— Усе з тобою буде гаразд, — промовила вона і навіть усміхнулася. Не вельми широко, але так — то була усмішка. — Просто не дихай на нього. І мабуть, дістань десь м’ятних цукерок чи чогось такого, перш ніж іти додому.

— Я думав про жуйку «Тіберрі», — сказав Піт.

— Авжеж, — кивнула Рейчел. — Це допоможе.

У моєї матері було повно крилатих висловів на всі випадки життя. («І Стів їх усі пам’ятає», — так і чую, як промовляє моя дружина Табіта, супроводжуючи це характерним підкочуванням очей.)

Одна із її улюблених сентенцій: «Молоко завжди набирається запаху того, що стоїть біля морозилки». Не знаю, чи правда це про молоко, але щодо стилістичного розвитку молодих письменників — безсумнівна істина. Коли я був молодим, то писав як Говард Лавкрафт, коли читав Лавкрафта, і як Рос Макдональд, коли читав про пригоди приватного детектива Лью Арчера.

З часом стилістичне копіювання вщухає. Помалу в письменників викристалізовується власний стиль, унікальний, як відбитки пальців. Сліди письменників, яких читаєш у роки формування, нікуди не діваються, проте поступово домінувати починає ритм думок кожного автора (гадаю, у ньому знаходять відображення самі мозкові хвилі цієї людини). І врешті-решт, ніхто не пише так, як Елмор Леонард, крім Леонарда, і ніхто не звучить так, як Марк Твен, крім самого Твена. Проте час від часу спроби стилістичного копіювання повертаються, і це завжди буває тоді, коли письменник натрапляє на новий дивовижний спосіб висловлювання, який показує йому, що бачити й говорити можна по-новому. «Салемз-Лот» постав під впливом поезії Джеймса Дікі, а «Маренова троянда» подекуди звучить так, ніби її написав Кормак Маккарті, — тому що я, коли писав ту книжку, ковтав усі твори Маккарті, якими тільки міг розжитися.

2009 року редактор часопису «The New York Times Book Review» спитав, чи не візьмусь я написати рецензію на два видання: «Реймонд Карвер: життя письменника» авторства Керол Скленічки, а також збірку оповідань самого Карвера, надруковану видавництвом «Library of America». Я погодився, переважно з тих міркувань, що це дає можливість дослідити нову територію. Я читач усеїдний, але Карвер якось випав з мого поля зору. Величенька сліпа пляма як на письменника, котрий сягнув літературної зрілості приблизно в той самий час, що й Карвер, скажете ви — і будете праві. На власний захист можу хіба що процитувати латиною «quot libros, quam breve tempus» — так багато книжок, так мало часу (так, і футболка в мене є з таким написом).

Хай там як, мене вразила чіткість стилю Карвера і прекрасна напруга в його сюжетних лініях. Усе в нього на поверхні, але ця поверхня така прозора, що читач може побачити під нею цілий живий усесвіт. Я був у захваті від тих оповідок і американських лузерів, про яких Карвер писав з таким знанням справи й такою ніжністю. Так, цей мужик був пияком, але він мав упевнену манеру письма й велике серце.

«Гармонію Преміум» я написав невдовзі по тому, як перечитав понад дві дюжини оповідань Карвера, і нікого не мусить дивувати, що вона чимось нагадує оповідання Карвера. Якби я написав цю оповідку у двадцять років, то, мабуть, вона вийшла б просто слабенькою копією твору значно кращого письменника. Та оскільки її було написано в шістдесят два, крізь неї краплинами крові просочується мій власний стиль. Не знаю, добре це чи погано. Як і багато великих американських письменників (тут на думку спадають Філіп Рот і Джонатан Франзен), Карвер майже не наділений почуттям гумору. Я ж, на відміну від нього, майже в усьому бачу смішне. У цьому оповіданні гумор чорний, але, на мою думку, такий його штиб часто буває найкращим. Тому що — ви тільки вдумайтеся — коли йдеться про смерть, що лишається робити, крім як сміятися?

Гармонія Преміум

Вони одружені десять років, і довгий час усе було добре, навіть прекрасно, але тепер вони сваряться. Тепер вони сваряться багато й часто. І сварка в них, насправді, про те саме. Вона циклічна. Вона, часом думає Рей, мов та доріжка на собачих перегонах. Коли вони гавкаються, то нагадують гончаків, які біжать за механічним зайцем. Раз у раз проминаєш ті самі краєвиди, але ти їх не бачиш. Ти бачиш зайця.

