— Ви прийшли до «Щасливчика Чака» в означений день? — спитав Ендрюз, коли порядок було відновлено.

— Гадаю, що так, — сказав Трусдейл. — Інакше б я тут не стояв.

Пролунав смішок, який Майзел також угамував стукотом молотка. Але оскільки він і сам посміхався, то другого попередження не оголосив.

— Ви замовили дві склянки випивки?

— Так, дві. На більше я не мав грошей.

— Та досить скоро ти роздобув ще один долар, так, собацюро? — закричав Абель Гайнс.

Майзел вказав молотком спершу на Гайнса, потім на шерифа Барклі, що сидів у першому ряду.

— Шерифе, виведіть цього чоловіка із зали та оштрафуйте його, будь ласка, за неповагу до суду.

Барклі вивів Гайнса, але за неповагу до суду не оштрафував. Натомість запитав, яка муха того вкусила.

— Вибач, Отісе, — перепросив Гайнс. — Це все через те, що він ото там сидів із безсоромною пикою.

— Ходи вниз по вулиці й подивися, чи не потрібна Джону Гаузу допомога з роботою, — відповів на те Барклі. — Не повертайся сюди, доки ґвалт не вляжеться.

— У нього достатньо помічників, а снігопад зараз дуже лютий.

— Тебе не знесе. Йди.

А тим часом Трусдейл і далі давав свідчення. Ні, коли він вийшов із «Щасливчика Люка», капелюха на ньому не було, та він не збагнув цього, аж доки не повернувся. До того часу, за його словами, він надто стомився, щоб повертатися до міста шукати його. До того ж уже стемніло.

Майзел втрутився.

— Ви просите суд повірити, що пройшли чотири милі, перш ніж збагнули, що на вас немає вашого грьобаного капелюха?

— Гадаю, оскільки я постійно його ношу, то був певен, що він на мені, — відповів Трусдейл.

Це викликало новий вибух сміху.

Барклі повернувся та сів біля Дейва Фішера.

— З чого вони всі сміються?

— Дурню навіть кат не потрібен, — пояснив Фішер. — Він сам затягує свій зашморг. Гадаю, сміятися з цього не варто, проте це досить кумедно.

— Ви перестріли Ребекку Клайн на тій алеї? — голосно запитав Джордж Ендрюс. Коли всі очі були звернені на нього, він виявив у собі приховані театральні здібності. — Ви перестріли її та вкрали іменинний долар?

— Ні, сер, — відповів Трусдейл.

— Ви вбили її?

— Ні, сер. Я навіть не знав її.

Містер Клайн підскочив зі стільця та закричав:

— Ти брешеш, сучий сину!

— Я не брешу, — відповів підсудний, і цієї миті шериф Барклі повірив йому.

— У мене більше немає запитань, — підбив підсумок Джодж Ендрюс і повернувся на своє місце.

— Чи продовжуєте ви стверджувати, містере Трусдейл, що хтось вкрав вашого капелюха, доки ви пили в «Щасливчику Чаку», потім той «хтось» надягнув його, пішов на ту алею, вбив Ребекку Клайн і лишив капелюха там, щоб накликати на вас підозру?

Трусдейл мовчав.

— Відповідайте на питання, містере Трусдейл.

— Сер, я не знаю, що означає «накликати підозру».

— Ви хочете, аби ми повірили, що хтось підставив вас, аби звинуватити в цьому жахливому вбивстві?

Трусдейл сплів пальці й задумався. Зрештою він промовив:

— Може, хтось помилково взяв мого капелюха, а потім викинув.

Майзел глянув на захоплену аудиторію.

— Чи не брав хто-небудь із присутніх помилково капелюха містера Трусдейла?

У відповідь — тиша, тільки вітер гуде. Виє, наростає. Це вже не короткий снігопад, ні. Настала перша велика сніжна буря. Та, яку мешканці міста називають Вовчою Зимою, бо вовки зграями спускаються з Чорних Пагорбів нишпорити в смітті.

— У мене більше немає запитань, — промовив Майзел. — І, у зв’язку з погодою, ми обійдемося без кінцевого слова. Присяжні підуть обдумувати вердикт. Перед вами три варіанти: цей джентльмен — або не винен, або скоїв ненавмисне душогубство, або здійснив убивство першого ступеня тяжкості.

— Ну дуже ненавмисне дітогубство, — зазначив хтось.

Шериф Барклі та Дейв Фішер рушили до «Щасливчика Чака». Абель Гайнс склав їм компанію, струшуючи сніг із пальта. Дейл Джерард подав їм великі келихи пива коштом закладу.

— У Майзеля, може, більше й немає запитань, — почав Барклі, — але в мене є одне. Облишмо капелюха. Якщо Тусдейл убив її, то чому ж ми досі не знайшли той срібний долар?

