Час настав, і Донна це знала.
Можливо, він уже й минув, та їй доведеться з цим жити — а може, навіть померти. Ніхто не прийде. Лицаря, що прискакав би на міську дорогу № 3 на срібному коні, не буде. Тревіс Мак-Ґі[87] був, очевидно, зайнятий деінде.
Тед помирав.
Вона змусила себе повторити це вголос хрипким, здушеним шепотом: «Тед помирає».
Цього ранку їй не вдалося створити протяг у машині. Її вікно більше не відчинялось, а вікно з боку Теда не пропускало нічого, крім спеки. Єдиний раз, коли вона спробувала опустити його більш ніж на чверть, Куджо покинув свою схованку в тіні гаража і щосили кинувся до машини з голодним гарчанням.
По шиї та обличчю Теда вже не стікав піт. Поту більше не було. Його шкіра була гаряча й суха. Над нижньою губою вистромився кінчик набряклого, мертвого на вигляд язика. Дихання Теда стало таким слабким, що Донна ледь його вловлювала. Двічі їй довелося прикладати голову йому до грудей, щоб упевнитися, чи дихає він узагалі.
Вона й сама перебувала в жахливому стані. Авто перетворилося на доменну піч. Метал настільки розігрівся, що його годі було торкнутися. Те саме стосувалось і пластикового керма. Ногу пронизував постійний пульсуючий біль, і вона вже не сумнівалася, що собака її чимось заразив. Можливо, для сказу було зарано — вона молила Бога, щоб так і було, — але укуси почервоніли й запалилися.
Куджо перебував у не набагато кращій формі. Великий собака, здавалося, зсихався під своєю заляпаною кров’ю і болотом шкірою. Очі його затуманились і були майже порожні, як очі старого діда з катарактою. Неначе якась стара машина руйнування, що повільно віддається смерті, та все ще лишається страшенно небезпечною, Куджо ніс свою варту. Піни вже не було. Його паща перетворилася на пересохлий, пошматований жах. Вона скидалася на подзьобаний уламок застиглої лави, яку виплюнуло жерло старого вулкана.
«Старе чудовисько, — безладно подумала Донна, — воно все ще стоїть на варті».
Скільки вже триває ця жахлива вахта? Кілька годин? Усе її життя? Усе, що існувало раніше, було звичайним сном, лише трішки більше, ніж коли чекаєш свого виходу за лаштунками. Матір, у якої всі навколо, здавалося, викликали відразу й роздратування. Сповнений добрих намірів, але безпомічний батько. Школи, друзі, танці, побачення. Тепер усе це здавалося їй сном, мабуть, так само, як старим здається сном молодість. Нічого не мало значення. Не існувало нічого, крім тихого, випаленого сонцем подвір’я, на якому смерть уже раз побувала і тепер очікувала, щоб знову розіграти свою наступну карту, таку ж певну, як тузи й вісімки. Старе чудовисько і далі несло свою варту, а її син відходив, відходив, відходив від неї.
Бейсбольна битка. Це все, що їй залишилося.
Бейсбольна битка і, можливо, якщо вона туди дістанеться, щось в авто мертвого поліцейського. Щось на кшталт револьвера.
Крекчучи і відсапуючись, вона заходилася пересувати Теда назад, борючись із хвилями запаморочення, від якого темніло в очах. Нарешті він опинився на задньому сидінні, німий і апатичний, як мішок із зерном.
Донна визирнула крізь Тедове вікно, побачила у високій траві битку й відчинила дверцята.
У темному провалі гаража Куджо підвівся, опустив голову і повільно рушив у наступ по дрібному гравію.
Коли Донна Трентон востаннє вийшла зі свого «пінто», було тридцять хвилин на першу.
Вік звернув із Кленової дороги на міську дорогу № 3 саме в ту мить, коли його дружина вирушила по стару бейсбольну битку Бретта Кембера, що лежала у високій траві. Він їхав швидко, прагнучи заскочити до Кемберів, а тоді, розвернувшись, поїхати в Скарборо, що було приблизно за п’ятдесят миль звідси. Та, як на зло, тільки-но він прийняв рішення спершу вирушити сюди, свідомість одразу ж почала розпачливо нашіптувати, що він шукає вітру в полі. Узагалі-то, він ще ніколи в житті не почувався таким безпорадним.
