Вони рушили вгору пагорбом. Боббі вхопився за один кінець скакалки і вони пішли пліч-о-пліч, тягнучи її поміж собою по тротуару. Раптом Боббі спинився, тицяючи в щось пальцем.

— Дивись.

На електричному дроті, натягнутому поперек вулиці понад їхніми головами, теліпався довгий жовтий хвіст повітряного змія, закручуючись, немов знак питання.

— Ага, бачу, — вичавила Керол здушеним голосом. Вони пішли далі.

— Йому треба їхати сьогодні, Боббі.

— Не може. Бій сьогодні ввечері. Якщо Албіні переможе, він мусить завтра приїхати в більярдну по зелень. Думаю, йому вона до зарізу потрібна.

— Ще й як, — погодилася Керол, — ти тільки поглянь на його одяг. Одразу видно, що з грошима в нього зовсім негусто. Мабуть, останнє поставив.

«Оте щодо одягу може помітити тільки дівчина», — майнуло в голові у Боббі. Він уже розтулив був рота, щоб поділитися цією думкою з Керол, аж раптом голос у них за спиною промовив:

— Диви-но! Малятко Джербер і малятко Малтекс. Як ся маєте, малючки?

Обоє озирнулися. До них по схилу повільно під’їжджало троє сентґебівців у помаранчевих сорочках. У прикріплених до велосипедів кошиках лежала купа різного бейсбольного реквізиту. В одного з хлопців, прищавого недоробка зі срібним хрестом, що теліпався на ланцюжку довкола шиї, за спиною висів саморобний сагайдак із бейсбольною битою.

«Уявив себе Робіном Гудом», — подумав Боббі. Та йому було страшно. Вони великі хлопці, старшокласники з парафіяльної школи, і якщо їм захочеться, щоб Боббі потрапив у лікарню, то саме там він і опиниться.

«Ниці люди в помаранчевих сорочках», — майнуло в голові.

— Здоров, Віллі, — звернулася Керол до одного з них, але не до недоробка з сагайдаком. Вона говорила спокійно, навіть весело, та Боббі вловив в її голосі страх, що тріпотів, мов пташині крильця. — Бачила, як ти граєш. У тебе добре виходить ловити.

У хлопця, до якого зверталася Керол, було потворне, недоліплене обличчя, що стриміло понад його тілом, виглядаючи з-під кучми зачесаного назад темно-рудого волосся.

Велосипед «Гаффі» під ним здавався комічно маленьким. Хлопець видавався Боббі схожим на троля з казки.

— А тобі що до того, малятко Джербер, — відгризнувся він.

Трійця сентґебівців порівнялася з Боббі та Керол. Тоді двоє, той, що з хрестом, і той, якого Керол назвала Віллі, посунули трохи далі. Тепер вони підштовхували велосипеди, звісивши ноги біля їх вилок. З дедалі більшим відчаєм Боббі помітив, що вони з Керол оточені. Він вловлював запах поту, змішаного з «Віталісом», яким несло від хлопців у помаранчевих сорочках.

— А ти хто такий, малятко Малтекс? — поцікавився третій сентґебівець, перехилившись через кермо й уважно глянувши на Боббі. — Ґарфілд, еге ж? Біллі Донаг’ю тебе ще з минулої зими шукає. Хоче повибивати зуби. Може, мені вибити кілька прямо тут, щоб йому добре пішло?

Боббі відчув, як у шлунку щось нудотно заповзало. Ніби змії в кошику.

«Тільки не плакати, — наказав собі Боббі. — Хай там що станеться, не плакати. Навіть, якщо доведеться лежати в лікарні. І спробувати її захистити».

Захистити від таких дорослих хлопців? Смішно.

— Чому ти такий злий, Віллі? — сказала Керол, звертаючись тільки до рудоволосого. — Ти ж не злий, коли сам. То навіщо вдаєш злого зараз?

Віллі зашарівся. Від рум’янцю, ще й вкупі з темно-рудим волоссям, значно темнішим, ніж у Боббі, здавалося, що хлопець палає аж від шиї. Боббі припустив, що йому стало не вельми приємно, коли друзі довідалися, що він може поводитися, як людина, коли їх немає поряд.

— Стули пельку, малятко Джербер, — гаркнув Віллі. — Чому б тобі просто не замовкнути і поцілувати свого хлопця, поки в нього ще всі зуби на місці?

Третій хлопець мав на собі мотопояс з пряжкою на боці і старезні бутси, вкриті стадіонним порохом. Він стояв позаду Керол. Раптом він наблизився, все ще підштовхуючи велосипеда, обіруч схопив Керол за хвоста і щосили потяг.

