У коридорі глухо стогнав протяг, з-за дверей двокімнатної квартири ліворуч від Марка долинали голоси (можливо, працював телевізор), але не було нічого схожого на шиплячу потвору в обліпленому брудом дранті.

31

До бібліотеки хлопчак вибрався в другій половині четверга, 17 березня.

В Обласній бібліотеці Марк не був записаний, тож йому спершу довелося оформити реєстраційну картку. Літня бібліотекарка в цілковито порожньому читальному зустріла його непривітним поглядом. Обведені зморшками очі потемніли ще дужче, коли жінка почула, що саме кругловидий хлопчак в огидному светрі з вищиреним черепом просить показати. Бібліотекарка запитала Марка, в якому класі він навчається, після чого з деренчливим невдоволенням у голосі поцікавилася, для чого восьмикласнику знадобилася підшивка «Червоного прапора» за 1975 рік. Такі древні підшивки зберігалися в архівах, що у підвалі. Ніхто вже не пам’ятав де. Марк, який до того моменту спітнів дужче, ніж перед побаченням із Нікою, намірився видати заготовлену наперед відповідь, однак здувся, навіть не роззявивши рота й ледве виштовхавши крізь зуби тихе «мені треба».

Спливло чверть години, допоки бібліотекарка повернулася з підвалу з товстенною пакою зшитих шнурівкою жовтих газет. Марк потягнув паку до найдальшого в залі стола. Швидко знайшов газету, що його цікавила, — № 141 за 20 липня 1975-го — поруч із нею розклав ту, що дістав із кімнати на першому поверсі дерев’яного будинку, і взявся порівнювати.

Хлопець не полінувався та прочитав усю ту маячню абзац за абзацом, від початку й до кінця: про агітаторів, які забезпечували ідеологічну підтримку комбайнерів під час жнив, про щасливих новоселів, що дякували партії за покращення добробуту, про політику злиднів і голоду, запроваджену хунтою в Чилі. Хлопчак ретельно звірив програми передач, рахунки футбольних матчів у рубриці «Спорт» і навіть адресу та телефони редакції в правому нижньому куті останньої сторінки. Все збігалося.

Газета, поза всяким сумнівом, була з його світу.

32

У п’ятницю випав перший по-справжньому погожий день. За ніч хмари порідшали й розступилися, від раннього-рання небо засяяло, немов надраєне до блиску, і до обіду температура піднялася до +18 °C. Неначе за командою повискакували бруньки. У повітрі висів солодкий запах свіжої трави.

О десятій Арсен Грозан вибрався до міста потинятися Лебединкою. Сонячні промені м’яко лоскотали потьмянілу за зиму шкіру, старий моряк мружився та безперестану водив пальцями по злегка засльозених очах: виснажений зимовими півсутінками погляд ніяк не міг адаптуватись до яскравого світла. Арсен спустився до Усті й перейшов на лівий берег, до Гідропарку. Переконався, що земля зовсім розмерзлася. Уже вдома чоловік перевірив прогноз погоди на вихідні. Синоптики обіцяли, що сонячна погода протримається чотири наступні дні, аж до вівторка.

Після обіду, коли Марк повернувся зі школи, Арсен запропонував онукові в суботу чкурнути за місто. Розбити табір біля Горині[26], посмажити сосисок, а вночі поспостерігати за зорями. Марк був готовий вирушати негайно.

Виїхали в суботу по обіді. Віктор запропонував узяти «Nissan», на що Арсен лиш похитав головою. Він мав власний автомобіль — темно-бордовий седан «Daewoo Lanos» із 1,6-літровим бензиновим двигуном, — не новий, страшенно брудний і пошарпаний, одначе надійний. Подумки Арсен ніжно називав його Бордовим Анусом. Зранку вони з Марком завантажили в багажник Ануса двомісний намет, пару карематів, два теплі спальники й два півторалітрові термоси з чаєм. Коробку з телескопом і ноутбук розмістили на задньому сидінні. Дорогою зазирнули до торгового центру «Novus» на Гагаріна, купили мариновані курячі стегенця, шпикачки, вівсяне печиво, трохи картоплі та води. Дрова Арсен придбав на заправці на виїзді з Рівного.

За містом Арсен повів машину на північний схід. На перехресті доріг Р77 та Р05 скерував на північ і п’ять кілометрів їхав, нікуди не звертаючи. За селищем Забороль він звернув із траси на роздовбану сільську дорогу та через десять хвилин, проминувши село Ходоси, дістався Горині. За Ходосами асфальтівка закінчувалася. Далі, обтиснута з одного боку річкою, з іншого — змішаним лісом, тягнулася ґрунтова дорога. Арсен проїхав до її кінця. Ґрунтовка обривалася за кілометр на північ від села, просто посеред лісу.

