ІХ. Бридкий четвер

Одне про Теда Бротіґена можна було сказати напевне: він умів готувати. Сніданок, який він поставив перед Боббі — злегка збовтана яєчня, тости і хрумкий бекон — був кращим за будь-яку їжу, яку вранці подавала мама. Коронною стравою в Ліз були величезні млинці без смаку, які вони макали в сироп «Тітка Джеміма». Сніданок Теда нічим не поступався стравам, що подавали в «Колонії» чи «Гарвічі». Єдина проблема — Боббі було не до їжі. Подробиць сну він не пам’ятав, та знав, що це був кошмар і що в якийсь момент, очевидно, розплакався, бо, коли прокинувся, подушка була волога. Та сон був не єдиною причиною його пригнічення і апатії цього ранку. Врешті-решт, сни — це ж не насправді. А от від’їзд Теда реальний, до того ж їде він назавжди.

— Ти поїдеш одразу з «Кутової лузи»? — запитав Боббі, коли Тед сів навпроти зі своєю порцією яєць з беконом.

— Так буде найбезпечніше, — Тед почав їсти, але повільно і без видимого задоволення. Отже, йому теж погано. Боббі був втішений. — Скажу твоїй мамі, що в мене в Іллінойсі захворів брат. Більше їй знати не треба.

— Поїдеш «Великим сірим псом»?

— Найпевніше, потягом, — Тед коротко всміхнувся. — Я ж тепер при грошах, не забувай.

— Яким?

— Краще тобі не знати деталей, Боббі. Чого не знаєш, не можеш розказати. І тебе не вимусять розсказати.

Якусь мить Боббі поміркував над сказаним, а тоді спитав:

— А ти не забудеш про листівки?

Тед підчепив шматочок бекону, але знову поклав на тарілку.

— Листівки. Купу листівок. Обіцяю. І давай більше не будемо про це.

— То про що поговоримо?

Тед замислився, потім усміхнувся щиро і приємно. Коли Тед усміхався, Боббі міг уявити, яким він був у двадцять років, у розквіті сил.

— Про книжки, звичайно ж, — сказав Тед. — Поговорімо про книжки.

Заносилося на пекельно гарячий день, це було очевидно вже о дев’ятій. Боббі допоміг витирати і складати посуд. Потім вони влаштувались у вітальні, де вентилятор Теда з усієї сили намагався розігнати вже знесилене повітря, і почали розмовляти про книжки… точніше Тед говорив про книжки. Цього ранку Боббі вже не відволікався на бій Албіні та Гейвуда і жадібно слухав. Він не розумів усього, про що казав Тед, та втямив достатньо, щоб усвідомити: книжки становлять окремий світ і Гарвіцька публічна бібліотека не його частина. Вона лише двері, що ведуть у цей світ, ні більше, ні менше.

Тед розповідав про Вільяма Ґолдінґа і про те, що він називав дистопічною фантастикою, потім перейшов на «Машину часу» Герберта Веллза, проводячи паралелі між Морлоками і Елоями та Джеком і Ральфом з Ґолдінґового острова. Далі зупинився на, як він це назвав, єдиному виправданні літератури. А це, на його думку, дослідження проблем невинності та досвіду, добра та зла. Наприкінці імпровізованої лекції Тед згадав роман «Екзорцист», що розглядає обидві ці проблеми («в популярному контексті»). Раптом Тед замовк. Потрусив головою, ніби хотів прояснити думки.

— Що таке?

Боббі відсьорбнув шипучки. Любити більше її він не став, та це був єдиний напій у холодильнику. А ще вона була холодна.

— Про що це я думаю? — Тед провів долонею по чолі, так, ніби в нього зненацька заболіла голова. — Цей роман же ще не написано.

— Це як?

— Ніяк. Я заговорився. Чому б тобі не піти трохи на вулицю, розім’яти ноги? Може, я приляжу ненадовго. Вночі спалося щось не дуже.

— Добре.

Боббі здалося, що трохи свіжого повітря, нехай навіть гарячого повітря, йому не завадить. Хоча слухати Теда було цікаво, Боббі відчув, що стіни квартири ніби насуваються на нього.

«Бо я точно знаю, що Тед від’їжджає, — вирішив Боббі. — Ось тобі й маленька, сумна рима: бо я точно знаю, що Тед від’їжджає».

Коли Боббі зайшов у свою кімнату по бейсбольну рукавицю, у голові на мить зринула згадка про брелок з «Кутової лузи», який він збирався подарувати Керол на знак того, що вони тепер хлопець і дівчина. Та тут йому пригадалися Гаррі Дулін, Річі О’Міра і Віллі Ширмен. Вони ж точно теж десь на вулиці, і коли підловлять його самого, то, найімовірніше, зіб’ють на квасне яблуко. Уперше за два чи три дні Боббі пожалкував, що тут немає Саллі. Саллі ще шмаркач, як і Боббі, та характер у нього крутий. Дулін з дружками могли б його віддубасити, та Саллі-Джон змусив би їх поплатитися за таку честь. Утім Ес-Джей у таборі, тож немає про що говорити.

