— Погляньте-но на цього безмозкого йолопа! — прокаркав Ронні (Ронні, який завалив два з чотирьох останніх заліків, ще мав нахабство обзивати інших безмозкими йолопами). — Ніби не міг знайти цікавішого заняття.

Скіп пропустив його слова повз вуха. Як і я. На нас фанфаронство Ронні не справляло яскравого враження, хоч на яку б тему він розводився. Нас заворожила Керол… і Нейт Гоппенстенд позаду неї, що дивився, як полісмени ведуть демонстрантів геть. Нейт, як завжди, охайний, в сорочці «Ліги плюща», в напрасованих джинсах з закотом. Нейт, що стоїть зовсім близько від будівельників, які сміються і погрожують кулаками, проте вони його цілком ігнорують. Як і полісмени. Ні ті, ні ті не знали, що мій сусід у кімнаті недавно став шанувальником крамольного містера Філа Окса.

Я вислизнув до телефонної кабінки і зателефонував на другий поверх Франклін-голлу. Хтось у їхній вітальні зняв слухавку, а коли я запитав Керол, дівчина сказала, що Керол там немає. Вона пішла до бібліотеки займатися з Ліббі Секстон.

— А це Піт?

— Ага.

— Для тебе є записка. Вона приліпила її до скла. — (Звичайна практика в тодішніх гуртожитках). — Пише, що подзвонить тобі пізніше.

— Гаразд. Дякую.

Скіп перед кабінкою нетерпляче махав мені. Ми рушили коридором до Нейта, хоч і знали, що втратимо місця за картярськими столами. Однак цього разу цікавість взяла гору над манією.

Коли ми показали Нейтові газету і почали розпитувати про вчорашню демонстрацію, вираз його обличчя майже не змінився, втім воно ніколи сильно не змінювалося. Та все ж я відчув, що він сумний, а може, і взагалі прибитий. Але чому? Все ж як-не-як скінчилося добре: ніхто не був заарештований, а в газеті жодного прізвища.

Я вже був вирішив, що занадто багато вкладаю в його звичну незворушність, але тут Скіп запитав:

— Що тебе гризе?

У його голосі вчувалося щось схоже на грубувате співчуття. Нижня губа Нейта затремтіла, та усвідомивши це, він її закусив, перехилився через свій акуратний стіл (поверхню мого вже вкривало понад дев’ятнадцять шарів усякого мотлоху) і висмикнув паперовий носовичок з коробки поруч із програвачем. Він довго і старанно сякався. А коли скінчив, то вже повністю себе опанував, однак я бачив у його очах сумну розгубленість. Якусь мою частку — підлу частку — це втішило. Приємно було знати, що не обов’язково звихнутися на «чирві», щоб мати проблеми. Людська натура іноді ховає в собі багато лайна.

— Я поїхав туди зі Стоуком, Гаррі Свідровскі і ще кількома хлопцями, — розповідав Нейт.

— А Керол була з тобою?

Нейт похитав головою.

— Вона, по-моєму, була в компанії Джорджа Ґілмена. Ми туди поїхали на п’яти машинах. — Я вперше почув про Джорджа Ґілмена, але це не завадило мені послати в нього стрілу доволі-таки хворобливих ревнощів. — Гаррі та Стоук — члени комітету опору. І Ґілмен теж. У всякому разі, ми…

— Комітет опору? — запитав Скіп. — Це ще що таке?

— Клуб, — пояснив Нейт і зітхнув. — Хоч вони вважають, що не просто клуб, особливо Гаррі та Джордж, вони дуже гарячі голови. Але це все-таки просто клуб на кшталт «Масок Мейна» чи ультрас.

Нейт сказав, що сам він поїхав, бо був вівторок, а по обіді у вівторок у нього занять немає. Ніхто не віддавав наказів, не пропонував підписати присягу на вірність, не було навіть петицій. Ніхто нікого не примушував, і не було запалу парамілітаристських угруповань у беретах, що згодом проник в антивоєнний рух. Керол і решта народу, якщо вірити Нейтові, виїжджаючи з автостоянки біля гімнастичного залу, сміялися і ляскали один одного плакатами. (Сміялася. Сміялася з Джорджем Ґілменом. Я метнув ще одну заражену бацилами стрілу ревнощів). Прибувши до федерального управління, одні стали маршувати колами перед службою мобілізації, а інші залишилися стояти. Нейт був серед тих, хто стояв. Коли він це сказав, його зазвичай незворушне обличчя на мить звела судома, щось на кшталт того, що в менш врівноважених хлопців стало б справжнім розпачем.

— Я збирався маршувати разом з ними, — вимовив Нейт. — Усю дорогу тільки про це й думав. Було так бентежно. Ми вшістьох набилися до «сааба» Гаррі Свідровскі. Просто кайф! Гантер Макфейл… ви його знаєте?

Ми зі Скіпом похитали головами. Гадаю, ми обидва відчули щось на зразок побожного страху, довідавшись, що власник «Познайомтеся з Тріні Лопез» і «Даєн Рені співає «Темно-сині»» має якесь майже таємне життя, зокрема пов’язаний з людьми, що привертають увагу поліції і газетярів.

