— Як тобі «Спадкоємці»?

Боббі так глибоко поринув у роздуми, що від голосу Теда аж підскочив. На екрані Кінен Вінн стояв біля бульдозера і казав, що заради цигарки «Кемел» ладен пройти милю.

— Значно важчі за «Володаря мух», — промовив Бобб. — Дві невеличкі родини печерних людей ніби мандрують по світу й одна з них здається розумнішою. Але головні герої — інші, ті, що дурні. Я вже майже зібрався був лишити, але зараз стає цікавіше. Думаю дочитати їх до кінця.

— Родина, з якою ти познайомився вперше, та, де маленька дівчинка, — то неандертальці. Друга родина, а точніше, плем’я — от вже мені цей Ґолдінґ зі своїми племенами — кроманьйонці. Кроманьйонці і є спадкоємці. Те, що відбувається між цими двома групами, підпадає під схему трагедії. Усі події підводять нас до нещасливого фіналу, якого не можна уникнути.

Тед провадив далі, згадавши п’єси Шекспіра, вірші По і романи типа на ім’я Теодор Драйзер. Іншим разом Боббі зацікавився б, та цього вечора раз-по-раз переносився думками у «Медісон-Сквер-Ґарден». Він бачив ринг, залитий нещадним світлом, наче столи в «Кутовій лузі», коли за ними перебували гравці; чув крики глядачів, коли Гейвуд увійшов у раж і то правою, то лівою замолотив сторопілого Едді Албіні. Він і не думає здавати бій, а, подібно до боксера з телефільму, збирається відкрити суперникові світ реального болю. Боббі відчував запах поту і чув, як рукавиці важко бухають по людській плоті. Очі Едді Албіні перетворилися у два нулики… Коліна підігнулися. Публіка на ногах і аж заходиться…

— …уявлення про долю, як про силу, якої неможливо уникнути, схоже, зароджується в греків. Був такий драматург, Еврипід, який…

— Подзвони, — випалив Боббі. Хоч за життя не випалив ще жодної цигарки (у 1964-му йому на тиждень не вистачатиме і блоку), його голос пролунав хрипко, як голос Теда пізно ввечері після денної дози «Честерфілда».

— Що, перепрошую?

— Подзвони містерові Файлзу і дізнайся, як пройшов бій, — Боббі зиркнув на сонячний годинник. — Зараз дев’ята сорок дев’ять. Якщо було тільки вісім раундів, то поєдинок уже скінчився.

— Я теж думаю, що бій скінчився, та якщо зателефоную Файлзові так швидко, він може запідозрити, що мені щось відомо. І то не з радіо, бо, як ми обоє знаємо, його на радіо не передають. Краще зачекати. Безпечніше. Нехай вважає, що на мене находять дивовижні осяяння. Подзвоню о десятій, ніби очікував, що результат буде за очками, а не нокаут. А до того часу, Боббі, перестань хвилюватися. Кажу ж тобі, це так само надійно, як прогулянка по пірсу.

Боббі більше й не намагався стежити за ходом подій у «Пильному оці Гаваїв». Просто сидів на канапі і слухав лопотання акторів. Якийсь чоловік кричав на товстого гавайського копа. Жінка в білому купальнику кинулася у хвилі прибою. Одне авто переслідує інше під фоновий дріб барабанів. Стрілки сонячного годинника повзли, з мукою підбираючись до цифр десять і дванадцять, неначе альпіністи, що долають останні кілька сотень футів до вершини Евереста. Чоловік, що вбив світську левицю, сам був убитий, коли тікав через ананасову плантацію, і «Пильне око Гаваїв» нарешті скінчилося. Боббі не став чекати анонсу на наступний тиждень, а вимкнув телевізор і попросив:

— Ну подзвони. Будь ласка, подзвони.

— Зачекай хвильку, — сказав Тед. — Здається, я перепив шипучки. Мої цистерни з роками всохлися.

Він почовгав до ванної. Безкінечна пауза. Аж нарешті почувся плюскіт сечі в унітазі.

— Ху-ух, — простогнав Тед із неабияким задоволенням.

Боббі більше не міг всидіти на місці. Зірвався на ноги і закружляв по кімнаті. Він був упевнений: у цей момент у «Ґарден» саме знімають Томмі Урагана Гейвуда, як він стоїть у своєму кутку рингу, підбитий, але сяйливий, а на обличчі зблискує біле світло фотоспалахів. Дівчина з реклами «Жилет» стоїть поряд, обіймаючи Гейвуда однією рукою за плечі, а він поклав свою руку їй на талію. А в іншому кутку скоцюрбився всіма забутий Едді Албіні. Каламутні очі запливли і майже не розплющуються. Він і досі не може оговтатися від побоїв.

