Боббі побачив за три чи чотири квартали від Пуританського майдану напнутий над тротуаром навіс «Ашер Емпайр» і зненацька почув звук боло-баунсера Саллі-Джона: вуп-вуп-вуп. «Якщо вона — сміття, то я хотів би бути сміттярем», — сказав тоді Ес-Джей.

Афіша, що вони бачили того дня, заполонила думки Боббі. «Французька сексі-кішечка», як називали Бріжітт Бардо в газетах, була закутана лише в рушник і в свою усмішку. Вона чимось скидалася на жінку з календаря в «Кутовій лузі», ту, що виходила з машини, високо задерши спідницю, так що було видно підв’язки. Однак Бріжітт Бардо була вродливіша і справжня. Хоч і застара для Боббі Ґарфілда та його ровесників («Ти вже стара, а я молодий, так мені, люба, говорять завжди», — як співав Пол Анка з тисяч радіоприймачів), проте вона вродлива, та й навіть кіт має право дивитися на королеву — ще одна примовка матері. Навіть кіт має право дивитися на королеву. Боббі відкинувся на сидінні. Він бачив її все чіткіше. Його очі набрали того ж затуманеного, відсутнього виразу, який під час провалів з’являвся в Теда. Боббі побачив мокре після душу пухнасте біляве волосся, западинку грудей під рушником, довгі стегна, нафарбовані нігті на ногах, якраз понад словами: «ТІЛЬКИ ДЛЯ ДОРОСЛИХ. ПОКАЗУВАТИ ВОДІЙСЬКІ ПРАВА АБО СВІДОЦТВО ПРО НАРОДЖЕННЯ». Вловив запах її мила, легкий і квітковий, аромат парфумів («Нюї о Парі»), почув звуки радіо в сусідній кімнаті. Крутили Фредді Кеннона, літнього бебоп-символа «Сейвін-Року»:

«Кружля під повільняк, під ча-ча-ча і реґ, притупує у такт, вистрибує під шеґ…»

Туманно Боббі відзначив, що дуже далеко, в іншому світі, вище по спіралі дзиґи, їхнє таксі зупинилося прямо перед «Вільямом Пенном», точнісінько поруч з пурпуровим синцем «десото». Боббі майже чув автомобіль у себе в голові. Якби авто мало голос, воно б заволало: «Розстріляйте мене, я занадто пурпурове! Розстріляйте мене, я занадто пурпурове!» А неподалік Боббі відчув їх. Вони сиділи в ресторані, підвечіркуючи біфштексом. Обоє замовили однакові, слабкого просмаження, з кров’ю. Перш ніж піти, вони, можливо, повісять у телефонній кабінці оголошення про зникнення домашнього улюбленця або написану від руки картку: «ПРОДАЮ СТАРИЙ АВТОМОБІЛЬ». Звісно ж, догори ногами. Вони були там, ниці люди в жовтих плащах і білих туфлях, запиваючи мартіні шматки майже сирої яловичини. І якщо вони звернуть думки в цьому напрямку…

З душу клубочилася пара. ББ звелася на свої босі з налакованими нігтями ноги і розкрила рушник, ніби пару крилець, перш ніж дозволити йому зісковзнути. І Боббі побачив, що це зовсім не Бріжітт Бардо, а Керол Джербер.

«Треба мати сміливість, щоб з’явитися перед людьми в одному лише рушнику», — казала Керол. А зараз вона стояла навіть без рушника. Боббі бачив Керол, якою вона стане років через вісім-десять.

Боббі дивився на неї, не в змозі відвести очей, не в змозі протистояти коханню, розчиняючись в ароматі мила і парфумів, у звуках радіо (Фредді Кеннон поступився місцем «Платтерзам»: «Тіні нічні спускаються з неба»), у спогляданні її маленьких налакованих нігтів. Серце його оберталось, як дзиґа, борозенки на якій, підіймаючись, зникали в інших світах… у світах, що існували поза цим.

Таксі поповзло вперед. Чотиридверний пурпуровий жах поряд з рестораном (на стоянці для автомобілів доставлення, але їм начхати на це, як відзначив Боббі), ковзнув назад. Таксі сіпнулося і знову загальмувало. По Пуританському майдані з гуркотом пронісся трамвай, водій м’яко вилаявся. Хоча «десото» ницих людей залишився позаду, відблиски хромових деталей стрибали по салону метушливими світляними рибками. Зненацька Боббі відчув, як у нього шалено засвербіло за очними яблуками. Погляд застелило плетиво в’юнких, чорних ниток. Йому вдалося втримати образ Керол, та тепер він бачив її немов крізь сніг на екрані.

Вони відчули нас… відчули щось. Боже, благаю, дай нам вибратися звідси, дай нам вибратися.

