Донна вирішила, що йому кінець, і навіть позадкувала крок чи два назад. Вона зі свистом втягувала й випускала повітря з легень, наче якусь киплячу рідину. Тоді він із глибоким, лютим гарчанням скочив на неї знову. Вона замахнулася ще раз із тим самим важким, ухкаючим ударом, та коли Куджо покотився по траві, стара битка врешті розламалася навпіл. Основа її відлетіла і з мелодійним «бам!» стукнула в ковпак правого переднього колеса «пінто». У її руці залишилася тільки тріснута вісімнадцятидюймова[89] палиця.

Куджо знову підводився, а точніше… підтягувався на ноги. По його боках стікала кров. Очі блимали, як ліхтарики в несправній машині для пінболу.

І все ж таки їй і досі здавалося, що він усміхається.

— Ну ж бо, давай! — заволала Донна.

Востаннє напівмертва руїна, що колись була хорошим собакою Бретта Кембера, стрибнула на ЖІНКУ, що змусила її так страждати. Донна рвонула вперед з тим, що лишилося від бейсбольної битки, і довге гостре вістря з горіхового дерева занурилося Куджо в праве око, а потім і глибше, до мозку. Пролунав тихий, зовсім незначний розрив, ніби між пальцями різко розчавили виноградинку. Рухаючись за інерцією, Куджо повалився на Донну, збивши її з ніг. Зуби Куджо вищирились і клацали всього в кількох дюймах від її шиї. Коли Куджо почав підбиратися вище, вона підняла руку. По морді з одного боку стікало око. З пащі огидно смерділо. Донна спробувала відштовхнути його морду, зуби Куджо зчепилися в неї на передпліччі.

— Припини! — закричала вона. — Ти коли-небудь припиниш? Будь ласка! Будь ласка! Будь ласка!

На її обличчя липким струменем збігала кров, собача і її власна. Біль у руці огорнув її цілу, здавалося, заполонивши весь світ. Куджо поволі відтискав її руку геть. Потріскана ручка гротескно посмикувалась і підстрибувала. Здавалося, вона виростає з голови, з того місця, де колись було око.

Він схопив її за горло.

Донна відчула його зуби на своїй шкірі і з останнім тремтливим зойком викинула вперед обидві руки, наче поршні, і відштовхнула його вбік. Куджо важко гепнувся на землю.

Задні лапи шкребли по гравію. Все повільніше, повільніше. Завмерли. Вціліле око втупилося в гаряче літнє небо. Хвіст лежав у неї на ногах, важкий, як турецький килим. Він втягнув повітря. Видихнув. Вдихнув іще раз. Почулося здушене хрипіння, і раптом із пащі бризнула цівка крові. Куджо здох.

Донна Трентон переможно завила. Наполовину звелася на ноги, впала, тоді їй вдалося підвестися вдруге. Зробила два човгаючі кроки, перечепилася через труп собаки, подряпавши коліна. Вона поповзла туди, де лежала решта битки, на ударному кінці запеклася кров. Донна звелася на ноги, спираючись на капот «пінто», і нетвердим кроком рушила туди, де лежав Куджо. Вона заходилася молотити його биткою. З кожним замахом битка важко впивалась у плоть. Чорні обривки липкої стрічки танцювали й лопотіли в гарячому повітрі. Зазубрини битки занурювалися в м’яку шкіру на долонях. З передпліччя і зап’ясть цебеніла кров. Донна все ще кричала, та після того першого переможного вереску голос її зірвався, перейшовши в гарчання і каркання. Звуки були схожі на ті, що їх перед смертю видавав сам Куджо. Битка то підіймалася, то опускалася. Вона домотлошувала мертвого собаку. За спиною Донни на під’їзну доріжку звернув Віків «ягуар».

Він не знав, чого очікував, але точно не цього. Йому було страшно чи від вигляду дружини — а чи справді це Донна? — що стояла на під’їзній доріжці і гатила чимось схожим на кийок печерної людини якийсь скорчений, безформний предмет… страх переріс у чисту, сріблясту паніку, що майже не давала думати. На одну нескінченну мить, — пізніше він не зізнавався в цьому навіть самому собі — йому закортіло дати задній хід і поїхати геть… поїхати назавжди. Те, що відбувалося на цьому тихому сонячному подвір’ї, було жахливим.

Натомість він вимкнув двигун і вистрибнув із машини.

— Донно! Донно!

