І далі повільно, підтримуючи її рукою за стан, Боббі йшов з Керол по стежці, що виводила до перехрестя Коммонвелс і Броуд-стрит.

На пагорбі Броуд-стрит було так само безлюдно, як і в парку. Тротуар відсвічував, немов повітря над сміттєспалювальною піччю. Скільки сягало око, ніде не було жодного перехожого чи автомобіля.

Вони ступили на тротуар і Боббі саме збирався спитати, чи зможе Керол перейти вулицю, коли вона тоненьким голоском прошепотіла:

— Ой, Боббі, я непритомнію.

Боббі в паніці глянув на Керол і побачив, що очі в неї закотилися і видно було лише блискучі білки. Вона хиталася, неначе спиляне майже під корінь дерево.

Боббі зігнувся і, коли коліна Керол підкосилися, інстинктивно підхопив її під стегна й спину. Він був з правого боку, тому зумів зробити це, не травмувавши ще більше лівої руки. Втім Керол, навіть зомлівши, і далі підтримувала лікоть правою долонею, тож рука була сяк-так зафіксована.

Керол Джербер і Боббі були одного зросту (Керол, може, трішечки-трішечки вища) і мали приблизно однакову вагу. Взагалі, він не мав би бути здатен нести її на руках по Броуд-стрит, навіть спотикаючись на кожному кроці. Та в людей у шоковому стані можуть з’явитися просто богатирські сили. Боббі ніс її, зовсім не спотикаючись. Навіть біг під палючим червневим сонцем. Ніхто його не зупинив, ніхто не поцікавився, що сталося з дівчинкою, ніхто не запропонував допомогти.

Боббі чув шум машин на Ашер-авеню, та ця частина світу була моторошно схожа на Мідвіч, де всі ні з того ні з сього заснули.

Віднести Керол до матері Боббі й на думку не спало. Квартира Джерберів містилася вище по схилу, та причина була не в цьому. Єдиним, хто міг би допомогти, був Тед. Треба віднести її до нього. Тед знатиме, що робити.

Надприродна сила почала покидати Боббі, коли він видирався східцями на ґанок свого будинку. Він похитнувся і гротескне, подвійне плече Керол вдарилося об перила. Вона зойкнула й уся напружилася в нього на руках. Напівстулені повіки широко розплющилися.

— Майже на місці, — сказав Боббі захеканим шепотом, майже несхожим на його голос. — Майже прийшли. Вибач, що через мене ти вдарилася, але ми ледь не…

Двері розчинилися і з’явився Тед. На ньому були сірі штани від костюма і майка без рукавів. Петлі підтяжок погойдувалися аж біля колін. Тед виглядав здивованим і стривоженим, але не переляканим.

Боббі здолав останню сходинку, а тоді хитнувся назад. Одну жахливу мить йому здавалося, що він от-от гепнеться вниз, можливо, розбивши голову об цементну доріжку. Та Тед підхопив його і Боббі вдалося відновити рівновагу.

— Дай її мені, — сказав Тед.

— Спершу зайди з другого боку, — видихнув Боббі. Руки напнулися, мов гітарна струна, плечі палали вогнем. — Цей бік пошкоджений.

Тед підійшов і став поряд із Боббі. Керол дивилася на них знизу вгору, її попелясте волосся перекинулося Боббі через зап’ястя.

— Вони покалічили мене, — прошепотіла Керол, звертаючись до Теда. — Віллі… Я просила його зупинити їх, та він не схотів.

— Не розмовляй, — сказав Тед, — з тобою все буде гаразд.

Тед забрав її в Боббі якомога обережніше, та ліва рука все ж трохи зсунулася. Подвійне плече сіпнулося під білою блузкою. Керол застогнала і розплакалася. З правої ніздрі пішла свіжа кров, одна яскраво-червона крапля на шкірі. В голові у Боббі на мить сяйнув образ з учорашнього сну. Око, червоне око.

— Боббі, притримай двері.

Боббі розчинив їх навстіж. Тед поніс Керол по коридору до квартири Ґарфілдів. В цей же самий момент Ліз Ґарфілд спускалася залізними східцями, що вели з платформи, де зупинявся потяг Нью-Йорк — Нью-Гейвен — Гартфорд, на Мейн-стрит, де була стоянка таксі. Вона йшла з повільною обережністю хронічного інваліда. У кожній руці погойдувалася валіза. Вийшло так, що містер Бертон, власник газетного кіоску, саме вийшов на поріг покурити. Він побачив, як Ліз зійшла до підніжжя сходів, відгорнула вуаль на своєму капелюшку й обережно провела по обличчю хусточкою, кривлячись від кожного дотику. Вона зробила макіяж, і то сильний, та це не допомогло, а, навпаки, привертало увагу до того, що з нею сталося. Від вуалі користі було більше, хоч і затуляла лише верхню половину обличчя, тож Ліз опустила її знову. Вона підійшла до першого водія, що байдикував без роботи. Таксист вийшов допомогти їй з багажем.