— Вони разом з Джорджем Ґілменом заснували комітет. Так ось, Гантер тримав милиці Стоука за вікном, бо нам не вдалося вмістити їх всередині. Ми співали «Більше я не маршую» і розмовляли про те, що, можливо, нам дійсно вдасться зупинити війну, коли нас набереться багато… точніше, говорили всі, крім Стоука. Він завжди більше мовчить.

«Он як, — майнуло у мене в голові. — Навіть з ними він мовчить… за винятком, очевидно, тих випадків, коли вважає за потрібне виступити з маленькою лекцією про кредит довіри. Тільки Нейт думав не про Стоука, Нейт думав про Нейта. Сушив голову над незбагненною відмовою своїх ніг нести серце туди, куди воно так прагнуло».

— Усю дорогу я думав: «Буду маршувати з ними, буду маршувати з ними, тому що це правильно… принаймні я так вважаю… а коли хтось на мене замахнеться, я не чинитиму опору, як і народ, що протестував у їдальні. Вони перемогли, може, і ми переможемо», — він подивився на нас. — Тобто я хочу сказати, що в мене навіть сумнівів не було. Розумієте?

— Так, — озвався Скіп, — розумію.

— Але коли ми приїхали, я не зміг. Я допомагав роздавати плакати «ПРИПИНІТЬ ВІЙНУ!», «США, НЕГАЙНО ГЕТЬ З В’ЄТНАМУ!» і «ПОВЕРНІТЬ ХЛОПЦІВ ДОДОМУ!»… Керол і я допомогли Стоукові взяти плакат так, щоб він міг маршувати з ним на милицях… але сам взяти плакат я не зміг, просто стояв на тротуарі з Біллом Шедвіком, Керрі Моріном і дівчиною на ім’я Лорлі Макґінніз… вона моя напарниця на лабораторних з ботаніки… — він взяв у Скіпа газету і розглядав, немовби ще раз упевняючись, що так, це справді сталося; господар Рінті та хлопець Сінді дійсно пішов на антивоєнну демонстрацію. Він зітхнув, розтиснув руку, і газета плавно спустилася на підлогу. Все це було так несхоже на Нейта, що в мене ніби аж голова заболіла.

— Я думав, що маршуватиму з ними. Інакше навіщо було взагалі їхати? Всю дорогу від Ороно в мене ні найменших сумнівів не було, розумієте?

Він глянув на мене, ніби благаючи. Я кивнув, мовляв, розумію.

— І не зміг. Не знаю чому.

Скіп сів поруч з ним на ліжко. Я знайшов платівку Філа Окса і поставив її на програвач. Нейт поглянув на Скіпа і відвів очі. Руки Нейта були такі ж маленькі й акуратні, як і решта його тіла. Та тільки не нігті. Нігті були нерівні, обгризені до м’яса.

— Добре, — сказав він, так ніби Скіп вимовив питання вголос. — Знаю чому. Я боявся, що їх заарештують і мене разом з ними. Що в газеті буде фото, як мене затримують, і мої його побачать, — настала довга пауза. Бідолаха Нейт намагався договорити. Я тримав голку над борозенкою, вичікуючи, вдасться йому це чи ні. Врешті-решт Нейт спромігся. — Що моя мама побачить.

— Усе нормально, Нейте, — промовив Скіп.

— Не думаю, — відповів Нейт тремтячим голосом. — Насправді ненормально, — він не хотів ззирнутися зі Скіпом, просто сидів на ліжку, дивлячись на обгризені нігті. Між шапочкою першокурсника і піжамними штанами виднілися випнуті курячі ребра, безволосі, обтягнуті білою шкірою янкі. — Я не люблю сперечатися про війну. А Гаррі любить… і Лорлі… а Джордж Ґілмен… цього, чорт забирай, просто не заткнеш. Як і майже всіх інших у комітеті. Але тут я більше схожий на Стоука, ніж на них.

— На Стоука ніхто не схожий, — сказав я, пригадуючи день, коли зустрів його на перегоні Беннета. «Може, не варто так гнати?» — спитав тоді я. «Може, варто мені відсмоктати?» — відповів Містер Кредит Довіри.

Нейт усе ще вивчав свої нігті.

— Я думаю ось що: Джонсон посилає американських хлопців туди вмирати ні за цапову душу. Це не імперіалізм чи колоніалізм, як вважає Гаррі Свідровскі, це взагалі ніякий не «ізм». Просто в Джонсоновій голові перемішалися Дейві Крокет, Деніел Бун і «Нью-Йорк Янкіз», ось і все. А коли я так думаю, то повинен так і сказати. Спробувати це зупинити. Так мене вчили в церкві, в школі, навіть у бісових бойскаутах. Ти мусиш виступити проти. Якщо бачиш, що коїться щось зле, наприклад великий хлопець б’є меншого, ти маєш заступитися або бодай спробувати цьому завадити. А я злякався, що мама побачить фото, де мене затримують, і розплачеться.