Таксист нагледів просвіт у потоці машин і шаснув уперед. За мить вони вже з чималою швидкістю мчали по Ашер-авеню. Свербіння в очах поволі слабшало. Чорні нитки перед його внутрішнім зором розтанули і Боббі побачив, що оголена дівчина — зовсім не Керол, принаймні тепер, і навіть не Бріжітт Бардо. Це була жінка з календаря, що висів у «Кутовій лузі», яку він роздяг в уяві до стану «в чому мати народила». Музика на радіо стихла. Аромати мила і парфумів розвіялися. Життя висоталося з неї. Вона стала просто… просто…

— Просто картинкою, намальованою на цегляній стіні, — сказав Боббі й сів рівно.

— Що ти сказав, малий? — перепитав водій, вимикаючи радіо. Матч скінчився. Мел Ейльєн розхвалював цигарки.

— Нічого, — відповів Боббі.

— Ти, здається, трохи задрімав, га? Їдемо повільно, жарко… Вони робитимуть так завжди, як каже Гатлоу. А твій друг, по-моєму, досі в ауті.

— Помиляєтеся, — випростуючись, озвався Тед, — лікар уже на чергуванні. — Тед розправив плечі й скривився від хрускоту. — Але я й справді трохи задрімав.

Він виглянув крізь заднє вікно, та «Гриль Вільяма Пенна» вже зник з поля зору.

— «Янкі» перемогли, якщо я не помиляюся?

— Кляті «Індіанці» їх порвали, як мавпа газету, — відповів водій, сміючись. — Не розумію, як можна давати хропака, коли грають «Янкі».

Таксі звернуло на Броуд-стрит. За дві хвилини вони вже пригальмували біля номера 149. Боббі дивився на будинок, ніби сподіваючись побачити іншу фарбу або добудоване крило. Було таке відчуття, ніби він не був тут десять років. У певному сенсі, так і було. Хіба він не бачив Керол Джербер уже дорослою?

— Я з нею одружуся, — вирішив Боббі, вилазячи з таксі.

На Колонія-стрит пес місіс О’Гари все гавкав і гавкав, ніби перекреслюючи це й усі інші людські прагнення: гав-гав, гав-гав-гав.

Тед з гаманцем у руках схилився до віконця водія. Спочатку висмикнув дві доларові купюри, потім, подумавши, додав до них і третю.

— Решти не треба.

— Справжній джентльмен, — сказав таксист.

— Відчайдух, — уточнив Боббі й широко всміхнувся, коли таксі від’їхало.

— Ходімо в будинок, — сказав Тед, — мені небезпечно залишатися на вулиці.

Вони піднялися східцями на ґанок і Боббі відчинив двері в хол своїм ключем. З голови в нього не виходило оте химерне свербіння в очах і чорні нитки. Нитки були особливо моторошні, так, ніби він от-от осліпне.

— Вони нас помітили, чи відчули, чи що там ще вони роблять?

— Ти й сам знаєш, що так… Та не думаю, що вони збагнули, як близько ми були, — опинившись у квартирі Ґарфілдів, Тед зняв протисонячні окуляри і запхав до кишені сорочки. — Ти, очевидно, затулився як слід. Хух! Як тут гаряче!

— Чому ти думаєш, що вони не знають, як близько ми були?

Тед помовчав, відчинив вікно і спокійно глянув через плече на Боббі.

— Якби вони знали, то пурпурова машина вже стояла б коло будинку, коли ми приїхали.

— То була не машина, — промовив Боббі й сам заходився відчиняти вікна. Це мало допомогло. Вітерець, що вривався з вулиці й мляво ворушив фіранки, мало відрізнявся від повітря, закупореного в стінах замкнутої на ввесь день квартири. — Хай там що це було, але воно скидалося на машину тільки ззовні. А те, що я відчув їх…

Хоч було гаряче, Боббі всього пересмикнуло.

Тед взяв до рук вентилятор, підійшов до вікна поряд з поличкою, де Ліз тримала декоративні дрібнички, і поставив його на підвіконня.

— Вони маскуються, як тільки можуть, та ми все одно їх відчуваємо. Навіть люди, які не знають, хто вони, часто їх відчувають. Дещо з-під камуфляжу таки просотується, і це просто огидно. Сподіваюсь, тобі ніколи не доведеться дізнатися як.

Боббі теж на це сподівався.

— Звідки вони взялися, Теде?

— З одного темного місця.

Тед став навколішки, засунув штепсель у розетку і ввімкнув вентилятора. Повітря, що він втягував у кімнату, стало прохолодніше, та все ж не таке, як у «Кутовій лузі» чи в «Крітеріоні».

— З іншого світу, як у «Кільці навколо Сонця»? Це ж правда, так?

Тед усе ще стояв навколішки біля розетки, ніби молився. Боббі він здався знесиленим, навіть смертельно змученим. Як Тед зможе втекти від ницих людей? Було таке враження, ніби він і до крамнички «Спайсерза» не дійде, не впавши дорогою.