— Що він вам сказав?

Мейсен завагався, та врешті відповів:

— Він зізнався у вандалізмі. Думаю, він нарешті усвідомив, що це значно серйозніше, ніж кілька доз дурману, захованих у колесі його фургона. Він зізнався офіцерам із Массачусетсу, які везли його сюди. Та Кемп стверджує, що під час розбою нікого не було вдома і він безперешкодно залишив будинок.

— Ви ж не вірите в це лайно, так?

— Він говорить доволі переконливо, — обережно промовив Мейсен. — Але наразі не можу сказати, у що я вірю, а у що ні. Коли б можна було поставити йому хоч іще кілька питань…

— З гаража Кембера немає новин?

— Ні. Я послав туди шерифа Баннермена і наказав йому негайно повідомити, чи місіс Трентон туди їздила і чи немає там її авто. Наразі він не виходив на зв’язок.

— Ясності мало, правильно? — різко уточнив Вік.

— Містере Трентон, мені справді час іти. Коли ми щось довідаємося…

Вік жбурнув слухавку і якийсь час стояв у гарячій тиші вітальні, квапливо переводячи дух. Тоді повільно рушив до сходів і піднявся нагору. Мить постояв у коридорі, а тоді зайшов до кімнати сина. Тедові машинки були припарковані під стіною у своєму акуратному, косому стилі. Від погляду на них у Віка защеміло серце. Жовтий дощовик Теда висів на латунному гачку над ліжком. Розмальовки були ретельно поскладані на столі. Двері шафи були відчинені. Вік розсіяно зачинив їх і, майже не усвідомлюючи, що робить, припер стільцем.

Він сів на Тедове ліжко і, звісивши руки поміж колін, задивився у вікно на гарячий сонячний день.

Глухі кути. Самі лише глухі кути. То де ж вони?

(глухі кути)

Ось найзловісніша фраза, будь-коли вигадана людьми. Глухі кути. Мати колись розповідала, що, коли він був у Тедовому віці, його захоплювали глухі дороги. Вік задумався над тим, чи такі речі спадкові і чи передалася Теду його цікавість до глухих доріг. Він задумався над тим, чи Тед і досі живий.

Йому раптом спало на думку, що міська дорога № 3, на якій стоїть гараж Джо Кембера, теж глуха.

Зненацька він озирнувся і побачив, що стіна біля узголів’я Теда порожня. Слова проти чудовиськ зникли. Навіщо він їх зняв? Чи їх із якихось своїх химерних причин забрав Кемп? Але якщо Кемп тут був, то чому він не розгромив Тедову кімнату, так само як перший поверх?

(глухі кути і слова проти чудовиськ)

Чи відвезла вона «пінто» до Кембера? Він пам’ятав розмову про ту примхливу голку карбюратора зовсім невиразно. Хіба вона не казала, що трохи побоюється Джо Кембера?

Ні, не Кембера. Кембер тільки хотів роздягти її у своїй уяві. Ні, вона трохи побоювалася пса. Як його звали?

Вони ще жартували з цього приводу. Тед. Тед кликав собаку.

І несподівано він почув примарний голос Теда, що звучав так безнадійно й розгублено в цій занадто порожній кімнаті, від чого у Віка раптом поповзли мурашки. «Куджо, сюди! Куджо, Ку-у-уджо!»

А тоді сталося дещо, про що Вік не розповідав нікому до кінця свого життя. Голос Теда лунав не в його уяві, а долинав насправді з його шафи, високий, самотній… і нажаханий… і завмираючий.

З Вікового горла вирвався крик, і він із розширеними очима кинувся на ліжко Теда. Двері шафи відчинялися, відсуваючи стілець, і його син кричав звідти: «Ку-у-у…»

І тоді він зрозумів, що це не голос Теда, а тоненький скрип ніжок стільця по лакованій підлозі, що в його перевтомленій, накрученій уяві перетворився на голос Теда. І тільки всього. А…

…а ще в шафі були очі, він побачив очі, запалі, червоні й моторошні…

З його горла вихопився тихий скрик. Стілець перевернувся без жодної земної причини. І він побачив, що в шафі на купі ковдр і простирадл сидить плюшевий ведмедик Теда. Він бачив тільки його скляні очі… і більш нічого.

Серце важко гупало в горлі. Вік підвівся й підійшов до шафи. Він уловив якийсь запах, важкий і неприємний. Можливо, це був нафталін — його запах був, безперечно, присутній, — але тут пахло… люттю.

«Не будь смішним. Це всього лише шафа. Не печера, не лігво монстра».

