Містер Ґош, простеживши за Реєвим поглядом, квапиться до дверей і розмахує руками.

— Ану киш звідси! Діти, пішли геть!

Сміючись, підлітки спинами вперед човгають по асфальту, а затим розвертаються і біжать повз бензоколонки до тротуару. Позаду них мріє в гарячому мареві майже порожнє містечко. Повз крамницю, пульсуючи репом, пролітає авто. Рею здається, що ці баси — то вкрадене серцебиття Мері.

— Де «швидка»? — питає старий. — Як це так, що її досі нема?

Рей вклякає біля дружини, а час іде. Спина болить, і печуть коліна, та якщо він підведеться, то стане простим глядачем.

«Швидка» виявляється фургоном марки «Шевроле Сабербан», пофарбованим у білий з помаранчевими смугами. Спалахують червоні вогники. Спереду йде напис «ШВИДКА ОКРУГУ КАСЛ», тільки задом наперед. Щоб його можна було прочитати в дзеркалі заднього огляду. Рей думає, що це мудрий хід.

Двоє чоловіків, які заходять у крамницю, вдягнені в біле. Вони нагадують офіціантів. Один штовхає поперед себе на візку кисневий балон. Це зелений балон з перевідною картинкою у вигляді американського прапора.

— Вибачте, — перепрошує цей чоловік. — В Оксфорді була автомобільна аварія, ми щойно звідти.

Другий бачить Мері, яка лежить на підлозі, з розкинутими ногами, з руками по боках.

— Ой-ой, — каже він. Рей не вірить власним вухам.

— Вона жива? — запитує він. — Чи просто непритомна? Якщо так, то дайте їй кисню, бо мозок постраждає.

Містер Ґош хитає головою. Молодиця в синьому халаті починає плакати. Рей хоче спитати в неї, чому вона плаче, та потім розуміє. З того, що він тільки-но сказав, вона цілу історію про нього придумала. А що, якби він прийшов сюди за тиждень чи десь так і вміло скористався з обставин, вона б із жалощів йому дала. Не те щоб він став із нею трахатись, але, може, й міг би. Якби схотів.

Зіниці Мері не реагують на світло з ліхтарика-ручки. Один медик дослухається до її відсутнього серцебиття, а другий міряє відсутній кров’яний тиск. Певний час усе так і відбувається. Підлітки повертаються з друзями. Підходять ще й інші люди. Рей здогадується, що їх привабили червоні спалахи на даху «Сабербана» медиків — так комашки злітаються на світло лампи на веранді. Містер Ґош знову на них кишкає, махає руками. Вони знову відступають. Та коли містер Ґош повертається в коло до Мері та Рея, вони займають попередні позиції й знову заглядають усередину.

— Вона була вашою дружиною? — питає в Рея один з медиків.

— Так.

— Сер, мені дуже шкода, але вона померла.

— А. — Рей підводиться. У колінах лунає хрускіт. — Мені так і сказали, але я не був певен.

— Хай Діва Марія, Матір Божа, благословить її душу, — промовляє товста жінка з «Баґлзами». І хреститься.

Містер Ґош пропонує одному з медиків сувенірну футболку — накрити Мері обличчя, але той хитає головою і виходить надвір. Він повідомляє міні-натовпу, що там нема нічого цікавого, так, наче хтось йому повірить, що покійниця в «Квік-Піку» — це нецікаво.

Із заднього відділення машини «швидкої допомоги» медик витягає каталку. У нього це виходить одним сильним порухом зап’ястка. Ніжки на коліщатах розкриваються самі. Полисілий старий притримує двері, й медик закочує смертне ложе всередину крамниці.

— Ух, яка спека, — говорить медик, витираючи лоба.

— Сер, я думаю, вам краще відвернутися, — радить другий, але Рей дивиться на те, як вони піднімають її й кладуть на каталку. У ногах лежить охайно складене простирадло. Вони натягують його на все тіло й прикривають обличчя. Тепер Мері схожа на кіношний труп. Її викочують із крамниці на спеку. Цього разу двері їм притримує гладуха з «Баґлзами». Юрба ретирувалася на хідник. Їх там понад три десятки, стоять на незмінній серпневій спеці.

Повантаживши Мері, медики повертаються. В одного в руках тека-планшет. Він ставить Рею десь двадцять п’ять запитань. Рей спроможний відповісти на всі, крім одного — про її вік. Потім згадує, що вона на три роки молодша за нього, і каже — тридцять чотири.