Коли Тед повернувся, Боббі був у розпачі. Він знав: Албіні програв поєдинок, а його друг програв п’ятсот доларів. Чи залишиться Тед, коли зрозуміє, що збанкрутував? Можливо. Але якщо він залишиться і з’являться ниці люди…

То стискаючи, то розтискаючи кулаки, Боббі стежив, як Тед підняв слухавку і набрав номер.

— Розслабся, Боббі, все буде гаразд, — втішав його Тед.

Та Боббі не міг розслабитися. У його нутро ніби дротів напхали. Тед тримав слухавку біля вуха і мовчав, здавалось, цілу вічність.

— Чому ніхто не відповідає? — люто просичав Боббі.

— Тільки два гудки, Боббі. Чому ти… Доброго вечора, телефонує містер Бротіґен. Тед Бротіґен. Так, мем, сьогодні по обіді.

Неймовірно, Тед підморгнув Боббі. Як він може бути таким байдужим: Боббі думав, що на місці Теда не зміг би і слухавки коло вуха втримати, а про підморгування й говорити нічого.

— Так, мем, він зі мною.

Тед обернувся до Боббі й, не затуляючи мікрофона долонею, сказав:

— Аланна хоче знати, як там твоя дівчина.

Боббі спробував щось сказати, та спромігся лише на хрип.

— Боббі каже, що в неї все чудово і вона гарна, наче літній день, — повідомив Тед Аланну. — Можете покликати Лена? Так, так, я зачекаю. Але, будь ласка, скажіть, чим закінчився поєдинок.

Пауза затяглася на цілу вічність. Обличчя Теда було непроникне. Коли цього разу він обернувся до Боббі, то затулив мікрофон рукою.

— Вона каже, Албіні добряче натерпівся у перших п’яти раундах, якось протримався у шостому і сьомому, а у восьмому ні з того ні з сього як замахнувся правим хуком, так і вклав Гейвуда на брезент. І амінь Ураганові. Оце так несподіванка, скажи?

— Так, — пробурмотів Боббі затерплими губами. І це була правда — все. У цей же час у п’ятницю Теда вже не буде. З двома тисячами баксів у кишені можна скільки завгодно тікати від скількох завгодно ницих. З двома тисячами баксів у кишені можна проїхатися автобусом з емблемою великого сірого пса від одного блакитного океану до іншого.

Боббі пішов до ванної і витиснув на зубну щітку трохи «Іпани». Побоювання, що Тед поставив не на того боксера, розвіялися, та сум від скорої втрати залишився і ставав усе дужчим. Боббі ніколи й подумати не міг, що те, що ще навіть не сталося, може завдавати такого болю.

За тиждень я вже не пам’ятатиму, чому він був такий класний, а за рік навряд чи взагалі його згадаю.

Невже так буде насправді? Боже, невже?

«Ні, — подумав Боббі, — не буде цього. Я цього не допущу».

В сусідній кімнаті Тед гомонів з Леном Файлзом. Розмова скидалася на доволі дружню балаканину і текла саме так, як Тед і передбачав. І справді: ось Тед каже, що довірився шостому чуттю, та ще й якому потужному. І якщо вважаєш себе азартним, на нього гріх не поставити. Звичайно, завтра о пів на десяту вечора його влаштує, за умови, якщо мати друга повернеться до восьмої. Якщо ж вона трохи запізниться, він зустрінеться з Леном о десятій або десь о пів на одинадцяту? Чи йому так буде зручно? Знову сміх. Схоже, товстунові Ленні Файлзу зручніше нікуди.

Боббі поклав зубну щітку до склянки на поличці під дзеркалом, засунув руку до кишені штанів. Там лежав предмет, якого не впізнавали пальці, несхожий на звичайне сміття, що валяється по кишенях. Він вийняв кільце для ключів із зеленим брелоком. Особливий сувенір з району Бріджпорта, про який мама і не здогадується. Району «внизу».

«КУТОВА ЛУЗА. БІЛЬЯРД, ПУЛ, ІГРОВІ АВТОМАТИ. КЕНМОР, 8-2127».

Напевно, слід було вже давно його заховати або й взагалі позбутися, та несподівано йому на думку спала одна ідейка. По-справжньому того вечора розвеселити Боббі Ґарфілда не могло ніщо, та ідея була до цього близька. Він подарує брелок Керол Джербер, наказавши в жодному разі не обмовитися його матері, де вона його взяла. Боббі знав, що в Керол є принаймні два ключі, які можна причепити до нього: від квартири та щоденника, що їй подарувала на день народження Ріонда. Керол була старша за Боббі на три місяці, та ніколи цим не хизувалася. Подарувати їй брелок — це щось ніби як запропонувати зустрічатися. І не доведеться ніяковіти і розпускати солоденькі мусі-пусі. Керол зрозуміє і так. Це була одна з рис, що робили її такою класною.