— Здається, це хтось із державних служб, — попередила Голлі.

Приблизно годину тому Бретт, піддавшись на нескінченні благання Джима-молодшого, повів свого маленького кузена на дитячий майданчик.

Відтоді в будинку стояла тиша. Чути було тільки голоси жінок, які згадували старі часи, добрі старі часи, як подумки уточнила Чаріті. Як батько впав із трактора з сіном і потрапив у здоровенну купу коров’ячого лайна, що височіла в кінці поля (але жодних згадок про те, що за кожну реальну чи вигадану провину він бив їх обох так, що вони не могли сісти); як прослизнули зайцями в старий кінотеатр у Лізбон-Фолс, щоб подивитися на Елвіса в «Кохай мене ніжно» (але не той момент, коли мамі в «Ред & Вайт» відмовили в кредиті і вона мусила зі сльозами викласти назад цілий кошик продуктів на очах у всіх покупців); як Ред Тіммінс, що жив вище по вулиці, дорогою зі школи завжди намагався поцілувати Голлі (але не про те, як у серпні шістдесят другого Ред втратив руку, коли у нього перевернувся трактор). Обидві усвідомили, що можна відчиняти шафи… якщо не зазирати в них надто глибоко. Бо деякі речі і досі чатують усередині, готові вкусити.

Чаріті вже двічі відкривала рот, щоб повідомити Голлі, що вони з Бреттом завтра повертаються додому, і двічі його закривала, намагаючись дібрати такі слова, щоб Голлі не подумала, що їм у неї не подобається.

Та, сідаючи коло телефону і поставивши поряд чашку свіжого чаю, вона на якийсь час забула про цю проблему. Чаріті була трохи занепокоєна. Нікому не подобається, коли під час відпустки телефонує хтось, схожий на представника державних служб.

— Слухаю, — сказала Чаріті.

Голлі спостерігала, як блідне обличчя сестри, чула її слова:

— Що? Що? Ні… ні! Це якась помилка. Кажу ж вам, сталася…

Вона замовкла, слухаючи. На тому кінці дроту передавали жахливі новини. «З Мейну», — думала Голлі. Вона бачила це з обличчя сестри, яке поступово перетворювалося на закляклу маску. Хоча зі слухавки не чути було нічого, крім беззмістовного потріскування.

Погані новини з Мейну. Для неї це була стара історія. Звісно, добре сидіти з Чаріті вранці на сонячній кухні, пити чай з апельсиновими дольками і згадувати про те, як вони прокрадалися в кінотеатр. Це було добре, але не могло змінити того факту, що кожен день дитинства, який вона пам’ятала, приносив із собою якусь маленьку погану новину. Кожна з них була фрагментом мозаїки її юності, а ціла картина була такою жахливою, що Голлі була б насправді не проти, якби їй більше ніколи не довелося побачити старшу сестру. Порвані бавовняні трусики, з яких сміялися інші дівчата в школі. Копання картоплі, що триває так довго, аж болить спина, а коли різко розігнутися, кров відливає від голови так швидко, що, здається, от-от знепритомнієш. Ред Тіммінс… Як обережно вони з Чаріті обминали тему його руки, настільки роздробленої, що її довелося ампутувати. Але коли Голлі це почула, вона була рада, дуже рада. Тому що пригадала, як одного разу Ред кинув зелене яблуко їй в обличчя і розбив ніс до крові, змусивши її розплакатися. Вона пам’ятала, як Ред робив їй кропивку і сміявся. Пам’ятала злиденні обіди зі злакових кілець «Чіріоз» і арахісового масла, коли справи йшли особливо погано. Пам’ятала, як у розпалі літа на їхньому подвір’ї шалено тхнуло лайном, і, якщо вам цікаво знати, запах цей був не дуже приємний.

Погані новини з Мейну. І якимось божевільним чином Голлі знала, що, навіть коли вони доживуть до ста років і останні двадцять років старості проведуть разом, вони ніколи не говоритимуть про те, що Чаріті вибрала собі таке саме життя. Її краса майже повністю зів’яла. Навколо очей утворилися зморшки. Груди обвисли — хоч вона й носила ліфчик, вони все одно обвисли. Між ними було лише шість років різниці, але сторонній спостерігач міг би подумати, що цілих шістнадцять. А найгірше, Чаріті, схоже, зовсім не турбувалася, що прирікає свого милого, розумного сина на таке саме життя… якщо тільки він сам не порозумнішає і не збагне. «Для туристів, — думала Голлі зі злісною гіркотою, яка попри всі ці роки достатку так і не минулася, — це тільки місце відпусток». Та якщо ти походиш із лайна, у тебе день за днем будуть погані новини. А одного дня ти поглянеш у дзеркало — і з нього на тебе дивитиметься обличчя Чаріті Кембер. І ось — знову страшні новини з Мейну, з цієї батьківщини всіх поганих новин. Чаріті поклала слухавку і втупилась у телефон. Біля неї парувала чашка гарячого чаю.