— Ми відвеземо її в Сент-Стіві, — повідомляє той, що з планшетом. — Можете їхати за нами, якщо не знаєте, де це.

— Я знаю, — озивається Рей. — А що? Ви хочете зробити розтин? Порізати її всю?

Дівчина в синьому халаті охкає. Містер Ґош оповиває рукою її плечі, й вона ховає обличчя в його білій сорочці. Рей задумується, чи містер Ґош її трахає. І сподівається, що ні. Не тому, що в містера Ґоша коричнева шкіра, до цього Реєві байдуже, а тому, що він, напевне, удвічі старший за неї. Старший чоловік може зловживати своїм становищем, а надто якщо він начальник.

— Ну, це не нам вирішувати, — каже медик, — але, швидше за все, ні. Вона померла в присутності людей…

— Оце вже точно, — перебиває жінка з «Баґлзами».

— …і в неї явно стався серцевий напад. Я думаю, ви практично одразу зможете її забрати в бюро ритуальних послуг.

Бюро ритуальних послуг? Ще годину тому вони сиділи в машині й сперечалися.

— Я не знаю ніякого бюро, — каже він. — Ні бюро, ні ділянки на цвинтарі — нічого нема. Звідки це все могло в мене взятися? Їй тридцять чотири роки.

Медики обмінюються поглядами.

— Містере Беркет, у лікарні Сент-Стіві є люди, які вам неодмінно з цим усім допоможуть. Не турбуйтеся.

— Не турбуватися? Ну нічого собі!

Фургон медиків виїжджає зі стоянки; проблискові маячки досі спалахують, але сирена вимкнена. Юрба на хіднику потроху розсотується. Продавчиня, старий, товстуха й містер Ґош дивляться на Рея такими поглядами, наче він — особлива людина. Якась знаменитість.

— Вона хотіла фіолетовий м’яч для нашої небоги, — згадує він. — У неї день народження. Її звати Таллі. На честь актриси назвали.

Містер Ґош бере з дротяного коша фіолетовий кікбольний м’яч і обома руками простягає його Реєві.

— За рахунок закладу, — каже він.

— Дякую, сер, — відповідає Рей.

Жінка з «Баґлзами» раптом заливається слізьми.

— Матір Божа, Діво Маріє, — примовляє вона.

Якийсь час вони стоять і розмовляють. Містер Ґош витягає з холодильника содову. Також за рахунок закладу. Вони цмулять прохолоджувальні напої, і Рей розказує їм трохи про Мері, уникаючи теми сварок. Він розказує, як вона колись зробила ковдру, що здобула третій приз на ярмарку округу Касл. То було у 2002-му. Чи, може, у 2003-му.

— Це так сумно, — зітхає жінка з «Баґлзами». Вона розкриває пакет і пускає його по колу. Вони їдять і п’ють.

— Моя дружина відійшла вві сні, — повідомляє лисуватий старий. — Просто лягла на диван і більше не прокинулася. Ми були одружені тридцять сім років. Я завжди очікував, що піду першим, але Господь Бог розпорядився інакше. Досі перед очима, як вона лежить на дивані. — Він хитає головою. — Я не міг у це повірити.

Настає момент, коли Рей уже не знає, що їм іще розказувати, і вони теж не знають, що розповідати йому. Знову надходять покупці. Містер Ґош обслуговує одних, а жінка в синьому халаті — інших. Потім товстуха каже, що їй час іти. І перед виходом цілує Рея в щоку.

— Містере Беркет, вам треба подбати про свою справу, — каже вона йому. Докірливим і кокетливим водночас тоном. Рей думає, що перед ним ще одна нагода жалісливого перепихону.

Він дивиться на годинник, що висить над прилавком. На його циферблаті — реклама пива. Майже дві години минули, відколи Мері проштовхнулася між машиною та шлакобетонною стіною «Квік-Піку». І саме тоді він уперше згадує про Біза.

Коли він відчиняє дверцята, в обличчя вдаряє потужна хвиля спеки, і поклавши руку на кермо, щоб нахилитися всередину, він рвучко її відсмикує з криком. Там, усередині, градусів сто тридцять, не менше.[63] Біз лежить, дохлий, на спині. Очі заволокло молочно-білою плівкою. Язик звисає збоку. Рею видно, як зблискують його зуби. У вусах заплуталися кокосові крихти. Це видовище не мусить бути смішним, але воно кумедне. Не досить кумедне, щоб розсміятися, але таке кумедне, що на позначення цього навіть якесь химерне слово існує, але він не може його згадати.