Вік гнав «ягуар» зі швидкістю понад шістдесят і так зосередився на дорозі, що, лише поминувши будинок Ґері Первієра, зрозумів, що на під’їзній доріжці припаркований «універсал» Джо Кембера. Він вдарив по гальмах, спалюючи гуму ще двадцять футів. Ніс «ягуара» черкнув дорогу. Може, коп поїхав до Кембера і не застав удома, бо він був тут, унизу.
Вік кинув погляд у дзеркальце заднього огляду. Дорога безлюдна. Він швидко дав задній хід і, звернувши на доріжку Первієра, виліз із машини.
Його почуття були вельми схожі на почуття Джо Кембера, коли той виявив бризки крові й розбиту нижню панель на дверях два дні тому. Щоправда, до цього часу кров уже висохла й набула темно-бордового кольору. У роті Віка з’явився огидний металевий присмак. Усе це було пов’язане. Усе це якимось чином було пов’язане зі зникненням Донни й Теда.
Він увійшов досередини, й одразу ж у ніс ударив зелений, гнійний сморід розкладання. Останні два дні були спекотними. Посеред холу лежало щось схоже на перевернутий столик. Ось тільки у Віка була тверда впевненість, що це не столик. Через запах. Він підійшов до предмета, і той справді виявився не столиком. То був чоловік. Здавалося, його горло було перерізане надзвичайно тупим лезом.
Вік відступив назад. З його горла долинув сухий, блювотний звук. Телефон. Потрібно когось повідомити.
Він рушив до кухні й зупинився. У голові зненацька все стало на свої місця. Умить прийшло спустошливе прозріння: дві половини картинки склалися докупи, утворивши єдине тривимірне ціле.
Собака. Це зробив собака.
«Пінто» був у Джо Кембера. Він був там увесь час. «Пінто» і…
«Боже мій, Донна…»
Вік повернувся, вибіг з будинку й побіг до машини.
Донна ледь не простяглася на землі, настільки слабкими були її ноги. Відновивши рівновагу, вона схопила бейсбольну битку, не сміючи озирнутися на Куджо, доки міцно не стиснула її в руках, боячись, що може не втриматися на ногах. Якби в неї був час роздивитися всього трішечки далі, вона б побачила в траві службовий пістолет Джорджа Баннермена. Та часу не було.
Похитуючись, Донна обернулася. На неї мчав Куджо.
Важким кінцем битки Донна замахнулася на сенбернара, і, коли відчула, як неміцно тримається ручка, у неї впало серце. Вона була сильно потріскана. Собака з гарчанням відсахнувся. Груди швидко здіймались і опускались під білим бавовняним ліфчиком. Чашечки були заляпані кров’ю. Вона витерла об них руки після того, як витягла Тедові язик.
Вони стояли в спокійному сяйві літнього сонця і дивилися одне на одного, оцінюючи. Єдиними звуками були прискорене, здушене дихання Донни, грудне гарчання Куджо і веселе цвірінькання горобця десь неподалік. Їхні короткі й безформні тіні лежали коло ніг.
Куджо почав рухатися ліворуч. Донна пішла праворуч. Вони закружляли. Вона тримала битку в тому місці, де, як їй здавалося, тріщина в дереві найглибша, її долоні міцно зімкнулися навколо шорсткої липкої стрічки, якою була обмотана ручка.
Куджо напружився.
— Ну ж бо, давай! — зарепетувала Донна. Собака стрибнув.
Вона замахнулася биткою, ніби Мікі Ментл[88], що перехоплює високу, швидку передачу. У голову битка не влучила, зате поцілила Куджо в ребра. Почулися глухий, важкий удар і якийсь хрускіт звідкись ізсередини. Собака видав звук, схожий на крик, і повалився на гравій. Донна з нудотою відчула, як під липкою стрічкою подається ручка. Та наразі вона все ще трималася.
Донна заверещала високим, зірваним голосом і всадила битку в задню лапу Куджо. Ще щось зламалося. Вона це почула. Куджо завив і спробував відповзти, та вона вже знову була над ним. І все замахувалась, гамселила і кричала. У голові було міцне вино і гартоване залізо. Світ танцював перед очима. Вона була гарпією, пáркою, самою помстою: не за себе, а за те, що він зробив із її сином. Під шаром обмотки в її руках потріскана ручка виверталась і пружинила, як шалено пульсуюче серце.
Битка вже була в крові. Куджо все ще намагався відповзти, та його рухи сповільнились. Йому вдалося ухилитися від одного удару, і битка черкнула по гравію, та наступний влучив йому по хребту, змусивши впасти на задні лапи.