Боббі й не подумав залишитися: не може ж він усе літо ховатися від таких, як Віллі Ширмен. Це було б по- дебільному. Та, виходячи на вулицю, Боббі нагадував собі бути обережним і постійно пильнувати. Якщо він помітить їх вчасно, проблем не виникне.

Заклопотаний сентґебівцями, Боббі вийшов з номера 149, і брелок, особливий сувенір з району внизу, вилетів у нього з голови. Він лежав на поличці у ванній, поруч зі склянкою з зубними щітками. Саме там, де Боббі й залишив його напередодні.

Здавалося, він тиняється чи не по всьому Гарвічу. Від Броуд-стрит до парку. Сьогодні на полі C не було жодного сентґебівця. Його зайняла команда ветеранської організації «Американський легіон», яка під палючим сонцем пропрацьовувала подачі й перехоплення в повітрі. З парку Боббі подався на площу, з площі — на вокзал. Він стояв у газетному кіоску біля залізничного моста і розглядав видання у м’яких палітурках (власник, містер Бертон, дозволяв трохи подивитися, якщо не рухати, як він казав, «товари» руками), коли загула міська сирена. Обоє сіпнулися.

— Мати Божа, а з нею шо сталося? — обурився містер Бертон. Пакетики жуйок розсипалися по всій підлозі й він нахилився їх збирати, його сірий робочий фартух задерся. — Зараз же лиш п’ятнадцять по одинадцятій!

— Справді ранувато, — згодився Боббі й невдовзі пішов геть. Розглядання втратило всю принадливість.

Боббі попрямував на Рівер-авеню, дорогою заскочив у пекарню «Тіп-Топ» купити за два центи півбуханця вчорашнього хліба і поцікавитись у Джорджі Саллівана, як там Ес-Джей.

— Чудово, — сказав найстарший брат Саллі, — у вівторок прислав листівку, що сумує за сім’єю і хоче додому, в середу пише, що вчиться пірнати, а нині — що йому так добре в житті ще не було і він хоче лишитися там назавжди, — він засміявся, кремезний двадцятирічний ірландець з могутніми ірландськими руками і плечима. — Може там і лишитися, але мама буде сумувати, як не знаю що. Качок годувати зібрався?

— Ага, як завжди.

— Лиш не давай їм дзьобати пальці. Ці кляті річкові качки переносять усяку заразу. Вони…

На площі, на будинку мерії, годинник почав видзвонювати дванадцяту, хоч до неї залишалося ще п’ятнадцять хвилин.

— Та що це сьогодні таке? — сказав Джорджі. — То сирена гуде раніше, то бісів міський годинник збився.

— Може, через спеку, — припустив Боббі.

Джорджі глянув на нього з сумнівом.

— Ну… чим не причина.

«Ага, — подумав Боббі, виходячи на вулицю, — і куди безпечніша, ніж решта».

Боббі попрямував до Рівер-авеню, на ходу жуючи хліб. Поки знайшов лавочку на березі річки Гаузетонік, більша частина припасеного хліба зникла в його роті. З очерету перевальцем причалапали сповнені надії качки. Боббі заходився кидати їм решту хліба і, як завжди, веселився, спостерігаючи, з якою пожадливістю вони накидаються на дрібки і при цьому закидають голівки назад.

Невдовзі Боббі почало хилити на сон. Він дивився на річку, на мерехтливе мереживо сонячних зайчиків на воді, але спати хотілося ще дужче. Він проспав цілу ніч, але так і не відпочив.

Боббі задрімав з руками, повними крихт. Качки покінчили з тим, що знайшли у траві, й підступили ближче, тихо, задумливо покахкуючи. Годинник на площі вибив другу о дванадцятій двадцять і люди в центрі хитали головами, запитуючи одне в одного, куди котиться світ.

Сон Боббі ставав усе глибшим і, коли на нього впала тінь, він цього ані помітив, ані відчув.

— Гей, малий.

Голос був тихий і наполегливий. Боббі здригнувся, судомно хапнув повітря і випростався, кулаки розтиснулися і решта крихт посипалась додолу. У животі знову заповзали змії. Це не був ні Віллі Ширмен, ні Річі О’Міра, ні Гаррі Дулін. Боббі зрозумів це навіть спросоння. Та він майже пошкодував, що то не хтось із них. Або навіть усі троє. Побої — не найгірше, що може трапитися. Далеко не найгірше. Чорт, і як він тільки взяв і отак заснув?