Ближче до одинадцятої дід та онук відчули, що змерзли, й вирішили перерватися. Арсен розпалив багаття, підсмажив дві шпикачки. Хлопчак і старий загорнулися в спальники й підсіли ближче до вогню. Хукаючи, відкушували шматки від злегка підгорілих ковбасок і запивали їх гарячим чаєм. Прикінчивши свою шпикачку, Марк дістав із пакета печиво, відкусив шматок, потім озвався:

— Діду.

— Ну.

— Знаєш, що таке синдром несподіваної смерті дорослих? СНСД?

Арсен грів руки, стискаючи в долонях пластмасову чашку. Він вдихнув теплу пару, що піднімалася над рідиною, та похитав головою.

— Уперше чую. Це якась хвороба?

— Так. У школі сказали, що від цього помер Тоха Шпакевич.

— І що це означає? — Дід насупив брови. — Що конкретно в нього було?

— Не знаю. Того й запитав. Мама Соні працює в Перинатальному, вона не лікар, просто медсестра, але вона сказала, що СНСД означає, що лікарі не з’ясували справжню причину смерті. Не змогли. Типу, Тоха просто помер і все.

Арсен знизав плечима.

— Треба буде почитати про це, — відсьорбнув чаю. — А що там Соня?

Марк опустив очі та втупився в печиво з таким виглядом, наче воно перетворилося на кам’яне вугілля. Сухі дрова приємно потріскували у вогнищі.

— Зараз нормально. Я говорив з нею. — Хлопчак підвів голову. — Це батько її побив.

Старий моряк зітхнув.

— Ти знав? — запитав Марк.

— Здогадувався.

— Знаєш за що? Бо Соня заступилася за маму. Вона мені сказала.

— Я чогось так і думав, що то її батько…

— А ти бачив його?

— Ніби. Я кілька разів перетинався з чоловіком із дев’ятого поверху, але не впевнений, що то він. Я жодного разу не помічав його поруч із Сонею.

— Його звати Ігор, — продовжив Марк. — Він їх постійно б’є. І ніхто нічого зробити не може. Шкільна медсестра оглянула Соню, керівничка сходила до неї додому, і все. Через день забули. Але так не можна?

— Не можна, — погодився дід.

— То чому ніхто нічого не зробить?

Арсен промовчав.

— Чому? — напосівся хлопець.

Дід знову ковтнув чаю, ретельно зважуючи відповідь.

— Є речі, які важко змінити, бо вони поза твоєю досяжністю. — Арсенові не сподобалося, як прозвучала фраза, а приклад, який першим спав на гадку, взагалі видався абсурдним, однак він завжди вважав, що розповідати гірку правду краще, ніж прикриватися ширмою із підсолоджених байок. — У Сирії, наприклад, триває війна, але навряд чи ми з тобою можемо щось зробити…

— До чого тут війна в Сирії? Це сім’я, яка живе з нами в одному будинку!

— Я не говорю, що з такими речами потрібно миритися, — густим, як мастило, голосом промовив Арсен. — Просто в житті таке трапляється. Ти мусиш бути до такого готовим.

— Це неправильно, — сердито підсумував Марк.

— Я тебе розумію, — зітхнув Арсен. — А ну ж бо просунемося на крок далі від твого «неправильно». Ти можеш щось зробити? Ні, ти ще надто малий. Ти хочеш, щоб щось зробив я. Тепер уяви: я піду до поліції та напишу заяву, що мій сусід поверхом вище б’є дружину й неповнолітню дочку. Думаєш, його заарештують? Ні. Дільничний, чи хто там зараз після реформи, навідається до них додому, так само, як навідувалася твоя класна керівничка, поговорить, і якщо Соня з мамою не підтвердять, що батько б’є їх, а я думаю, вони не підтвердять, на тому все скінчиться… Що ще можна зробити? Ну, я можу спробувати врізати йому. Мені шістдесят сім, але припустімо, я підловлю того вилупка біля під’їзду та добряче йому всиплю. Як думаєш, щось зміниться? Мене посадять залежно від того, як сильно я його потовчу, а той гівнюк однаково не перетвориться на порядного сім’янина. — Арсен спостерігав, як супиться онук. — Соня та її матір мусять піти від нього. Поки вони самі не зважаться на перший крок, ніхто їм не допоможе.

— Ти ж бачив, що він із нею зробив…

Дід одним порухом влив у себе рештки охололого чаю, витрусив краплі з чашки.

— Добре. — Арсен невдоволено покректав. — Я спробую поговорити з ним.

Хлопчак із вдячністю кивнув.

Кілька хвилин обоє німували, замислено спостерігаючи, як полум’я поглинає сухі дрова. Першим перервав мовчанку дід.