Він глянув на Тедового ведмедика. Ведмедик незмигно дивився на нього. Позаду, за ведмедиком, за розвішаним на вішаках одягом, була суцільна темрява. Там могло щось бути. Могло. Але, звичайно ж, там нічого не було.

«Ведмедику, ти мене налякав», — сказав Вік.

«Чудовиська, тримайтеся далі від цієї кімнати», — промовив ведмедик. Його очі заблищали. Вони були з мертвого скла, проте блищали.

«Двері злетіли з завіс, ось і все», — сказав Вік. Він спітнів. Великі солоні краплі, наче сльози, повільно котилися по його обличчі.

«Вам нічого тут робити», — озвався ведмедик.

«Що зі мною? — спитав Вік у ведмедика. — Я з’їжджаю з глузду? То оце так воно виглядає, коли з’їжджаєш з глузду?»

На це ведмедик відповів:

«Чудовиська, залиште Теда в спокої».

Вік зачинив двері шафи і з по-дитячому розширеними очима спостерігав, як засув піднявся й вилетів зі свого гнізда. Двері знову почали відчинятися.

«Я цього не бачив. Я не вірю, що бачив це».

Він захряснув двері і знову припер їх стільцем. Тоді взяв великий стос Тедових книжок з картинками і поклав на сидіння, щоб надати йому більшої ваги. Цього разу двері не відчинилися. Вік стояв і дивився на зачинені двері, думаючи про глухі дороги. На них небагато транспорту. Усі чудовиська мають жити під мостами, в шафах і на глухих дорогах. Це як стаття конституції.

Йому було страшенно не по собі.

Вік вийшов з кімнати Теда, спустився вниз і сів на східцях на задньому дворі. Припалив цигарку. Рука злегка тремтіла. Задивився на небо кольору пістолетного металу. Відчув, як зростає тривога. У кімнаті Теда щось сталося. Він не знав достеменно, що саме, але щось таки було. Так, щось таки було.

Чудовиська, собаки, шафи, гаражі і глухі дороги.

«Що з ними робити, вчителько? Додавати? Віднімати? Ділити? Розбивати на хімічні сполуки?»

Вік відкинув цигарку геть.

Він же вірив, що це Кемп, хіба ні? Кемп був відповідальним за все. Він розтрощив будинок. Майже розтрощив його шлюб. Кемп піднявся нагору й випустив сперму на ліжко, у якому Вік і його дружина спали останні три роки. Кемп зробив величезну дірку в тканині здебільшого затишного життя Віка Трентона.

Кемп. Кемп. В усьому винен Стів Кемп. Давай звинуватимо його в холодній війні, і в захопленні заручників в Ірані, і в зменшенні товщини озонового шару.

Дурниці. Не все, що сталося, сталося з вини Кемпа. Наприклад, історія з «Малиною»: Кемп ніяк до цього не причетний. І навряд чи можна звинуватити Кемпа в тому, що у «пінто» Донни зламалася голка карбюратора.

Вік глянув на свій старий «ягуар». Він мусить кудись поїхати. Йому не можна залишатися тут: бо якщо він тут залишиться, то збожеволіє. Треба сісти в машину і мчати в Скарборо. Він схопить Кемпа і трястиме доти, доки все не стане ясно: доки він не скаже, що зробив з Донною і Тедом. Хіба що до того часу приїде його адвокат і, хоча це й здавалося неможливим, зможе його витягти.

Тягти. Голчастий клапан кріпиться до пружини, і, якщо вона не розтягується, голка застрягає і перекриває потік пального в карбюратор.

Вік пішов до «ягуара» і поліз усередину, скривившись від розігрітого шкіряного сидіння. Треба мчати геть. Проїхатися з вітерцем.

Мчати куди?

«До гаража Кембера», — негайно відповів розум.

Але це ж безглуздо, хіба ні? Мейсен послав туди шерифа Баннермена і наказав негайно повідомити, коли щось виявиться не гаразд. Але коп так і не передзвонив. Тож це означає…

(що чудовисько його схопило)

Що ж, поїхати туди не завадить. Однаково хоч якесь заняття.

Він завів двигун і поїхав униз у напрямку шосе № 117, і досі до кінця непевний, куди зверне: чи ліворуч, на І-95, що веде до Скарборо, чи праворуч, на міську дорогу № 3.

Він зупинився біля знака «стоп» і стояв, аж доки хтось не посигналив йому ззаду. Тоді несподівано звернув праворуч. Не завадить швиденько з’їздити до Джо Кембера. Він дістанеться туди за п’ятнадцять хвилин. Вік глянув на годинник. Було двадцять хвилин на першу.