Потім він перевернув записку й прочитав іще одну коротеньку фразу:

«ДО СКОРОЇ ЗУСТРІЧІ»

У «Волоссі Гарольда Ру», певно, найкращому романі про письменство з усіх опублікованих, Томас Вільямс пропонує нам приголомшливу метафору — можливо, навіть параболу — того, як народжується історія. Він витворює у своїй уяві темну рівнину, вглибині якої горить маленький вогник. Один за одним із темряви виходять люди, щоб зігрітися біля нього. Кожен приносить трохи палива, і врешті-решт маленький вогник обертається багаттям, навколо якого постають персонажі, м’яке світло осяює їхні обличчя, і кожне з них по-своєму прекрасне.

Однієї ночі, лежачи в ліжку на півдорозі до сну, я побачив дуже маленький вогник — по суті, гасову лампу — і чоловіка, що намагався читати газету при світлі цієї лампи. Інші чоловіки прийшли зі своїми лампами, відкидаючи чорні тіні на похмурий пейзаж, який виявився Територією Дакота.

До мене часто приходять подібні видіння, хоч мені й незручно визнавати це. Зазвичай я не розповідаю історій, які вони в собі несуть; часом полум’я гасне. Проте саме цю потрібно було розповісти, бо я знав напевне, якою мовою хотів би написати її: сухою та лаконічною, такою несхожою на мій звичний стиль. Я не мав жодного уявлення про те, куди веде ця історія, але був абсолютно певен, що мова сама доведе мене до кінця. Так воно і сталося.

Смерть

У Джима Трусдейла була хижка на західному боці закинутого ранчо його батька, і він був саме там, коли його знайшли шериф Барклі та півдюжини добровольців із міста. Одягнений у брудну куртку, він сидів у кріслі біля холодної грубки та читав при світлі ліхтаря старий номер «Піонера з чорних пагорбів».[103] Чи, принаймні, проглядав.

Шериф Барклі стояв у дверному прорізі, майже повністю затуляючи його собою. У руках він тримав ліхтар.

— Ану виходь, Джиме! Виходь із піднятими руками. Я поки не дістаю револьвер, і, повір, мені не хочеться цього робити.

Трусдейл вийшов. Він усе ще тримав в одній із піднятих рук газету. Стояв там і дивився на шерифа своїми вицвілими сірими очима. А шериф дивився на нього. Решта присутніх також витріщалися на чоловіка; четверо з них сиділи на конях, інші двоє — мостилися на старій підводі з жовтим написом на боці: «ПОХОРОННЕ БЮРО ГАЙНСА».

— Як бачу, ти навіть не питаєш, чому ми тут, — сказав шериф Барклі.

– І чому ви тут, шерифе?

— Де твій капелюх, Джиме?

Не випускаючи газети з рук, Трусдейл поклав долоню на голову, шукаючи свій блідо-коричневий капелюх, якого зараз там не було.

— Він у твоїй хижі, так? — спитав шериф. Здійнявся холодний вітер, пошарпав кінські гриви, придавив траву — і побіг по ній на південь дрібними хвильками.

— Ні, — каже Трусдейл, — гадаю, що не там.

— Тоді де?

— Я його, напевно, загубив.

— Ти маєш залізти у фургон, — наказав шериф.

— Я не хочу їхати в труповозці, — заперечив Трусдейл, — погана прикмета.

— Тобі все одно не пощастило, — буркнув один із чоловіків. — Ти влип по самі вуха. Ану лізь.

Трусдейл підійшов ззаду до фургона та видряпався на нього. Знову налетів вітер, сильніший, і чоловік підняв комір куртки.

Ті двоє, що сиділи на підводі, зіскочили з неї й стали по боках. Один із них витяг револьвер. Трусдейл знав їх в обличчя, але не по іменах. Вони були з міста. Шериф та інші четверо чоловіків пішли в його хижку. Серед них був і Гайнс, гробар. Певний час вони порядкували там. Навіть відчинили дверцята грубки, яка попри холод стояла без діла, і заходилися порпатися в золі. Урешті вони вийшли надвір.

— Капелюха немає, — мовив шериф Барклі. — Ми б його помітили. Це ж, трясця його матері, великий капелюх. Маєш що сказати з приводу цього?

— Дуже погано, що я його загубив. Батько подарував мені цей капелюх, коли ще був при здоровому глузді.

— Де він?

