— А слідчий був чоловік чи жінка? Він запитував, чи це не ти її скинув із даху?

Марк утягнув щоки та закотив очі — невже так складно зрозуміти? — потім ступив убік, щоб обійти дівчину.

— Не хочу про це говорити.

Соня розчаровано зітхнула.

— Пробач. Ти додому?

Хлопець витримав паузу, потім, уже на ходу, кинув через плече:

— Ага.

— Я теж.

Дівчина розвернулася та поруч Марка попростувала Пластовою в напрямку школи. Хвилину обоє не озивалися, проте Соню аж розпирало зсередини: вона щойно розмовляла з Мартою, дізналася багато цікавого й просто не могла мовчати.

— Знаєш, чому вона зістрибнула?

Після повторного допиту (як сказали його матері: для уточнення обставин) Марк доклав зусиль, щоб викинути Гришину з голови, і направду не хотів знати, що стало причиною самогубства.

— Послухай, я не маю…

— Вона зустрічалася з Центнером, — видала Соня.

Марк зупинився так різко, неначе налетів на невидиму стіну.

— Із Центнером?! Ти гониш!

Артем Бродовий на прізвисько Центнер був найкращим другом Тохи Шпакевича. Вони вчилися в різних класах, навіть однолітками не були (Бродовий навчався у 9-Б, Тоха був на рік старшим), однак жили неподалік, товаришували ледь не з пелюшок і разом грали у шкільній баскетбольній команді. Центнером Артема обізвали з очевидних причин: у свої п’ятнадцять він не поступався Шпакевичу в зрості та важив дев’яносто п’ять кілограмів. Словом, кабан був іще той.

— Анітрохи! Це правда!

— То Юля… — Марк не стримався й скривився, — стрибнула через нього?

Йому не вдавалося уявити їх поряд. Тендітна, мініатюрна Гришина — коротке каре, окуляри, сріблясті брекети, що ледь проступали під блукаючою посмішкою, — й дебелий Центнер із кучмою кучерявого волосся, чорного й цупкого, немов бичача шерсть, і всіяним прищами підборіддям. Було неймовірно важко змиритися з думкою, що така мила білявка пішла з життя через того примата.

— Напевно, так, — відповіла Соня, — там ще не все зрозуміло. Зараз у поліції вивчають їхню переписку, проте вони зустрічалися, це однозначно. Марта говорить, що в них навіть дійшло до сексу.

Маркова щелепа відвисла.

— Центнер її зґвалтував?

— Ні! — Соня аж підскочила на місці. — Господи! Дурень! Дослухай. У них дійшло до сексу, вони роздяглися, а потім Гришина побачила його член і злякалася. — Марк знову роззявив рота, постояв кілька секунд із роззявленим, після чого стулив, нічого не запитавши. Дівчина придушила недоречну посмішку. — Ну, ти зрозумів, це ж Центнер. І Гришина. Уявив? Вона не члена злякалася, вона злякалася, що буде боляче, і втекла. Після того Центнер почав її гнобити, писав у приват бридоту всяку, писав, що вона товста корова та що він усім про це розкаже.

— Він дебіл, — серйозно констатував Марк.

— Та це й без того зрозуміло, — погодилася Соня.

Марк пригадав кругле Юлине обличчя.

— І вона не товста!

— Ну, це дуже відносно. Вона, може, й думала, що не товста, проте коли хлопець каже тобі в обличчя, що ти товста корова, то…

— Але хіба це причина для того, щоб покінчити з життям?

— Це не все. Гришина згодом передумала та спробувала помиритися. Запропонувала Центнеру спробувати ще раз. Пообіцяла, що зробить усе, як він хоче. А він із неї посміявся, і почав мутити з Терлецькою.

Маркові здалося, наче хтось узявся підпалювати запальничкою нервові закінчення внизу живота. Він відвів погляд, потім скоса зиркнув на Соню, намагаючись вловити, чи зауважує вона біль і розчарування на його обличчі. Дівчина зберігала спокій, вдаючи, що не помічає Маркової раптової блідості.

— І що? — витиснув хлопець.

— Вони не по-справжньому мутили, просто зависали разом, тільки щоб побісити Гришину. Центнер спеціально повів Терлецьку додому, роздягнувся до пояса, зробив із нею селфі під ковдрою та скинув Гришиній, — голос Соні раптом ніби сплющився. — У тій самій кімнаті, з якої вона втекла… Це було в середу ввечері, 23-го. Всю ніч Гришина сиділа у VK і лазила по групах про самогубство, всякі ці «Сині кити», ну, ти чув, коротше… Що сталося наступного ранку, ти знаєш краще за мене.