— Ай! — майже завищала Келол, більше від несподіванки, ніж від болю. Вона випручалася так рвучко, що ледь не впала. Боббі підхопив дівчину, а Віллі, який, за словами Керол, міг бути хорошим, коли поблизу немає його друзяк, зареготав.

— Для чого ти це зробив?! — заволав Боббі на типа з мотопоясом. Коли слова злетіли з його вуст, Боббі здалося, що він чув їх тисячу разів. Усе це скидалося на ритуал, фрази, які належить говорити, перш ніж почнеться справжня шарпанина й штовханина, і коли дадуть волю кулакам. Боббі знову пригадався «Володар мух»: як Ральф утікає від Джека і решти. На острові Ґолдінґа бодай були джунглі. А їм з Керол тікати нікуди.

Він скаже: «Бо мені так захотілося». Це наступне за сценарієм.

Та перш ніж хлопець із застебнутим на боці поясом встиг вимовити ці слова, його випередив Робін Гуд із саморобним сагайдаком на спині.

— Бо йому так захотілося. І що ти тепер будеш робити, малятко Малтекс?

Зненацька він стрімко, по-зміїному, викинув руку вперед і зацідив Боббі по обличчю. Віллі знову засміявся.

Керол ступила крок до нього.

— Віллі, прошу тебе, не треба.

Робін Гуд простяг руку, ухопив Керол за перед футболки і стиснув її в кулаці.

— Що, маєш вже троха цицьок? Нє, ще не дуже. Ти ще всього-на-всього малятко Джербер.

Він відштовхнув Керол геть. Боббі, якому в голові ще досі дзвонило від ляпаса, підхопив її і вдруге врятував від падіння.

— Давайте натовчем цьому голубенькому, — запропонував мотопояс, — не можу дивитися на його пику.

Вони підсунули ближче, колеса велосипедів урочисто заскрипіли. Тоді Віллі випустив свого велосипеда — той повалився на бік, ніби здохлий поні — і замахнувся на Боббі. Боббі підніс кулаки в блідій імітації Флойда Паттерсона.

— Гей, хлопці, що це тут відбувається? — пролунав позаду чийсь голос.

Віллі відвів кулак і, все ще не розтискаючи його, зиркнув через плече. Те ж саме зробили Робін Гуд і мотопояс. Біля узбіччя стояв старий, блакитний «студебекер» з іржавими приступками пасажирських дверей і магнітиком-Ісусом на приладовій панелі. Перед машиною стояла, демонструючи неймовірно пишний бюст і неймовірно широкі стегна, подруга Аніти Джербер, Ріонда. З літнім одягом їй ніколи не подружитися, це було ясно Боббі і в одинадцять років, та зараз вона виглядала, неначе богиня у бриджах.

— Ріондо! — закричала Керол ледь не зі слізьми. Вона проштовхнулася повз Віллі і хлопця з мотопоясом. Ні той, ні інший навіть не намагалися її схопити. Усі троє сентґебівців втупилися в Ріонду. Боббі впіймав себе на тому, що не зводить очей зі стиснутого кулака Віллі. Інколи, коли Боббі вранці прокидався, його пісюн був твердий, мов каменюка, і стояв сторч, ніби місячна ракета абощо. Дорогою до туалету він в’янув і м’якшав. Напружена рука Віллі так само зів’яла, долоня на її кінці розслабилася, розгортаючись назад у пальці. Від порівняння Боббі розібрав сміх, та він притлумив цей порив. Вони побачать, як він усміхається, однак нічого не зможуть зробити. Проте згодом… у якийсь інший день…

Ріонда поклала руки на плечі Керол і пригорнула її до своїх велетенських грудей. Вона прискіпливо вдивлялась у хлопців у помаранчевих сорочках і посміхалася. Посміхалася і навіть не намагалася це приховати.

— Віллі Ширмен, якщо не помиляюся?

Ще недавно здійнята рука повисла коло пояса. Промимривши щось, Віллі нахилився і підняв велосипеда.

— Річі О’Міра?

Хлопець з мотопоясом втупив очі в носаки своїх запилюжених бутс і теж щось пробурмотів. По його щоках розливався рум’янець.

— У всякому разі, хтось з О’Мірів. Вас там до дідька й ще трохи, ніяк не затямлю, хто є хто.

Її погляд метнувся до Робіна Гуда.

— А ти чий будеш, парубче? Дедем? Ти ніби на них трохи схожий.

Робін Гуд дивився на свої руки. На його пальці був шкільний перстень і він заходився його обертати.

Ріонда все ще тримала руку на плечі Керол. Керол, скільки могла досягнути, обхопила Ріонду рукою за стан. Коли Ріонда ступила на вузеньку смужку трави між дорогою і тротуаром, Керол, не дивлячись на хлопців, пішла за нею. Ріонда не зводила очей з Робіна Гуда.