— Джо мертвий, — несподівано оголосила вона.

Голлі хапнула повітря. Їй стало холодно в зуби. «Навіщо ти приїхала? — хотілося їй крикнути. — Я знала, що ти привезеш усе це з собою, і — ось тобі маєш».

— О, люба, це точно? — спитала вона.

— Дзвонив чоловік із Оґасти. Його звуть Мейсен. Він із прокуратури штату, з департаменту кримінальних справ.

— Він… Він потрапив в аварію?

Чаріті подивилася просто на неї, і Голлі зі змішаним почуттям шоку і страху побачила, що її сестра не схожа на людину, яка щойно отримала страшні новини. Вона була схожа на людину, яка щойно отримала приємні новини. Зморшки на її обличчі розгладилися. Погляд порожній. Але чи за цією порожнечею крився шок, чи мрійливе обмірковування нових можливостей?

Якби Голлі побачила вираз обличчя Чаріті Кембер, коли та перевіряла цифри на виграшному лотерейному квитку, вона б знала.

— Чаріті?

— Собака, — промовила Чаріті. — Це Куджо.

— Собака?

Спершу Голлі розгубилася, не в змозі відшукати будь-який зв’язок між смертю чоловіка Чаріті і сімейним собакою Кемберів. Тоді вона збагнула. В уяві зринув образ страшно понівеченої лівої руки Реда Тіммінса, і вона перепитала високим, пронизливим голосом:

— Собака?

Перш ніж Чаріті встигла відповісти, якщо вона взагалі збиралася відповідати, — з заднього двору долинули веселі голоси. Спочатку високий і писклявий Джима-молодшого, тоді нижчий, радісний голос Бретта, який щось відповів. Тут обличчя Чаріті змінилося. На ньому з’явився прибитий вираз. Вираз, який Голлі добре знала й ненавиділа, тому що всі обличчя на світі він робив однаковими. Вираз, який у старі часи часто з’являвся в неї самої.

— Син, — сказала Чаріті. — Бретт. Голлі, як я маю сказати Бреттові, що його батько помер?

У Голлі не було відповіді. Вона могла тільки безпомічно дивитися на сестру і бажати, щоб вони ніколи сюди не приїжджали.

«СКАЖЕНИЙ СОБАКА ВБИВ ЧОТИРЬОХ: ТРИ ДНІ НЕЙМОВІРНОГО ЖАХУ» — кричали заголовки вечірнього випуску портлендської газети «Evening Express». Під заголовком стояло: «Єдина вціліла особа перебуває в лікарні «Нортерн Камберленд», її стан — критичний». У заголовку «Press-Herald», що вийшла наступного дня, повідомлялося: «БАТЬКО РОЗПОВІДАЄ ПРО САМОЗРЕЧЕНУ БОРОТЬБУ ДРУЖИНИ, ЩОБ УРЯТУВАТИ СИНА». Того вечора історію перемістили вниз першої сторінки: «ЗА СЛОВАМИ ЛІКАРІВ, МІСІС ТРЕНТОН ДОБРЕ РЕАГУЄ НА ЛІКУВАННЯ ВІД СКАЗУ». В іншій колонці: «МІСЦЕВИЙ ВЕТЕРИНАР ПОВІДОМИВ, ЩО СОБАЦІ НЕ РОБИЛИ ЩЕПЛЕНЬ». За три дні історія вже перейшла на четверту сторінку: «ПРОВИНУ ЗА ТЕ, ЩО СОБАКА З КАСЛ-РОКА ВЧИНИВ ТАКІ ЖАХІТТЯ, ДЕПАРТАМЕНТ ШТАТУ З ПИТАНЬ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я ПОКЛАДАЄ НА СКАЖЕНУ ЛИСИЦЮ АБО ЄНОТА». В останній статті того тижня йшлося про те, що Вік Трентон не збирається подавати позов проти вцілілих членів родини Кемберів, які й самі «глибоко шоковані» тим, що сталося. Новина була незначною, але давала можливість обсмоктати стару історію новими словами. Через тиждень на першій сторінці недільної газети в загальних рисах переповіли перебіг подій. Ще через тиждень один загальнонаціональний таблоїд помістив емоційну статтю під заголовком: «ТРАГІЧНА БИТВА В МЕЙНІ: ЯК МАТИ ПОДОЛАЛА СЕНБЕРНАРА-ВБИВЦЮ». На цьому висвітлення в засобах масової інформації припинилося.

Тієї осені в центральному Мейні панував страх заразитися сказом. Експерт спростував ці чутки, запевнивши, що моторошний випадок у Касл-Року був одним-єдиним.

Донна Трентон провела в лікарні майже чотири тижні. Хоча лікування від укусів скаженого собаки й було болючим, проте завершилося без серйозних проблем. Але через загрозу ускладнень і глибоку психологічну депресію вона перебувала під пильним наглядом лікарів.