Марк довго не відповідав. Потім тихо мовив:

— Це неправильно. Так не мало бути.

Маркові, як і Соні, багато чого не було відомо. Наприклад, що Оксані Гришиній, Юлиній мамі, у грудні виповнилося тридцять два, тобто, що вона народила Юлю у віці, коли материнський інстинкт постійно конфліктує з іншими почуттями, коли слово «матір» не завжди видається важливішим за слово «жінка» та в разі вимушеного вибору між жертвуванням часу для дитини та уриванням його собі гормони нерідко схиляють до останнього; що рідний батько покинув Юлю за день до її третього дня народження, а вітчим, із яким Оксана одружилася через рік, не переймався вихованням зовні тихої й слухняної падчерки; що Юля не мала друзів, окрім якихось дивних, далеких і часто фейкових акаунтів у мережі, і що дівчина вже майже півроку «зависала» у спільнотах і групах, де самогубство проголошували актом звільнення, заледве не героїчним кроком до таємничої, більш досконалої форми буття.

— Марта говорить, що Юля перед стрибком записала на відео послання до Центнера. Проте ніхто не знає, що в ньому. Телефон зараз у слідчих.

Вони продовжували стояти, розмірковуючи кожен про своє, приблизно посередині між готелем «Мир» і 15-ю школою.

Несподівано Соня подивилася назад, на багатоповерхівку на Міцкевича, й озвалася:

— Не роби їй домашніх завдань.

Спочатку червоні плями з’явилися на шиї. Під вилицями вони зійшлися й суцільним фронтом поповзли на щоки, піднявшись аж до скронь. За мить Маркові вже здавалося, наче від жару, яким спалахнула шкіра голови, ворушиться волосся. Упродовж кількох секунд хлопець зважував, чи варто віднікуватися, проте швидко збагнув, що Соня чудово розуміє, про що каже.

— Чому? — хрипко запитав він.

— Не треба.

— Чому? — підвищив голос Марк. Так ніби від того, як грізно він повторить запитання, залежало, має він рацію чи ні.

— Про це не напишуть у книжках про зорі, але більше не роби. Вона це не цінує.

Марк розвернувся та подався в бік школи.

— Їй на тебе насрати! — кинула Соня навздогін.

11

Увечері Марк довго не міг заснути — не йшла з голови Сонина розповідь. Хлопець намагався критично оцінювати почуте, бо очевидно, що Марта не була першоджерелом. Їй хтось розповів історію, вона переповіла її Соні, а Соня потім переповіла йому. І майже напевно, кожен оповідач щось додавав від себе, та й узагалі не факт, що першоджерело мало доступ до перевіреної інформації. Втім, Марк відчував, що загалом історія правдива. Реальні сумніви викликала лише частина про надіслане Гришиній селфі. Це було якось по-кіношному безглуздо. Крім того, якби фотографію справді було зроблено, слідчі, однозначно, взялися б за Ніку також. Після загибелі Юлі Гришиної поліція відкрила кримінальну справу, його самого допитували двічі, тож Марк розумів: поки в результаті розслідування з переліку ймовірних причин смерті не буде виключено вбивство чи доведення до самогубства, цю справу не закриють. Сьогодні хлопець пробув у Ніки майже двадцять хвилин, однак не помітив, щоби дівчина мала переляканий або чимось дуже стурбований вигляд.

І це дивувало. Навіть якщо селфі в ліжку — вигадка, як можна вдавати, мовби нічого не сталося, продовжувати жити звичайним життям, знаючи, що твоя дурнувата витівка призвела до самогубства дівчини з паралельного класу? Марк силувався уявити, що відчуває Ніка. Що відбувається в її голові? Чи жалкує вона про скоєне? А в голові Центнера? Упродовж тижня ґевал не показувався в школі. Принаймні Марк його не бачив.

Хлопець почувався пригніченим. Він прокрутився на ліжку до першої, зрозумів, що заснути, не спрямувавши увагу на що-небудь інше, не вдасться, після чого ввімкнув лампу, взяв подаровану дідом книжку та спробував зосередитись на читанні.

На якийсь час це допомогло. Хлопець із головою поринув у розповідь Ґріна про еволюцію людських уявлень про простір та час і просидів за книгою більше як годину, коли раптом перед очима, немов написана на папірці, зринула думка: а чому б не спитати саму Ніку? Чи було якесь фото? Чи відомо про нього поліції?