Боббі трохи ніяково засміявся.

— Ні, Ліз — це моя мама, а дівчину звуть Керол.

— Гарненька?

— Справжня симпатюлька.

Боббі широко всміхнувся і помахав рукою. Аланна аж завищала від реготу, він втішився. Вона простягла руку понад бюро (плоть на руці вище ліктя звисала, ніби якийсь химерний рулет) і вщипнула Боббі за щоку. Трохи боліло, але було приємно.

— Милий малий! Можна тобі дещо сказати?

— Звичайно. Кажіть.

— Те, що чоловік любить трохи пограти в карти, ще не робить його Аттілою, бичем Божим. Ти ж розумієш, так?

Боббі закивав, спочатку нерішуче, потім впевненіше.

— Мама — то є мама, не буду казати нічого проти чиєїсь мами, бо я любила свою, але не кожна мама схвалює карти, чи більярд, чи… такі ось заклади. Це просто позиція така і нічого більше. Второпав?

— Так, — сказав Боббі. Він дійсно второпав. Було якось дивно: хотілося сміятись і плакати водночас.

«Мій тато був тут, — билася в голові думка. Це здавалося куди важливішим, ніж будь-яка можлива брехня матері. Принаймні на цей момент. — Тато був тут. Може, навіть стояв на цьому ж самому місці, де я зараз».

— Я радий, що схожий на нього, — вирвалось у Боббі.

Аланна, всміхаючись, кивнула.

— Щоб ти отак потрапив сюди, просто забрів з вулиці? Яка була ймовірність такого?

— Не знаю, але дякую, що розповіли про нього. Щиро дякую.

— Якби дозволили, він крутив би ту пісню Джо Стафорда цілісіньку ніч, — сказала Аланна. — А тепер нікуди не зникай.

— Не зникну, мем.

— Не зникну, Аланно.

Боббі широко всміхнувся.

— Аланно.

Вона послала Боббі повітряний поцілунок, як іноді робила мама, і розсміялася, коли він вдав, що впіймав. Потім вийшла в ті ж самі двері. Боббі помітив щось схоже на вітальню. На стіні висів великий хрест.

Боббі поліз до кишені і просунув пальця в кільце ключа (йому подумалося, що це особливий сувенір, пам’ятка від перебування внизу) і уявив, як на «швіні» з крамниці «Вестерн авто» їде по Броуд-стрит до парку. На голові в нього заломлений на потилицю вузькокрисий, шоколадного кольору капелюх. Волосся довге, зачесане у стилі «качиний зад». Більше ніяких армійських їжачків, бувайте здорові. Навколо пояса пов’язана куртка в його кольорах, на тильному боці долоні осідлало блакитне тату, мітка глибока і вічна. Біля поля B чекає Керол. Вона стежитиме, як він під’їжджає, подумає: «Зовсім здурів», коли він на повному ходу розверне велик навколо осі, розбризкуючи гравій аж до носаків її білих кросівок, але на них не потрапить жоден камінець. Здурів? О так. Він — байкер-хуліган і пробивний негідник.

Повернувся Тед з Леном Файлзом, обоє задоволені. Точніше, Лен скидався на кота, який щойно поласував канаркою, як часто говорила мати Боббі.

Тед пригальмував, цього разу ненадовго, аби сказати старому ще кілька слів. Той кивнув і посміхнувся. Коли вони дійшли до холу, Тед попрямував до телефона-автомата коло входу, та Лен поклав долоню на руку Теда й підштовхнув його до бюро.

Тед зайшов за стіл. Лен скуйовдив Боббі волосся.

— А я знаю, на кого ти мені схожий, — сказав він. — Прийшло до голови, коли я був у задньому приміщенні. Твій тато…

— Ґарфілд, Ренді Ґарфілд.

Боббі звів очі на Лена, такого схожого на свою сестру, і подумав, як химерно, а в чомусь навіть прекрасно бути таким пов’язаним зі своєю кровною ріднею. Зв’язок цей такий тісний, що люди, які тебе ніколи не бачили, іноді можуть упізнати в натовпі.

— Він вам подобався, містере Файлз?

— Хто, Ренді? Само собою. Хвацький чувак.

Проте це пролунало якось непевно. Він не зберіг стільки спогадів про батька, як сестра, зробив висновок Боббі. Лен, мабуть, не згадає пісні Джо Стафорда, ні того, що Ренді Ґарфілд був готовий віддати сорочку з власного плеча. Проте не купить чарки п’яниці, в жодному разі.

— Твій друган теж нівроку, — продовжив Лен уже з більшим захватом. — Люблю еліту, а еліта любить мене. Але давненько вже мені не траплялися відчайдухи з таким розмахом.