Бертон запитував себе, хто це її так прикрасив. Він сподівався, що, хоч хто б це був, його голову вже масують міцними гікоревими кийками кремезні копи. Людина, що робить таке з жінками, нічого кращого й не заслуговує. Людині, що робить таке з жінками, на волі робити нічого. Така була його думка.

Боббі гадав, що Тед покладе Керол на канапу, та натомість він сів на єдиний у вітальні стілець з прямою спинкою, посадовивши її собі на коліна. Він тримав Керол, як Санта Клаус з універмагу «Ґрант» тримав маленьких дітей, коли ті підходили до його трону.

— Куди ще тебе поранено, крім плеча?

— Вони били мене в живіт і в бік.

— У який?

— Правий.

Тед акуратно відгорнув блузку з правого боку. Побачивши синця, що по діагоналі проходив по ребрах Керол, Боббі з присвистом вдихнув через нижню губу. Він одразу ж упізнав контури бейсбольної битки. І Боббі знав, чиєї. Гаррі Дуліна, прищавого недоробка, який у тому вбогому пустищі, що в нього звалося уявою, бачив себе Робіном Гудом. Він, Річі О’Міра і Віллі Ширмен схопили її в парку. Гаррі обробляв її битою, а Віллі та Річі тримали. Усі троє реготали й обзивали її малятком Джербер. Можливо, все розпочиналось як жарт, а потім вийшло з-під контролю? Та хіба у «Володарі мух» трапилося не щось схоже? Просто трішечки вирвалося з-під контролю?

Тед обмацав стан Керол, тоді його шишкуваті пальці розчепірились і повільно ковзнули по боку вгору. Він схилив голову на бік, ніби не оглядав, а дослухався. Може, так і було. Коли він дістався синця, Керол різко вдихнула.

— Болить? — спитав Тед.

— Трохи. Не так, як п-плече. Вони зламали мені руку, хіба ні?

— Ні, не думаю, — відповів Тед.

— Я чула, як хруснуло. І вони теж. Тоді й утекли.

— Я не сумніваюся, що чула. Справді.

По щоках Керол котилися сльози й обличчя все ще було попелясте, та вона трохи заспокоїлася. Тед відгорнув блузку аж під пахву й оглядав синця.

«Він не гірше за мене знає, на що він схожий», — подумав Боббі.

— Скільки їх було, Керол?

«Троє», — подумав Боббі.

— Т-троє.

— Троє хлопців?

Вона кивнула.

— Троє хлопців проти маленької дівчинки. Очевидно, вони тебе злякалися. Мабуть, вирішили, що ти левиця. Ти ж левиця, Керол?

— Якби ж то, — вимовила Керол і спробувала усміхнутися. — Як би мені хотілося загарчати і прогнати їх. Вони мене п-п-покалічили.

— Знаю, знаю, — долоня Теда ковзнула вниз і обхопила жахливий синець на ребрах. — Вдихни.

Синець у руці Теда набубнявів, Боббі бачив його фіолетові обриси, що проглядали крізь вкриті нікотиновими плямами пальці Теда.

— Болить?

Вона похитала головою.

— І коли дихаєш?

— Ні.

— І не тоді, коли ребра черкають об мою руку?

— Ні, тільки саднить. Що по-справжньому болить, так…

Вона швидко зиркнула на жахливо понівечене, подвійне плече і тут же відвела очі.

— Знаю. Бідолашна ти, Керол. Бідолашна дівчинко. До цього ми ще дійдемо. Де ще тебе били? Ти казала, в живіт?

— Так.

Тед підняв блузку спереду. На животі було ще одне садно, проте не таке глибоке і не таке запалене. Тед ніжно провів кінчиками пальців спершу вище, а потім нижче пупця. Вона сказала, що таких болів, як у плечі, немає, місце тільки саднить, так само, як ребра.

— Тебе не били по спині?

— Н-ні.

— А по голові чи шиї?

— Нє-а, тільки по боці та животі, а потім вдарили в плече, воно хруснуло, вони почули і втекли. А я думала, що Віллі Ширмен хороший.

Керол скинула на Теда поглядом, повним скорботи.

— Керол, поверни голову до мене… добре… а тепер в інший бік. Як повертаєш, не болить?