Нейт подивився на Ніка Праута, сина ловця омарів, відданого учня Ронні Мейленфанта, і зітхнув.

— Коли на столі з’являється доміно, я йду геть. По-моєму, це нудна гра. Ось мій принцип доміно.

Він обпік мене очима. Я відвів погляд квапливо, як тільки міг, та все одно не досить швидко, щоб не вловити його сенс: «Що це, в дідька, з тобою таке?» Тоді Нейт вийшов і почовгав у волохатих капцях назад до 302-ї вчитися далі, або, іншими словами, продовжувати запланований маршрут від студента стоматології до стоматолога.

— Райлі, твій сусід — довбанутий, ти в курсі? — зауважив Ронні. Куточками губ він затискав цигарку і однією рукою запалив сірника — його особливий талант (студенти, занадто грубі та непривабливі, щоб подобатися дівчатам, мають купу всіляких талантів) — і припалив.

«Ні, хлопче, — подумав я, — з Нейтом усе нормально. Це ми довбанулися».

На секунду мене охопив справжній відчай. У цю мить я усвідомив, що страшенно вляпався і найменшого уявлення не маю, як вибиратися. Я знав, що Скіп дивиться на мене, і мені спало на думку, що якби я схопив карти, жбурнув їх в обличчя Ронні й вийшов з вітальні, Скіп рушив би за мною. Мабуть, з полегкістю. Та почуття зникло. Так само миттєво, як і з’явилося.

— Нейт хороший хлопець, — відповів я, — у нього просто химерні погляди.

— Химерні комуністичні погляди, ось які, — втрутився Г’ю Бреннен. Його старший брат служив на флоті й востаннє писав з Південнокитайського моря. Г’ю не терпів пацифістів. Як республіканцеві та прихильникові Ґолдвотера, мені належало б відчувати те ж саме, та Нейт уже почав мене заражати. Мені в голову втовкмачили чимало всіляких істин, однак аргументів на користь війни в мене не було… як і не було часу їх придумувати. Я був надто зайнятий, щоб учити соціологію, а на заглиблення в зовнішню політику США і поготів.

Я майже впевнений, що саме того вечора мало не подзвонив Еннмарі Саусі. Телефонна кабінка навпроти вітальні була порожня, в кишені було повно дріб’язку з найсвіжішої перемоги в чирвових баталіях, і я зненацька вирішив, що Час Настав. Я набрав її номер з пам’яті, хоч на мить мусив замислитися, пригадуючи останні чотири цифри — 8146 чи 8164 — і, коли телефоніст попросив, вкинув у щілину три четвертаки. Послухавши перший гудок, з тріском кинув слухавку на важіль і забрав свої монети, коли почув, як вони, повертаючись, торохтять.

18

За день чи два потому, незадовго до Гелловіна, Нейт купив платівку типа, про якого я майже нічого не чув. Філа Окса. Народник, але не того типу, що грають на своїх брум-брум банджо на фестивалі народної музики. Конверт платівки з пом’ятим трубадуром, що сидить на краю тротуару в Нью-Йорку, якось не пасував до інших платівок Нейта — Дін Мартін у смокінгу і на вигляд трохи під мухою, Мітч Міллер зі своєю усмішкою «заспівай зі мною», Даєн Рені в матроській блузці та хвацькій матроській шапочці. Платівка Окса називалася «Більше я не маршую», і Нейт часто її ставив, коли дні стали коротшими та прохолоднішими. Я й сам почав її ставити, а Нейт, здавалося, нічого не мав проти.

У голосі Окса вчувалося сум’яття і гнів. Гадаю, мені це подобалося, бо здебільшого в мені теж панувало сум’яття. Окс був схожий на Ділана, але не такий складний і певніший у своїй люті. Найкращою (а заразом і найтривожнішою) на платівці була пісня, однойменна з назвою альбому. У ній Окс не просто натякав, а відверто заявляв, що війна того не варта, ніколи не була, а якщо й була, то вже ні. Така думка в поєднанні з образом молодих хлопців, які тисячами і десятками тисяч просто відвертаються від Ліндона і його одержимості В’єтнамом, захопила мою уяву, і почуття це не мало нічого спільного ні з історією, ні з політикою, ні з раціональністю. «Людей я вбив мільйон цілий і знову кличуть мене в бій, та більше я не маршую», — співав Філ Окс з динаміка гарненького, маленького Нейтового «Свінглайна». Іншими словами, просто припиніть. Досить робити те, що вони кажуть, те, чого вони хочуть, досить грати в їхню гру. Дуже стару гру, і в ній «стерво» полює на тебе. І, мабуть, щоб довести серйозність своєї позиції, ти починаєш носити символ свого опору. Щось, що спершу викличе в інших здивування, а потім, можливо, і бажання долучитися. Через кілька днів після Гелловіну Нейт Гоппенстенд показав нам, яким буде цей символ. А початок поклала одна з зім’ятих газет, покинутих у вітальні третього поверху.