— Повторюю ще раз, я, напевно, загубив його. Або його в мене вкрали. Таке теж могло трапитися. Кажу ж, я якраз збирався лягати спати.

— Про спання можеш забути. Ти ж був сьогодні по обіді в місті, так?

— Звісно, він там був, — підтвердив один із чоловіків, залазячи на коня. — Я сам його бачив. Його та той капелюх на ньому.

— Стули пельку, Дейве, — гаркнув шериф. — То ти був у місті, Джиме?

— Так, сер, був, — відповів Трусдейл.

— У «Щасливчику Чаку»?

— Так, сер, саме там. Я пішов звідси пішки, пропустив двійко склянок і повернувся додому. Гадаю, саме в «Щасливчику Чаку» я і загубив свого капелюха.

— Це все, що ти скажеш?

Трусдейл зиркнув на чорне листопадове небо.

— Мені більше нічого додати.

— Поглянь на мене, синку.

Трусдейл поглянув на нього.

— Це все, що ти скажеш?

— Кажу ж, мені більше нічого додати, — відповів Трусдейл, дивлячись на нього.

Шериф Барклі зітхнув.

— Гаразд, поїхали до міста.

— Чому?

— Тому що тебе заарештовано.

— Чи є хоч крихта розуму в цій грьобаній довбешці? — Навіть його батечко кумекав швидше.

Вони поїхали назад у місто. До нього було чотири милі. Трусдейл їхав у глибині похоронного фургончика, піднявши комір куртки. Чоловік, що тримав віжки, промовив, не обертаючись:

— Ти зґвалтував її так само легко, як і вкрав її долар, тварюко?

— Не розумію, про що ви говорите, — відповів Трусдейл.

Решту дороги вони й словом не обмовилися, тільки гучно завивав вітер. У місті люди вишикувались уздовж вулиці. Спершу вони мовчали. Потім якась бабця в коричневій шалі пришкандибала до покійницького воза та плюнула на Трусдейла. Вона промахнулася, але натовпом прокотилася хвиля поодиноких оплесків.

Біля в’язниці шериф Барклі допоміг Трусдейлу вилізти з фургона. Сильний вітер сипонув снігом. Перекотиполя неслися головною вулицею до водонапірної башти, де з тріском вдарялися об огорожу з жердин.

— Повісити дітовбивцю! — крикнув чоловік із натовпу, і хтось кинув камінь. Той пролетів між головою та плечем Трусдейла та покотився по дощатому тротуару.

Шериф Барклі обернувся і підняв руку з ліхтарем, освітлюючи натовп, що зібрався перед крамницею.

— Не робіть цього, — застеріг він. — Не будьте дурними. Усе під контролем.

Шериф повів Трусдейла крізь свій кабінет до камер. Їх було дві. Барклі завів арештанта до лівої. Там стояла лавка, стілець і відро для помиїв. Трусдейл сів на стілець, але Барклі зупинив його:

— Ні. Просто стій.

Шериф роззирнувся і побачив добровольців, що товклися у дверному прорізі.

— Забирайтеся звідси, ви всі.

— Отісе, — озвався чоловік на ім’я Дейв. — А що, як він нападе на тебе?

— Я вгамую його. Дякую, що виконали свій обов’язок, а тепер — гайда звідси.

Коли вони пішли, шериф звернувся до Джима:

— Знімай куртку та дай її мені.

Трусдейл зняв куртку та затремтів. На ньому була лише спідня сорочка та вельветові штани — настільки заношені, що всі рубці витерлися, а одне коліно стирчало назовні. Шериф перевірив кишені й знайшов тютюн, загорнутий у сторінку з каталогу «Дж. В. Сірс»,[104] старий лотерейний квиток, який обіцяв виграш у песо. Ще там лежала чорна мармурова кулька.

— Це моя щаслива кулька, — пояснив Трусдейл. — Вона в мене з дитинства.

— Виверни кишені штанів.

Трусдейл вивернув. Там лежали три п’ятаки, пенні, складена вдвоє вирізка про срібну лихоманку в Неваді, яка була настільки ж старою, як і мексиканський лотерейний квиток.

— Знімай чоботи.

Трусдейл зняв і їх. Барклі зазирнув усередину, засунув туди руку. В підошві одного з чобіт була дірка розміром з дайм.[105]

— Тепер шкарпетки.

Барклі вивернув їх і відкинув убік.