— Що там у школі?

— Як завжди, — відмахнувся Марк.

— Що, взагалі нічого цікавого?

— На геометрії через тиждень урок однієї задачі.

— Це що таке?

— Ну, урок однієї задачі! — повторив хлопчак таким тоном, наче промовляв до розумово відсталого. — Учителька вибирає якусь теорему чи задачу, яку можна розв’язати різними способами. Хто хоче мати вищий бал, має підготуватися й розповісти про один із цих способів. Показати його іншим. Це, типу, творче завдання.

— А, — видав дід. — І що за тема?

— Різні способи доведення теореми Піфагора.

Арсен ледь наморщив лоба, щось обмірковуючи.

— Експериментальні способи також годяться? Чи тільки теоретичні?

— Як це експериментальні? — недовірливо блимнув очима хлопчак.

— Ну, експериментальні, — зімітував дід зневажливий онуків тон.

— Це просто сторони поміряти чи як? — зморщив носа Марк.

— І що ти доведеш цим мірянням? — Арсен пирхнув. — Забув, як ми говорили, що підгонка результатів під теорію — це не експеримент?

— Не забув, але…

— Ти ніколи не переміряєш усі трикутники у Всесвіті, і це означає, що десь можуть існувати прямокутні трикутники, для яких квадрат гіпотенузи не дорівнює сумі квадратів катетів. Я не про те. Можна придумати якийсь практичний дослід, який однозначно доведе теорему Піфагора. Не гірше, ніж ви її на уроках доводили.

Марк уявив, як розповідає про такий дослід перед класом, і відчув на спині хвилю приємного поколювання.

— Це буде круто! Крутіше, ніж довести формулами!

— Серйозно?

Хлопчак не розумів: дід із нього знущається чи справді здивований.

— Так!

Хлопець не зводив із діда очей, але той, простягнувши руки до вогнища, тупився в темне небо й мовчав. Спливло кілька секунд, хлопчак також зиркнув угору, проте швидко опустив погляд. Там не знайшлося чого видивлятися: зорі потьмяніли, цілі розсипи вгрузли в чорноту, немов відкинуті в далекий космос відблисками багаття.

— То допоможеш мені? — прогундосив Марк. Дід не реагував, замислено споглядаючи пітьму. — Розкажи, що це за дослід.

— Ти хочеш дванадцять балів з геометрії? — недбало зронив Арсен.

— Не хочу, — мотнув головою Марк.

— Ну то нащо воно тобі?

Хлопець стулив губи й сердито випнув підборіддя. Дід, під’юджуючи його, взявся демонстративно насвистувати.

— Добре, я хочу дванадцять балів! — гукнув Марк. — Розкажи, що ти надумав.

Арсенове обличчя розплилося в посмішці. У світлі вогнища зморшки на щоках здавалися глибшими, ніж зазвичай. Шкіра набула кольору розплавленого воску.

— Коли цей твій урок?

— Через понеділок.

Чоловік провів долонею по підборіддю.

— До наступних вихідних я щось придумаю.

Марк відчув розчарування.

— То ти ще нічого не придумав?

— Я цього не казав.

— То розкажи!

Дід помотав головою.

— Попостиш.

Марк чмихнув і відвернувся. Поклав на коліна ноутбук, переглянув знімки Юпітера, вибрав найкращі й скоригував контрастність і кольори. Ввімкнув «Bluetooth» — спочатку на ноуті, потім на телефоні, — після чого перекинув відредаговані фотографії на смартфон. Він вирішив завантажити одну з фотографій газового гіганта на свій акаунт в Instagram’і — з біса непогано, як на перше фото, хіба ні? — проте не зміг під’єднатися до Інтернету. Вони з дідом забралися надто далеко, зв’язку практично не було.

Перебираючи скріншоти із зображенням Юпітера, Марк пригадав фотографію дерев’яного будинку, зроблену по той бік ліфта. Спідлоба глипнув на діда. Арсен тримав у руці рожен, на якому смажив шпикачку, й підправляв ним обвуглені, майже всуціль почорнілі дрова. Хлопець відклав телефон і запитав:

— Ти знаєш, що було на місці нашої багатоповерхівки?

Арсен подивився на онука — обличчя трохи червоне від вогню — й кивнув.

— Якийсь старий особняк. Невеликий, десь такий, як ті, що через дорогу від нас. — Їхня десятиповерхівка була єдиною висоткою на Квітки-Основ’яненка. Навпроти неї, вздовж східного боку вулиці, розташовувалися котеджі — нові й переважно двоповерхові. — По-моєму, один із небагатьох, який уцілів після Другої світової.