19

— Трясця його матері, ви лише подивіться, — вигукнув Біллі Марчент. Гарві Твіллер мішав колоду за столом Біллі, Ленні Дорія підраховував поточний результат, і Біллі скористався нагодою швиденько проглянути місцеві новини в «Ньюз». Кербі Макклендон — неголений, високий і смиканий, що вже добряче просунувся на шляху до побачення з усім цим дитячим аспірином — нахилився подивитися. Біллі відсахнувся й помахав рукою перед обличчям.

— Господи, Кербі, коли ти востаннє мився в душі? У День Колумба? Четвертого липня?

— Дай подивитися, — сказав Кербі, пропускаючи його слова повз вуха, і вихопив газету. — Бля, та це ж Рви-Рви!

Ронні Мейленфант схопився так стрімко, що перекинув стільця, заворожений думкою, що Стоук потрапив у газету. Якщо на сторінках «Деррі Ньюз» (окрім спортивних рубрик, звичайно ж) з’являлися студенти, це завжди означало, що вони в щось вляпалися. Навколо Кербі зібралися й інші, ми зі Скіпом теж. Так, це був Стоуклі Джонз III, але не тільки він. На задньому плані серед облич, що майже, але не цілком, злились у пляму крапок…

— Чорт, це ж Нейт! — вигукнув Скіп із захватом і подивом.

— А прямо перед ним Керол Джербер, — вимовив я дивним, приголомшеним голосом. Я впізнав куртку з написом «ГАРВІЦЬКА СЕРЕДНЯ ШКОЛА» на спині; впізнав біляве волосся, що, зв’язане в кінський хвіст, спадало на комір куртки й облізлі джинси. А ще впізнав обличчя, хоч і напіввідвернуте та затінене плакатом «США, НЕГАЙНО ГЕТЬ З В’ЄТНАМУ!», та я його впізнав.

— Це моя дівчина.

Слово «дівчина» у зв’язку з Керол я вимовив уперше, хоча думав про неї так уже з кілька тижнів.

«ПОЛІЦІЯ РОЗГАНЯЄ МІТИНГ ПРОТЕСТУ ПРОТИ ПРИЗОВУ» — стояло під фото. Жодного імені не називалося. Як випливало з супровідної статті, понад десяток протестувальників з Мейнського університету зібралося перед будівлею федерального управління в центрі Деррі. Вони тримали плакати і близько години ходили навколо входу у відділок служби призову, співаючи пісні та скандуючи гасла, деякі непристойні. Була викликана поліція, та спершу полісмени просто стояли осторонь, чекаючи, доки демонстрація закінчиться сама по собі, але потім з’явилася група протилежно налаштованих демонстрантів, здебільшого будівельників, що мали обідню перерву. Вони почали викрикувати власні гасла, і хоча «Ньюз» не вказала, чи були їхні гасла непристойні, я здогадувався, що це були запрошення їхати назад у Росію, поради, де демонстрантам зберігати свої плакати, коли вони ними не користуються, і координати найближчої перукарні.

Коли протестувальники почали кричати на будівельників, а будівельники почали жбурляти в них шматки фруктів зі своїх обідніх контейнерів, втрутилася поліція. Покликаючись на брак дозволу (копи в Деррі, мабуть, ніколи не чули про право американців на мирні зібрання), вони оточили студентів і доправили до відділку на Вітчем-стрит. Там їх одразу відпустили. «Ми просто хотіли забрати їх з поганої атмосфери, — процитував репортер слова одного полісмена. — Якщо повернуться туди, то вони навіть дурніші, ніж здаються».

Фото, по суті, мало відрізнялося від знятого в Східному крилі під час демонстрації проти «Коулмен кемікалз». І на цьому знімку полісмени забирали студентів, а будівельники (через рік на їхніх касках красуватимуться маленькі американські прапорці) кепкували, знущально посміхалися і погрожували кулаками. Одного полісмена камери захопили в момент, коли він готувався схопити Керол за плече; Нейт, що стояв позаду неї, здавалося, не привернув їхньої уваги. Двоє полісменів вели Стоука Джонза. Він був спиною до камери, але помилитися було годі через милиці. А якщо для впізнання цього було замало, то на спині його шинелі виднівся намальований від руки горобиний слід.