Дід з онуком вибралися з машини й вивантажили спорядження. Арсен замкнув авто, після чого примостив на ліве плече телескоп, а правою рукою під пахвою затиснув пакунок із дровами. Хлопчак закинув за спину намет, узяв пакет із їжею та спальники. Вони вступили до лісу й подалися на схід. За півгодини дід із онуком вийшли на відкриту галявину у формі широкої та злегка нахиленої на схід літери L. Горинь у цьому місці формувала вигин, із трьох боків омиваючи галявину, по суті, перетворюючи її на півострів. Місце було мальовничим і глухим: ліс, річка, зарості вздовж берега й жодного натяку на людей.

Без поспіху Арсен із Марком установили намет, розклали багаття та засмажили курятину. Шпикачки з картоплею залишили на завтра. Наївшись, загасили багаття і почали налаштовувати телескоп.

Дід обрав напрочуд сприятливу для спостережень пору. У ніч із 19 на 20 березня 2016-го на широті Рівного протягом усієї ночі — майже від заходу до світанку — можна було бачити Юпітер. Рівно о пів на першу ночі над горизонтом на південному сході мав з’явитися Марс, а через годину, о першій тридцять, слідом за Марсом подорож нічним небом починав Сатурн. За кілька хвилин до шостої ранку мусила би з’явитися Венера, проте Арсен не сумнівався, що до того часу вони з Марком уже спатимуть.

Сонце сіло о 18:27. Небо помалу засіювалося першими зірками. Марк не квапився вмикати телескоп, чекав, поки зовсім стемніє. Заклавши руки під голову, він лежав на карематі й разом із дідом шукав найяскравіші зірки: Капеллу в сузір’ї Візничого, Альдебаран у сузір’ї Тільця, Бельтегейзе в Оріоні, Поллукс у сузір’ї Близнюків, Проціон у Малому Псові та Сиріус у Псові Великому. За півгодини Юпітер, який проминав сузір’я Лева, нарешті зринув над кронами на сході. Присвічуючи кишеньковим ліхтариком, Марк почаклував над контролером, після чого крихітний сервопривід скерував «Celestron» на найбільшу планету Сонячної системи.

Уперше притуливши око до вічка, хлопець захоплено зойкнув. Він не очікував, що зображення виявиться таким чітким. Юпітер в об’єктиві Celestron’а був завбільшки з м’яч для настільного тенісу. Великої червоної плями[27] Марк не розгледів, очевидно, планета була повернута іншим боком, зате він чітко розрізнив молочно-білі та коричневі смуги, що тягнулися паралельно до екватора. Та найбільше вразило інше: в густо-чорній порожнечі довкола Юпітера висіли чотири сліпучо-яскраві цятки: дві праворуч від планети й ще дві ліворуч. То були так звані Галілеєві супутники — Іо, Європа, Ганімед і Каллісто — найбільші сателіти Юпітера, відкриті 1610-го Галілео Галілеєм. Найкрупніший серед них, Ганімед, не надто поступався розмірами Марсу.

Спливло не менше як п’ять хвилин, допоки Марк відірвався від телескопа й підпустив до вічка діда. Трохи пізніше хлопець під’єднав до Celestron’а ноутбук, вивів зображення на екран і зробив скріншот. Роблячи знімки екрана через однакові проміжки часу й порівнюючи зображення, він на власні очі спостерігав, як супутники рухаються довкола Юпітера.

До появи на нічному небі Марса ще було трохи більше ніж три години. Натішившись Юпітером, Марк захотів перевірити «Celestron» на якому-небудь об’єкті віддаленого космосу. Після короткого обговорення вони з дідом скерували телескоп на галактику Цівкове Колесо в сузір’ї Великої Ведмедиці. Спочатку виявили лише розмиту сіру хмарку. Марк покопирсався в налаштуваннях, дещо змінив, і за другим разом вони розрізнили закручені спіраллю рукави галактики. Цівкове Колесо залишалося чорно-білим (ця галактика розташована надто далеко, щоб через невеликий телескоп побачити кольори) і, безперечно, мало не такий чіткий вигляд, як на знімках з Хаббла[28], та попри це Марка кидало в дрож від усвідомлення, що він дивиться на скупчення мільярдів сонячних систем на відстані двадцяти мільйонів світлових років від Землі, з мільярдами різноманітних планет, серед яких, без сумніву, є тисячі, а може, й сотні тисяч схожих на Землю.