Здавалося, вона не чула його і навіть не помічала, що він тут. Її щоки й чоло були обпечені жорстоким сонцем. Ліва штанина джинсів пошматована і просякнута кров’ю. А живіт… здавалося, його роздерто іклами.

Битка то підіймалася, то опускалася. З її горла вихоплювалися різкі звуки-каркання. З обм’яклого трупа собаки фонтаном била кров.

— Донно!

Вік ухопився за битку й видер її з рук Донни. Відкинувши її геть, він схопив дружину за голе плече. Вона повернулася до нього обличчям. Очі її були порожні й затуманені. Волосся стирчало увсебіч, як у відьми. Вона глипнула на нього… похитала головою і відійшла.

— О Господи, Донно, люба, — лагідно сказав Вік.

Це був Вік, але Віка тут бути не могло. Просто міраж. Та огидна собача хвороба, що вже почала даватися взнаки. У неї галюцинації. Донна відступила й потерла очі… Вік усе ще був тут. Вона простягла тремтячу руку, і міраж узявся за неї сильними засмаглими руками. Це добре. Руки жахливо боліли.

— Ва… В-в-вік? — хрипко вичавила вона пошепки.

— Так, люба. Де Тед?

Міраж виявився реальним. Це був справді Вік. Їй хотілося заплакати, та сліз не було. Очі лише рухалися в орбітах, як перегріті роликові підшипники.

— Вік? Вік?

Він обійняв її однією рукою.

— Донно, де Тед?

— Машина… машина… хворий… лікаря…

Вона вже ледь шепотіла, та й це вдавалося їй лише насилу. Скоро вона зможе тільки ворушити губами. Але це було неважливо, правда ж? Вік був тут. Вони з Тедом були врятовані.

Він залишив її й пішов до машини. Вона стояла на тому ж місці, не зводячи очей з понівеченого тіла собаки. Врешті-решт, усе не так вже й погано. Коли не залишається нічого, крім виживання, коли ти доведена до крайності і, виходячи за межі себе самої, ризикуєш усім, тоді ти або виживаєш, або помираєш. І це цілком нормально. Кров здавалася не такою вже й огидною, як і мозок, що витікав із розколотого черепа Куджо. Уже ніщо не здавалося так зле. Вік тут, і їх урятовано.

— Боже мій! — вигукнув Вік. У тиші його голос пролунав дуже тонко.

Донна перевела погляд і побачила, як він витягає щось із заднього сидіння «пінто». Щось у мішку. Картоплю? Апельсини? Що? Перед усім цим вона їздила на закупи? Так, але вона занесла продукти в дім. Вони з Тедом зробили це. Відвезли їх на його візку. То що…

— Тед! — спробувала вимовити Донна і побігла до нього.

Вік переніс Теда на вузеньку тінисту смужку біля будинку і опустив на землю. Обличчя стало дуже білим. Волосся облягло тендітну голівку, як солома. Руки лежали на траві і здавалися настільки невагомими, що стебла під ними навіть не вгиналися.

Вік приклав голову Тедові до грудей. Звів погляд на Донну. Його обличчя було бліде, але доволі спокійне.

— Донно, скільки часу, як він помер?

— Помер? — спробувала крикнути на нього Донна. Її губи ворушилися, як губи актора на телеекрані, коли повністю стишити звук. — Він не помер. Він не був мертвий, коли я поклала його на заднє сидіння. Не кажи мені, що він мертвий. Що ти мені тут розказуєш, мерзотнику?

Вона спробувала вимовити це своїм безгучним голосом. Невже життя Теда згасло разом із життям собаки? Це неможливо. Жоден Бог, жоден фатум не може бути таким пекельно жорстоким.

Донна підбігла до чоловіка й відштовхнула. Вік, який очікував чого завгодно, тільки не цього, гепнувся на зад. Донна стала навколішки біля Теда і поклала йому на голову руки. Відкривши йому рота й затиснувши ніздрі, вона почала вдихати свій безголосий дух йому в легені.

Сонні літні мухи знайшли на під’їзній доріжці тіла Куджо і шерифа Баннермена, чоловіка Вікторії, батька Катріни. Вони не робили різниці між псом і чоловіком. Мухи демократичні. Сонце тріумфально палило згори. Було десять хвилин по першій. Поля мерехтіли й танцювали в тихому літі. Небо було кольору облізлих синіх джинсів. Пророцтва тітки Евві Чалмерс збулися.

Вона дихала для свого сина. І дихала, і дихала. Її син не мертвий. Вона пройшла крізь це пекло не для того, щоб він помер, і цього просто не станеться.