Вона кивнула.

— Боббі приніс мене до своєї квартири. В кімнаті нагорі жив один старий, Тед, який немовби знав потроху про все. Він вправив мені руку. Пам’ятаю, Тед дав мені свій пояс і велів його закусити. А може, то був пояс Боббі? Він сказав, що я можу перехопити біль, і я перехопила. А тоді… тоді трапилося дещо дуже погане.

— Гірше, ніж шмагання бейсбольною битою?

— В деякому сенсі. Не хочу про це говорити, — однією рукою вона витерла сльози спершу з однієї щоки, тоді з другої, не відводячи очей від світлини. — А тоді, перед тим як вони з мамою покинули Гарвіч, Боббі побив хлопця, який орудував битою.

Керол вставила фото в його маленьку секцію.

— Найкраще, що пам’ятаю з того дня, — єдине, що варто пам’ятати — як Боббі Ґарфілд мене витяг. Саллі був вищий за нього і, можливо, заступився б за мене, якби був там, та його там не було. А Боббі був і пройшов зі мною на руках усю дорогу вгору по схилу. Він зробив саме те, що треба. Найкраще, найважливіше, що для мене зробили за все моє життя. Розумієш, Піте?

— Так, розумію.

Та я зрозумів і ще дещо: вона говорила майже те ж саме, що казав Нейт менш ніж годину тому… от тільки вона маршувала. Взяла плакат і маршувала. Щоправда, Нейта Гоппенстенда не побило трійко хлопців, що спершу жартували, а потім вирішили діяти серйозно. Може, в цьому і полягала різниця.

— Він ніс мене вгору по схилу, — вела далі Керол. — Мені завжди хотілося сказати йому, як сильно я люблю його за це, а ще за те, що показав Гаррі Дуліну, що за заподіяний людям біль доводиться платити, особливо коли вони слабші за тебе і не бажають тобі нічого лихого.

— І тому ти маршувала.

— Так. І хотіла пояснити комусь чому. Комусь, хто зрозуміє. Батько не захоче, мама не зможе. Її подруга Ріонда зателефонувала мені і сказала…

Вона не скінчила, тільки сиділа на ящику з-під молока і крутила в руках сумочку.

— Сказала що?

— Нічого.

Голос у неї був змучений, нещасний. Мені хотілося поцілувати її або хоча б обійняти, але я боявся зіпсувати те, що щойно сталося. Бо дещо таки сталося. В її оповіданні була магія. Не в центрі, але десь на самому краєчку. Я відчував її.

— Я маршувала і, мабуть, вступлю до комітету опору. Моя сусідка в кімнаті каже, що я збожеволіла. Мені ніколи не влаштуватися на роботу, якщо я стану членом комуністичної студентської групи і це потрапить в особову справу. Але, думаю, я все одно вступлю.

— А батько? Як з ним?

— Пішов він нахер.

Якусь хвилину ми напівошелешено зважували щойно сказане, тоді Керол захихотіла.

— А це вже чистісінький фройдизм, — вона підвелася. — Мені треба йти вчитися. Спасибі, Піте, що прийшов. Я ніколи раніше нікому не показувала цього фото, та й сама не дивилася вже бозна-скільки. Тепер мені краще. Набагато.

— От і добре. — Я теж підвівся. — А перш ніж піти, допоможеш мені де в чому?

— Авжеж. В чому?

— Я тобі покажу. Це недовго.

Я повів її вздовж бічної стіни їдальні, а тоді вгору пагорбом. Ярдів за двісті, біля котелень, містилася стоянка, на якій студенти, які не дістали пропуску на територію містечка (першокурсники, другокурсники і більшість третьокурсників), тримали свої авто. Коли наставали холоди, тут був головний траходром у студмістечку, але того вечора в мене на думці був не секс у моїй машині.

— А ти писала Боббі, у кого його рукавиця? — спитав я. — Ти ж сказала, що ви листувалися.

— Не бачила сенсу.

Якийсь час ми йшли мовчки, тоді я сказав:

— Я збираюся порвати з Еннмарі на День подяки. Набрав був її телефон, але передумав. Якщо я так вирішив, то, гадаю, треба не сцяти і сказати їй це в очі.

До тієї хвилини я й не усвідомлював, що так вирішив, та мені здавалося, що саме так і було. Казав я це точно не для того, щоб зробити приємність Керол.

Вона кивнула, загрібаючи кросівками листя й стискаючи в одній руці сумочку, не дивлячись на мене.

— Мені довелося скористатися телефоном. Подзвонила Ес-Джею і сказала, що зустрічаюся з хлопцем.

