогою до Рівного Марк закуняв, прочунявши лише на в’їзді в місто. Поки дід вів автомобіль залитими сонцем вулицями до центру, хлопчак міркував, чи можна за адресою вже не існуючого будинку дізнатися про його мешканців. Марк здогадувався, що якісь записи повинні були зберегтися, щоправда, лише приблизно уявляв, де їх шукати, — домова книга ЖЕКу? архіви в паспортному столі? — і зовсім не знав, як переконати, щоб йому їх показали. Хай там як, він не сумнівався, що цю інформацію можна роздобути. Значно важче за прізвищем віднайти фото, бо без знімка, який має побачити Соня, весь пошук беззмістовний. Коли Арсен підвів свій «Lanos» до підземного паркінгу під багатоповерхівкою на Квітки-Основ’яненка, Марк вагався, чи не попросити допомоги в діда, проте вирішив нічого не казати. Арсен почне розпитувати, а брехати вдруге хлопцеві не хотілося.

Прийнявши душ, Марк завалився на ліжко й проспав без задніх ніг до шостої вечора. Коли прокинувся, думки все ще крутилися довкола того, як відшукати людину за адресою, проте найперше, що він зробив, — це запустив на планшеті «Google Earth». У цій програмі було передбачено одну функцію, що вигідно вирізняла її поряд із сервісом «Google Maps», а саме — «Google Earth» давала змогу переглянути супутникові знімки за різні роки, але не раніше від 2003-го.

Хлопчак увів у рядку адрес «Рівне, Квітки-Основ’яненка» — система миттю перекинула його до центру Рівного, — а тоді перемкнувся на панель керування часом. Його багатоповерхівку здали в експлуатацію 2011-го, отже, будувати почали 2010-го чи 2009-го. Можливо, раніше. Марк перемістив повзунок до позначки 2006, припустивши, що 2006-го дерев’яний будинок, на місці якого звели висотку, ще мусив стояти, і втупився в екран. За секунду програма вивела на екран архівну фотографію. Багатоповерхівка щезла, а на її місці з’явився ветхий котедж із двома трапецієподібними еркерами та трикутним слуховим вікном на горищі. Жодних сумнівів, його дід не помилився — раніше на місці висотної новобудови на Квітки-Основ’яненка стояв дерев’яний будинок зі світу по той бік ліфта.