Він думає, що все складалося б інакше, якби вони мали дітей, але народити вона не в змозі. Урешті-решт вони обоє обстежились, і саме так їм сказав лікар. Проблема була в ній. Щось із нею було не так. Приблизно через рік він купив їй собаку, джек-расел-тер’єра, якого вона назвала Бізнеззом. Тим, хто перепитував, Мері називала по буквах. Вона хотіла, щоб усі зрозуміли жарт. Вона любить цього собаку, але зараз вони все одно сваряться.

Вони збираються у «Волмарт» по насіння трави. Вирішили продати будинок (утримувати його — не з їхнім достатком), але Мері каже, що треба підлатати сантехніку та причепурити газон, інакше багато їм не заплатять. Каже, що ті залисини на газоні надають будинку злиденноірландського вигляду. Літо видалося спекотним, без жодних нормальних дощів. Рей каже їй, що без дощу навіть найкраще насіння на галявині не проросте. Він каже, що їм треба почекати.

— Тоді мине ще рік, а ми так і сидітимемо тут, — відповідає вона. — Рею, ми не можемо чекати ще рік. Ми банкрути.

Коли вона говорить, Біз дивиться на неї зі свого місця на задньому сидінні. Інколи він звертає погляд до Рея, коли той говорить, але не завжди. Найчастіше дивиться на Мері.

— А на що ти розраховуєш? — питає він. — Що піде дощ, аби тільки ти не хвилювалася про можливе банкрутство?

— Ми в одній зв’язці, якщо ти забув, — нагадує вона. Вони якраз проїжджають через Касл-Рок. На вулицях ні душі. Те, що Рей називає економікою, щезло з цих широт штату Мейн. «Волмарт» стоїть на іншому боці міста, біля школи, де Рей працює вахтером. У «Волмарта» власний світлофор. Люди з нього кепкують.

— Шампанське п’ємо, а на сірниках економимо, — каже він. — Чула такий вислів?

— Мільйон разів. Од тебе.

Він гмикає. У дзеркалі заднього огляду бачить, що собака за нею спостерігає. Інколи така Бізова поведінка його бісить. Виникає думка, що жодне з них не розуміє, про що вони говорять. Це дуже прикра думка.

— Зупинись біля «Квік-Піку», — зауважує вона. — Хочу купити Таллі м’яч для кікболу.

Таллі — донечка її брата. На думку Рея, він може вважати її своєю племінницею, хоча не до кінця в цьому впевнений, бо кревна спорідненість у них все-таки лише з боку Мері.

— У «Волмарті» точно є м’ячі, — каже Рей, — а у «Воллі-ворлді»[61] ж усе дешевше.

— У «Квік-Піку» є фіолетові. Фіолетовий — її улюблений колір. Я не впевнена, що у «Волмарті» будуть фіолетові.

— Якщо не буде, зупинимося біля «Квік-Піку» дорогою назад. — Він відчуває, що на голову тисне важезний тягар. Однаково буде так, як вона хоче. Вона завжди домагається свого. Шлюб — як гра в американський футбол, і він квотербек у команді невдах. Йому треба уважно вибирати місця. Робити короткі паси.

— Дорогою назад ми будемо не з того боку вулиці, — заперечує вона. Так, наче вони пливуть у щільному потоці міського транспорту, а не котять через майже покинуте людьми містечко, де більшість крамниць виставлено на продаж. — Я просто забіжу, куплю м’яч і зразу ж прибіжу назад.

«З твоїми дев’яноста кілограмами, сонечку, — думає Рей, — «забіжу» — це слово з далекого минулого».

— Вони по дев’яносто дев’ять центів усього, — додає вона. — Не заощаджуй на сірниках.

«А ти не будь дегенераткою зі своїм шампанським», — думає він, а вголос каже:

— Купи мені там пачку курива. У мене скінчилося.

— Якщо покинеш, у нас з’явиться зайвих сорок доларів на тиждень.

Він заощаджує на тому, що платить другу в Південній Кароліні, щоб той відправляв йому дюжину блоків за раз. У Південній Кароліні вони на двадцятку за блок дешевші. А це великі гроші, навіть за мірками нинішніх часів. Він старається економити. Уже казав їй про це раніше й казатиме знову, але який сенс? В одне вухо влітає, в друге вилітає. А посередині нема нічого такого, у чому могли б затриматись його слова.