— Бо він перелякався та просто викинув його геть, — відповів Гайнс.

— Я так не думаю. Він же дурко. Якби він мав того долара, то точно повернувся до «Щасливчика Чака» та пропив би його.

— Що ти таке кажеш? — запитав Дейв. — То ти гадаєш, що він не винен?

— Я лише кажу, що хотів би, аби ми знайшли того металевого бакса.

— Мабуть, він провалився кудись через дірку в кишені.

— У його кишенях не було дірок, — відказав Барклі. — Була тільки одна, та й та в черевикові. До того ж вона така маленька, що долар не міг би випасти крізь неї. — Шериф відпив ще пива. Вітер переходив у шквал, і перекотиполе котилися в снігу по Мейн-стрит, наче примарні мізки.

Присяжні радилися півтори години.

— Ми з першого разу проголосували за те, щоб повісити його, — повідомить потім Келтон Фішер, — але ж хотілося, щоб усе виглядало пристойно.

Майзел запитав у Трусдейла, чи бажає той щось сказати, перш ніж вирок буде оголошено.

— Нічого не спадає на думку, — мовив на те Трусдейл. — Лише те, що я ніколи не вбивав цієї дівчинки.

Буря лютувала три дні. Джон Гауз запитав у Барклі, скільки приблизно міг би важити Трусдейл, і шериф сказав, що приблизно сто сорок фунтів. Гауз зробив опудало: він поклав каміння в мішок та перев’язав його джгутом, тоді поклав мішок на терези в барі та підсипав каміння доти, доки стрілка на вагах не перевалила за сто сорок фунтів. Опісля він повісив опудало під пильним поглядом доброї половини міста, що стояла в снігових заметах. Пробний запуск минув вдало.

У ніч перед стратою погода прояснилася. Шериф Барклі сказав Трусдейлу, що той може замовити на вечерю будь-що, чого б він не забажав. Трусдейл замовив стейк і яєчню, а на гарнір — картоплю по-домашньому, яка одним боком плавала б у соусі. Барклі оплатив це з власної кишені, а потім чистив нігті у своєму кабінеті й прислухався до ритмічного постукування Трусдейлових ножа та виделки об порцелянову тарілку. Коли воно припинилося, зайшов усередину. Трусдейл сидів на своїй лаві. Його тарілка була ідеально чистою, і Барклі збагнув, що засуджений вилизав рештки підливки язиком, як пес. Трусдейл плакав.

— Я щойно втямив дещо, — мовив він.

— Що саме, Джиме?

— Якщо вони повісять мене завтра зранку, то я ляжу в могилу зі стейком і яєчнею в животі. Вони просто не встигнуть вийти з кишок.

Якусь мить Барклі мовчав. Його не так злякав образ, як те, що Трусдейл подумав саме про це. Згодом він промовив:

— Витри носа.

Трусдейл витер.

— А тепер слухай мене, Джиме, бо це твій останній шанс. Ти був у барі по обіді. Там же в цей час не так і багато людей, правда?

— Гадаю, так.

— То хто взяв твого капелюха? Заплющ очі. Пригадай. Подивись на нього.

Трусдейл заплющив очі. Барклі чекав. Зрештою Трусдейл розплющив червоні від сліз очі.

— Я навіть не пам’ятаю, щоб надягав його.

Барклі зітхнув.

— Дай мені свою тарілку й обережно з ножем.

Трусдейл простягнув тарілку, поклавши на неї ніж і виделку, через ґрати і попросив випити трохи пива. Барклі обдумав це, потім надягнув своє важке пальто та ковбойського капелюха й знову рушив до «Щасливчика Чака», узяв у Дейла Джерарда невелике цеберко з пивом. Трунар Гайнс допивав свій келих вина. Він рушив за Барклі у вітер і холод.

— Завтра великий день, — сказав Барклі. — Тут уже років десять нікого не вішали і, якщо пощастить, не вішатимуть іще з десяток. До того часу я вже піду на спочинок. Шкода, що досі не пішов.

Гайнс глянув на нього.

— Ти й справді вважаєш, що він не вбивав її.

— Якщо не він, — мовив Барклі, — то той, хто вчинив це, досі гуляє на волі.

Повішення відбулося наступного ранку о дев’ятій. День був вітряним і жахливо холодним, але більшість містян прийшли подивитися. Пастор Рей Роулс стояв на ешафоті поруч із Джоном Гаузом. Обидва тремтіли, попри пальта та шарфи. Сторінки пасторової Біблії тріпотіли на вітрі. До пояса Гауза було причеплено мішок із домотканої тканини, пофарбований у чорне, і він також тріпотів.