Він обернувся до Теда, що короткозоро нишпорив по телефонному довіднику.

— Спробуйте «Цикл-таксі», Кенмор, 6-7400.

— Дякую.

— Нема за що.

Лен шаснув повз Теда у двері за бюро. Боббі знову мигцем побачив вітальню з великим хрестом. Коли двері зачинилися, Тед звів очі на Боббі і сказав:

— Ставиш п’ятсот баксів на бій і тобі більше не треба користуватися платним телефоном, як решті людців. Оце так оборудка, га?

Боббі здалося, ніби з нього висмоктали все повітря.

— Ти поставив п’ятсот доларів на Урагана Гейвуда?

Тед витряс з пачки «Честерфілд», засунув до рота і припалив понад веселою усмішкою.

— Боже праведний, ні. На Албіні.

Викликавши таксі, Тед повів Боббі в бар і замовив їм обом по шипучці.

«Він не здогадується, що я не люблю шипучку», — подумав Боббі. Це якимось чином додавало ще один шматочок до пазла. Пазла, званого Тед.

Лен обслуговував їх особисто, ні слова не сказавши, що Боббі не можна сидіти в барі, що він класний малий, та від нього аж відгонить неповноліттям. Очевидно, безплатні дзвінки не єдиний привілей, коли ставиш п’ятсот доларів на бокс. Та навіть захват від ставки не міг надовго відволікти Боббі від глухої впевненості, що зіпсувала майже всю радість відкриття, що його тато був не такий уже й поганий: гроші потрібні для втечі. Тед їде.

Таксі було від фірми «Чекер», з просторим заднім сидінням. Водій так заглибився в гру «Янкі» на радіо, що іноді починав розмовляти з коментаторами.

— Файлз і його сестра знали твого батька, правильно? — Тед не запитував.

— Ага, особливо Аланна. Вона вважала його справді хорошою людиною, — Боббі затнувся. — От тільки мама так не вважає.

— Гадаю, мати бачила таку грань твого батька, про яку Аланна Файлз поняття не має, і то не одну, — відповів Тед. — Люди щодо цього, мов діаманти, у них багато граней.

— Але мама каже…

Все це надто заплутано. Насправді вона ніколи нічого не говорила відверто, тільки ніби натякала. Боббі не знав, як пояснити Тедові, що в мами теж є свої грані й через деякі з них важко повірити в речі, про які вона так і не сказала відверто. Втім, коли розібратися як слід, чи багато йому насправді хочеться знати?

Врешті-решт, тато помер. А мама жива і він мусить з нею жити… мусить її любити. Йому більше нікого любити, навіть Теда, бо…

— Коли ти їдеш? — тихо спитав Боббі.

— Коли твоя мама повернеться, — Тед зітхнув, визирнув у вікно, потім опустив погляд на руки, складені на схрещених колінах. На Боббі він не дивився, принаймні поки що. — Напевно, в п’ятницю вранці. Я не зможу отримати гроші до завтрашнього вечора. Я поставив чотири до одного на Албіні. Вийде дві штуки. Моєму дорогому приятелеві Ленні доведеться зателефонувати до Нью-Йорка, щоб дістати потрібну суму.

Вони переїхали міст над каналом і «низ» опинився позаду. Вони знову потрапили в район, куди Боббі приїздив з матір’ю. Чоловіки на вулицях були в костюмах і краватках. Жінки носили не коротенькі шкарпетки, а панчохи. Жодна не була схожа на Аланну Файлз, і Боббі подумав, що зовсім не від багатьох нестиме спиртним, якщо вони на когось цитьнуть. Не о четвертій годині дня.

— Я знаю, чому ти не ставив на Паттерсона — Йоганссона, — сказав Боббі, — тобі невідомо, хто переможе.

— Гадаю, цього разу переможе Паттерсон, бо тепер він підготувався до Йоганссона, — зауважив Тед. — Можна було б спустити два долари на Флойда Паттерсона, але п’ятсот? Щоб ставити п’ять сотень, ти маєш або знати, або бути божевільним.

— Бій Албіні з Гейвудом договірний, чи не так?

— Я здогадався, — кивнув Тед, — коли ти прочитав, що там залучений Кляйндінст. Припустив, що Албіні, скоріше всього, переможе.

— Ти ставив ще на якісь поєдинки, де промоутером виступав містер Кляйндінст?

Якусь хвилину Тед мовчав, дивлячись у вікно.

На радіо хтось відбив рикошет до Вайті Форда. Той прийняв м’яч і віддав на Моса Скаврона з першої бази. Тим самим другий подавач був вибитий з гри під завісу восьмого інінгу. Нарешті Тед порушив мовчанку: