— Малий.

Качки товклися Боббі по ногах, б’ючись за неочікуване частування, що на них звалилося. Крила молотили по гомілках і ступнях, та це було десь далеко-далеко.

Він бачив тінь чоловічої голови, що лежала на траві перед ним. Чоловік стояв позаду.

— Малий.

Боббі повільно, з хрускотом обернувся. Чоловік виявиться одягненим у жовтий плащ і десь на плащі буде око, вирячене червоне око.

Та на чоловікові був бежевий літній костюм. Черевце його вже почало переростати в черево й у тому місці на піджаку утворилася сумка, як у кенгуру. Боббі одразу ж збагнув, що це все-таки не один з них. За очними яблуками не свербіло, ніяких чорних ниток перед очима… а головне — це не істота, що тільки видає себе за людину. Це й була людина.

— Що? — промимрив Боббі тихим, розгубленим голосом. І досі не вірилося, як він міг отак заснути, отак від’їхати. — Чого вам треба?

— Я дам тобі два долари, якщо дозволиш мені посмоктати, — промовив чоловік у бежевому костюмі. Сягнувши до кишені піджака, він видобув звідти гаманця. — Можемо піти за он те дерево. Нас ніхто не побачить. Тобі сподобається.

— Ні, — сказав Боббі і встав. Він не до кінця розумів, про що говорить чоловік у бежевому костюмі, та деяке поняття в нього було. Качки сипонули врозтіч, та хліб був занадто великою спокусою, тож вони повернулися і знову почали витися й дзьобати навколо кросівок Боббі. — Мені вже час додому. Моя мама…

Чоловік підступив ближче, і далі тримаючи гаманця. Так, ніби вирішив віддати Боббі не якихось паскудних два долари, а геть усе.

— Тобі не конче робити це мені. Я сам тобі відсмокчу. Давай, що скажеш? Даю три долари, — голос чоловіка тремтів, то злітаючи до верхніх регістрів гами, то падаючи до нижніх, ніби сміючись, а наступної миті майже плачучи. — На три долари можна цілий місяць ходити в кіно.

— Ні, справді. Я…

— Тобі сподобається, усім моїм хлопчикам подобається.

Чоловік простяг руки до Боббі і йому раптом пригадалося, як Тед узяв його за плечі, поклав руки на потилицю і пригорнув до себе. Вони тоді були так близько, що майже могли поцілуватися. Тоді все було не так і водночас так само. Деякою мірою.

Не тямлячи, що робить, Боббі нахилився і зловив одну качку. Підняв догори отетерілу крякалку, верткий клубок з дзьоба, крил і лап, що веслували в повітрі, мигцем побачив чорну намистинку ока, і кинув у чоловіка в бежевому костюмі. Той зарепетував і здійняв руки, затуляючи обличчя, і впустив гаманця.

Боббі побіг.

Дорога додому лежала через площу, і на телефонному стовпі коло кондитерської Боббі угледів оголошення. Він підійшов ближче і прочитав його з німим жахом. Боббі не пам’ятав сну, що наснився йому цієї ночі, та в ньому було щось схоже на це оголошення. Він був певен.

ВИ ЧАСОМ НЕ БАЧИЛИ БРОТІҐЕНА?

це СТАРИЙ ДВОРНЯГА, та МИ ЙОГО ЛЮБИМО!

у БРОТІҐЕНА БІЛА ШЕРСТЬ і БЛАКИТНІ ОЧІ!

він ДОБРИЙ ДО ЛЮДЕЙ! ЇСТИМЕ

НЕДОЇДКИ ВАМ З РУК!

ОБІЦЯЄМО ВЕЛИКУ ВИНАГОРОДУ ($ $ $ $)

ЯКЩО ПОБАЧИТЕ БРОТІҐЕНА!

ТЕЛЕФОНУЙТЕ: 5-8337, Гаузітонік! (АБО)

ПРИВЕДІТЬ БРОТІҐЕНА на Гайґейт-авеню, 745!

Будинок РОДИНИ САҐАМОРІВ!

«Сьогодні невдалий день, — подумав Боббі, дивлячись, як його рука тягнеться до стовпа і зриває оголошення. Неподалік, на одній з лампочок навісу кінотеатру «Гарвіч» теліпався блакитний хвіст паперового змія. — Зовсім невдалий. Не треба було виходити на вулицю. А найкраще — взагалі не вставати з ліжка».

Гаузітонік, 5-8337, як і в оголошенні про вельш-коргі Філа… та тільки якщо в Гарвічі й існувала телефонна станція Гаузітонік, Боббі про неї ніколи не чув. Частина номерів була підімкнена до станції Гарвіч, а інша частина — до Коммонвелс. Але Гаузітонік? Такої не було ні тут, ні в Бріджпорті.

