Ні дід, ні онук із таким раніше не стикалися. Початок роботи, розгін і зупинка ліфта завжди супроводжувалися характерними й добре їм знайомими звуками. Вони ніколи так раптово не обривалися.

У під’їзді стало тихо, мов у вкопаному на кілометр у землю бункері.

— Глянь. — Марк торкнувся дідової руки та показав на цифрове табло.

— Згасло, — прокоментував Арсен.

Табло було чорним. Пустим.

Неначе причавлені тишею, вони розмовляли пошепки.

— Він зупинився.

Дід шморгнув і потер носа вказівним пальцем.

— Отже, — Арсен заговорив голосніше, проте звичних «я-все-контролюю» ноток у голосі не вчувалося, — ми експериментально довели, що наш ліфт не може рухатися без пасажира. Ти задоволений?

Ні, Марк чомусь не почувався задоволеним. Дід натиснув кнопку виклику ліфта, проте нічого не відбулося. Після нього до кнопки приклався хлопчак, протримав її натиснутою п’ять секунд, але результат отримав такий самий — ліфт не рушив з місця.

— Мама нас тепер уб’є, — усе ще пошепки проказав Марк.

Дід скоса кинув погляд ліворуч, на двері Вероніки Федорівни, не сумніваючись, що стара відьма спостерігає за ними крізь вічко.

— Головне, щоби сцяками не обілляли, — шморгнувши носом, тихо мовив він. — А з мамою твоєю я вже якось домовлюся.

— А як нам витягти відра, штатив і все інше?

Арсен знову шморгнув.

— Я про це ще не думав.

Марк нервово гигикнув і також кинув погляд на двері ліворуч. Дід узяв із підлоги будівельні ножиці.

— Ходи глянемо, що там.

Вони піднялися на дев’ятий, стали біля дверей ліфта. Арсен просунув між стулками ножиці, трохи повернув їх і зазирнув до щілини, що відкрилася. Кабіна застрягнула акурат поміж дев’ятим і десятим поверхами. Світло всередині не горіло.

— Ну що? — витягуючи шию, запитав Марк. — Усе на місці?

Дід глипнув на онука, немов на пришелепуватого.

— А куди воно, по-твоєму, могло подітися?

Арсен прибрав ножиці, й вони відступили від дверей.

— І що тепер? — запитав Марк.

— Не знаю. Я ж говорив, що я про це ще не думав.

— Може, зателефонувати цим… рятувальникам?

— І що сказати? Врятуйте три відра й два підсвічники? — Арсен почухав голову. — Та хрін із ним! Пішли поїмо, а потім щось придумаємо. Нікуди воно не дінеться.

Вони повернулися на восьмий поверх, прибрали за собою та зайшли до квартири. Яна, не зронивши жодного слова, провела тестя очима.

— Що? — Дід задерикувато зиркнув на неї. — Щось не так?

Жінка стенула плечима.

— Важко бути мамою генія та невісткою божевільного.

Арсен щось нерозбірливо буркнув у відповідь.

Сіли обідати. Яна поставила тарілки на стіл й залишила Арсена та Марка самих. Через хвилину хлопець озвався.

— Можна дещо запитати?

— Уперед.

Хлопчак набрав у груди повітря, а потім завмер, утупившись у тарілку з бульйоном. Сьорбнув раз, двічі, після чого, затинаючись і не піднімаючи очей, видав:

— Атоми… вони… ну, з них же може вилітати фотон, так?

— Так, коли електрон переходить із вищої орбіти на нижчу, атом випромінює фотон.

— А фотон є в атомі до цього?

— Ні.

— Тоді де він береться?

Арсен не зводив з онука погляду.

— Це так само, як зі словами, що я їх зараз промовляю. Їх не було всередині мене до того, як вони прозвучали. Я промовляю їх, передаючи певну енергію повітрю, створюючи коливання. Всередині мене немає ніякого «словесного мішка», з якого я видобуваю слова за необхідності. Так само всередині атома немає «фотонного мішка». Фотон виникає з енергії, яку скидає електрон, коли перескакує з вищого енергетичного рівня на нижчий.

— А…

Дід помовчав трохи.

— Ти ж не це хотів запитати.

Марк видихнув, спідлоба зиркнув на діда, проте за мить знову сховав погляд.

— Я ніколи не був у кіно…

Вираз Арсенового обличчя не змінився, тільки очі спалахнули тим характерним блиском, який завжди супроводжує посмішку.