Я зупинився.

— Коли?

— Минулого тижня. — Ось тепер вона дивилася на мене. Ямочки, трохи вигнута нижня губа. Усмішка.

— Минулого тижня? І мені не сказала?

— То була моя справа, — пояснила вона, — моя і Саллі. Я маю на увазі, він же не збирається накидатися на тебе з… — вона помовчала рівно стільки, щоб ми обоє встигли подумати «з бейсбольною битою», а тоді додала: — Взагалі накидатися на тебе чи щось у тому дусі. Ходімо, Піте. Якщо нам треба щось зробити, то давай. Але кататися з тобою я не поїду. Мені треба займатися.

— Жодного катання.

Ми пішли далі. У ті дні стоянка біля котелень здавалася мені величезною: сотні авто вишикувалися десятками залитих місячним світлом рядів. Я майже ніколи не пам’ятав, де ставив братів «універсал». Коли я востаннє приїздив до МУ, вона стала втричі або й у чотири рази більшою і вміщала тисячу з гаком авто. Час спливає і все стає більшим. Крім нас.

— Піте? — не зупиняючись, знову дивиться на свої кросівки, хоч тепер ми йшли по асфальту, і листя, щоб загрібати, вже не було.

— Га?

— Я не хочу, щоб ти через мене кидав Еннмарі. Тому що мені здається, у нас це… тимчасово. Гаразд?

— Ага. — Мені стало гірко від її слів. Мовою громадян Атлантиди, це називалося «облом і перелом», але здивованим я не був. — Гадаю, має бути гаразд.

— Ти мені подобаєшся і зараз мені добре з тобою, але це тільки симпатія і більш нічого. Краще говорити відверто. Тож, якщо хочеш тримати язика за зубами, коли поїдеш додому на канікули…

— Тримати її вдома на всякий пожежний, ніби запаску в багажнику на той випадок, якщо ми тут, в універі, проколемось?

Спершу вона заклякла, потім засміялася.

— Touché [42], — сказала вона.

— В якому сенсі touché?

— І сама не знаю, Піте… але ти мені точно подобаєшся.

Вона зупинилася, повернулася до мене і обвила руками за шию. Якийсь час ми цілувалися між двома рядами машин, поки в мене добряче не встав і Керол не могла цього не відчути. Вона востаннє цмокнула мене в губи і ми рушили далі.

— Що сказав Саллі, коли ти йому розповіла? Не знаю, чи маю я право питати, але…

— …але тобі потрібна інформація, — підхопила вона різким голосом Номера Два і засміялася. Своїм сумним сміхом. — Я чекала, що він розсердиться або навіть заплаче. Саллі кремезний і до чортиків лякає суперників на футбольному полі, але товстошкірим його аж ніяк не назвеш. Чого я не очікувала, так це полегшення.

— Полегшення?

— Полегшення. Він уже місяць, а може, й довше, зустрічається з дівчиною в Бріджпорті… тільки Ріонда, мамина подруга, каже, що вона, власне, жінка років двадцяти чотирьох — двадцяти п’яти.

— Схоже на рецепт для проблем, — зауважив я, сподіваючись, що пролунало це стримано й задумливо. Насправді я був у захваті. А як інакше? Якщо бідний, нещасний мосьє Джон Салліван з ніжним серцем вляпався в сюжет пісні в стилі кантрі-вестерн у виконанні Мерла Гаґґарда, то срали на нього велику купу чотириста мільйонів червоних китайців, а про мене, то й удвічі більше.

Ми вже майже дійшли до мого «універсалу». Ще однієї старезної таратайки серед таких же, але, милістю мого брата, моєї.

— У нього є важливіші клопоти, крім нового кохання, — сказала Керол. — Він іде в армію в червні, після випускного. Уже поговорив зі службою призову і все влаштував. Чекає не дочекається, щоб вирушити до В’єтнаму і почати робити світ безпечним для демократії.

— Ти з ним посперечалася через війну?

— Та ні. Що б це дало? Та й взагалі, що б я могла йому сказати? Що для мене вся справа в Боббі Ґарфілді? І всі промови Гаррі Свідровскі, Джорджа Ґілмена і Гантера Макфейла не більше, ніж дим і гра дзеркал проти того, як Боббі ніс мене пагорбом Броуд-стрит? Саллі б подумав, що я здуріла. Чи сказав би, що це через занадто великий розум. Саллі співчуває надто розумним. Каже, що це хвороба. І, можливо, має рацію. Знаєш, я його ніби люблю. Він хороший. І ще він з тих хлопців, яким треба, щоб хтось про них піклувався.