Боббі зіжмакав папірця і викинув в урну з написом: «ЗБЕРЕЖІМО НАШЕ МІСТО ЧИСТИМ І ЗЕЛЕНИМ», що стояла на розі вулиці, та на другому боці вулиці знайшов таке самісіньке оголошення. Третє було приклеєне до поштової скриньки трохи далі на розі. Боббі зірвав і його. Ниці або змикають кільце, або впали у відчай. А може, і те, і те.

Тедові сьогодні зовсім не можна виходити, Боббі має його попередити. А ще йому треба готуватися до втечі, це він йому теж скаже.

Боббі подався навпростець через парк і майже біг, бажаючи якнайшвидше потрапити додому. Тож, коли від бейсбольних полів ліворуч долинув слабкий, схожий на схлип крик, він ледь-ледь його розчув.

— Боббі…

Він зупинився й озирнувся на гайок, куди його напередодні відвела Керол, коли він розрюмсався. Коли схлип повторився, Боббі зрозумів, що то вона.

— Боббі, якщо це ти, будь ласка, допоможи…

Боббі звернув з цементної доріжки й пірнув у гайок. Від картини, що відкрилася очам, бейсбольна рукавиця випала з рук. Рукавиця була моделі Елвіна Дарка і потім кудись зникла.

«Хтось просто натрапив на неї і поцупив», — припускав Боббі. Велика біда. У подальшому перебігу дня нещасна рукавиця виявилася найменшою з проблем.

Керол сиділа під тим же в’язом, де втішала його вчора, підтягши коліна до грудей. Її обличчя було попелясто-сіре, а навколо очей залягли чорні кола шоку, що робило її схожою на єнота. З однієї ніздрі збігала ниточка крові. Ліва рука Керол лежала на животі, туго напнувши блузку навколо випуклостей, що через рік-два виростуть у груди, а лікоть вона притримувала правою долонею.

На Керол були шорти і вільна блузка на довгий рукав, з тих, що їх просто надягаєш через голову. Згодом більшу частину провини за те, що сталося, Боббі покладатиме саме на цю дурнувату блузку. Вона, мабуть, одягла її, щоб захиститися від сонячних опіків. Жодної іншої причини, щоб носити довгі рукави в таку вбивчу спеку, Боббі вигадати не міг. Вона сама таку вибрала чи місіс Джербер змусила? Та хіба це має значення?

«Має, — подумає Боббі, коли з’явиться час на роздуми, — має, чорт забирай, ще й яке».

Та поки що блузка на довгий рукав залишалася на задньому плані. Єдине, що привернуло увагу Боббі в цю першу мить, було її ліве передпліччя. Здавалося, в неї не одне плече, а цілих два.

— Боббі, — вимовила Керол, дивлячись на нього блискучими, затуманеними очима, — вони мене покалічили.

Вона, звичайно, була шокована. На той час Боббі й сам був шокований, він діяв інстинктивно. Спробував підвести Керол на ноги. Вона скрикнула від болю… Боже милий, що то був за звук?

— Я побіжу по допомогу, — сказав Боббі, опускаючи її на землю. — А ти сиди і спробуй не ворушитися.

Вона похитала головою, але обережно, щоб не вразити руку. Її блакитні очі майже почорніли від болю і жаху.

— Ні, Боббі, тільки не залишай мене тут. А що, як вони повернуться? А що, як вони повернуться і покалічать мене ще сильніше?

Фрагменти подій того довгого, гарячого четверга стерлися з пам’яті, поглинуті хвилею шоку, та ця мить закарбувалася назавжди. Керол дивиться на нього знизу вгору і каже: «А що, як вони повернуться і поскалічать мене ще сильніше?»

— Але… Керол…

— Я можу йти. Якщо ти мені допоможеш, я зможу йти.

Боббі обережно обхопив її рукою за стан, сподіваючись, що вона не зойкне. Це було б жахливо.

Керол повільно зіп’ялася на ноги, спираючись спиною об стовбур дерева. Коли вона підводилася, ліва рука злегка ворухнулася. Гротескне подвійне плече випнулося і сіпнулось. Вона застогнала, але, дякувати Богові, не закричала.

— Краще сиди, — сказав Боббі.

— Ні, я хочу вибратися звідси. Допоможи мені. Господи, як болить.

Коли вона повністю звелася на ноги, стало трохи легше. Вони вибиралися з-за дерев повільною, урочистою ходою, тримаючись попід руки. Так молодята ідуть до вівтаря. Після затінку дерев день здався ще спекотнішим, ніж був, і сліпуче ясним. Боббі роззирнувся, та навколо не було ні душі. Десь у глибині парку співали якісь дітлахи, очевидно, «Горобці» або «Малинівки» зі «Стерлінґ-гаузу», проте територія навколо бейсбольних полів геть вимерла. Ні дітей, ні матусь з візочками і жодного сліду офіцера Реймера, місцевого копа, який часом, коли бував у доброму гуморі, міг пригостити морозивом або пакетиком арахісу. Усі сиділи по домівках, ховалися від спеки.