— Хочеш сходити?

— Ні, — вихопилось у хлопця. І тут-таки: — Тобто так, хочу. Завтра… Хочу, щоб ти розказав, як там усе відбувається.

— Куди думаєш піти: в «Україну» чи в «Еру»?

Марк починав червоніти, його голос слабнув, як у помираючого.

— В «Україну».

Дід діловито заходився пояснювати:

— Ліворуч, одразу за входом, будуть каси. Підходиш, на екрані за склом висить список фільмів. Обираєш фільм, називаєш його дівчині за касою. На екрані з’явиться схема залу. Вибираєш місця, краще брати шостий чи сьомий ряд, ближче до центру, там найкраще видно. Потім даєш гроші й чекаєш на квитки. Усе. В «Україні» дві кінозали, ліворуч і праворуч, трохи далі в глиб будівлі. На квитках написано, в якому показуватимуть твоє кіно, — Арсен помовчав, подумав. — Зали є дві, тому не бери в голову та не ніяковій. Навіть ті, хто там не вперше, не пам’ятають, де яка. Ти не осоромишся, з’ясовуючи, куди йти.

— Дякую…

Хлопець знову взявся до бульйону, проте дід не зводив із нього погляду.

— Якщо я запитаю, з ким ідеш, ти ж мені не скажеш?

— Не скажу, — рішуче мотнув головою Марк.

— Я так і думав… Гроші маєш?

— Маю.

— На попкорн і всяке таке теж?

— Маю! — Голос повернувся. Хлопчак насупився та додав спокійніше: — Лишилися після дня народження.

Пауза.

— Мамі говорив?

— Ні.

— І не говори. Квітів не купуй, — продовжив інструктаж Арсен. — Це тупо, хай там що тобі радитиме матір. Не здумай також чіпати батьків гель чи парфуми. Руки відірву, якщо побачу. Просто помийся, нічим не бризкайся і волосся не чіпай — мусиш мати природний вигляд. І вдягайся без пафосу, як завжди: візьми оту кофту з черепом і пухову жилетку на неї. На місці запропонуєш їй попкорн. Тільки не питай, чи вона хоче попкорн. На таке зазвичай відповідають «ні». Запитай: який попкорн ти хочеш? Отак. Якщо відмовиться, запропонуй чипси, чи горішки, чи ще якусь чортівню, що там продаватимуть. Якщо відмовиться, візьми собі, та небагато, це теж буде природно, потім, уже під час кіно, запропонуєш. — Хлопець німував і зосереджено працював щелепами, буряковіючи до коренів волосся. Проте дід знав, що онук слухає, всотує кожне слово. — Після фільму обов’язково проведи її додому, навіть якщо віднікуватиметься. Навіть якщо вона живе на довбаному Північному, однаково проведи… Ніби все.

Пауза.

— Зрозумів?

— Зрозумів…

Марк продовжував жувати. Арсен відкусив хліба, зосереджено оглянув надкушену скибку, а тоді ніби ненароком поцікавився:

— Це Соня?

Хлопчак скинув голову.

— Ні.

Дідові брови ледь піднялися. Дивно: не вгадав. У голові проскочило припущення: може, він узагалі помилився? Може, онук знайшов собі друга, й вони надумали піти в кіно, та майже відразу Арсен відкинув цю думку. З другом кіно переглядали б удома, на комп’ютері, та й хлопчак не став би вислуховувати теревені про попкорн і решту. Чоловік мусив щосили стиснути губи, щоби стримати посмішку. Ти ба: в їхнього очкарика побачення! Та вже через секунду м’язи довкола губ розслабилися: Арсен пригадав обличчя дівчинки з дев’ятого, яку перестрів на виході з під’їзду вчора ввечері.

— Ти бачив Соню?

Певна річ, Марк її бачив: вони ж однолітки, живуть в одному будинку й ходять до однієї школи. Проте хлопець зрозумів, що саме має на увазі дід.

— Ага.

— Знаєш, хто її так?

— Нєа.

Арсен здогадувався, та говорити не хотів. Зрештою, то не його справа. Втім, щось наче муляло йому в голові.

— Ти б поговорив із нею.

— Я намагався, діду! Справді! Але вона не хоче мене бачити.

Старий моряк умокнув скибку в бульйон, потім заштовхав її до рота й, прожувавши, стиха прицмокнув.

— Навіть якщо вона ще десять разів скаже, що не хоче тебе бачити, однаково поговори. Їй це зараз дуже потрібно.