— Міг бути і Гейвуд. Малоймовірно, та все ж таки. Та потім… Ти бачив того старого? Якому чистили взуття?

— Аякже. Ти поплескав його по обличчю.

— Це Артур Джірарді. Файлз дозволяє йому стирчати в барі, бо в нього колись були зв’язки. Так принаймні думає Файлз. Тепер він просто стариган, що приходить чистити чоботи о десятій, а о третій забуває і приходить знову. Файлз думає, що стариган, як кажуть, розуму збувся. Джірарді дозволяє йому думати що завгодно. Якби Файлз сказав, що місяць насправді зелений сир, Джірарді його б не засвистав. Старий Джі ходить туди через кондиціонер і в нього ще й досі є зв’язки.

— З Джиммі Джі?

— З усілякими типами.

— А містер Файлз не знав, що бій договірний?

— Напевне — ні. А я думав, що він у курсі.

— А дід Джі знав, і хто ляже в нокауті теж.

— Так. Мені пощастило. Ураган впаде у восьмому раунді. Наступного року, коли ставки зростуть, Гейвуд візьме своє.

— А якби містера Джірарді не було, ти б поставив?

— Ні, — без вагань відповів Тед.

— А де б роздобув гроші? На від’їзд.

Здається, слова про від’їзд добили Теда. Він зібрався був покласти руку Боббі на плече, але стримався.

— Завжди знайдеться хтось, кому щось відомо.

Вони вже проїжджали Ашер-авеню, все ще в Бріджпорті, та від Гарвіча їх відділяла лише якась миля. Знаючи, що зараз відбудеться, Боббі простяг руку до великої, вкритої нікотиновими плямами долоні Теда.

Тед розвернув коліна до дверей, прибравши таким чином і руки.

— Краще не треба.

Боббі не треба було питати чому. Люди вішають таблички з написами: «ПОФАРБОВАНО. РУКАМИ НЕ ТОРКАТИСЯ». Бо, якщо покласти руку на свіжу фарбу, вона прилипне до шкіри. Фарбу можна змити або вона згодом облізе сама, та деякий час залишатиметься на шкірі.

— Куди поїдеш?

— Не знаю.

— Мені прикро, — сказав Боббі, відчуваючи, як сльози пощипують кутики очей. — Якщо з тобою щось трапиться, я буду винен. Я помічав речі… речі, на які ти просив зважати, і нічого не сказав. Я не хотів, щоб ти їхав. Я переконав себе, що ти схибнувся. Не в усьому, а тільки стосовно ницих людей, що тебе нібито переслідують. Тому й не сказав нічого. Ти дав мені роботу, а я напаскудив.

Тедова рука знову піднялася. Та він опустив її, натомість злегка поплескавши Боббі по нозі. На стадіоні «Янкі» Тоні Кубек щойно заробив право оббігти дві бази і два очки для своєї команди. Трибуни скаженіли.

— Але і я знав, — м’яко промовив Тед.

Боббі витріщив очі.

— Що? Я щось не второпаю.

— Я відчував, що вони наближаються. Тому транси і стали такими частими. І все-таки брехав собі так само, як ти. І з тієї ж причини. Думаєш, мені хочеться зараз покидати тебе, Боббі? Коли твоя мама така нещасна і збентежена. Чесно кажучи, вона мене не дуже обходить. Ми не ладнаємо, не ладнали ще з тієї самої секунди, як побачили одне одного вперше. Та вона — твоя мати, і…

— Що з нею? — спитав Боббі, стежачи, щоб не підвищити голос, та все ж схопив Теда за руку і потряс. — Скажи! Тобі це відомо, я знаю! Через містера Бідермена? Це якось пов’язано з містером Бідерменом?

Тед дивився у вікно, насупивши брови і міцно стиснувши губи. Нарешті зітхнув, дістав цигарки і припалив.

— Боббі, — заговорив він, — містер Бідермен — нехороша людина. Твоя мама це розуміє, однак вона також розуміє, що іноді і з нехорошими людьми треба годитися. Рука руку миє, думає твоя мама. І погоджується. За цей рік вона вчинила багато такого, чим не може пишатися, проте вона обережна. До певної міри вона мусила бути такою ж обережною, як я. Тому, подобається вона мені чи ні, я нею захоплююся.

— Що вона зробила? Що він змусив її зробити? — в грудях у Боббі заворушилося щось холодне. — Навіщо містер Бідермен повіз її до Провіденса?

— На семінар з продажу нерухомості.

— І все? Справді все?

— Не знаю. І вона не знала. Або приховувала своє знання і страх під надіями. Не можу сказати. Іноді мені вдається. Іноді я знаю щось чітко і твердо. Побачивши тебе вперше, я знав, що ти мрієш про велосипеда, що тобі дуже важливо його купити і ти збираєшся заробити на нього влітку, якщо випаде нагода. Мене вразила твоя наполегливість.

— Тобто ти мене навмисно торкнувся?

— Так. Принаймні вперше. Хотів трохи про тебе довідатися. Але за друзями не шпигують. Справжня дружба передбачає приватність. Крім того, від моїх доторків передається щось ніби… ну, щось ніби як вікно. Гадаю, ти й сам знаєш. Коли я торкнувся тебе вдруге… по-справжньому схопив, міцно. Ти розумієш, про що я… Це була помилка, але не дуже страшна. На короткий час ти побачив більше, ніж слід було, але все розтануло, правда ж? Проте якби я й далі… постійно тебе торкався, як це роблять близькі люди, то в якийсь момент дещо змінилося б. Воно б не зникло.

Тед підніс майже до кінця випалену цигарку і з відразою глянув на неї.

— Так само, як з цигарками. Палитимеш забагато і вони триматимуть тебе на гачку все життя.

— А зараз з мамою все добре? — спитав Боббі, хоч і розумів, що Тед не може сказати. Його дар, хоч яким би він був, на такі відстані не поширюється.

— Не знаю. Я…

Зненацька Тед напружився. Його погляд прикувало щось попереду них, за вікном. Він розчавив цигарку у вмонтованій в підлокітник попільниці з такою силою, що по тильному боці долоні застрибали іскри, але Тед їх, здається, не помічав.

— Господи, — вилаявся він, — о Господи. Боббі, ми нарвалися.

Боббі перегнувся через Теда і глянув у вікно, та, вдивляючись в Ашер-авеню, в глибині свідомості продовжував думати про те, що щойно сказав Тед: «Постійно тебе торкався, як це роблять близькі люди».

Попереду було роздоріжжя трьох доріг: Ашер-авеню, Бріджпорт-авеню і Коннектикут-пайк сходились у місці під назвою Пуританський майдан.

Трамвайні рейки виблискували в надвечірньому сонці. Фургони доставлення нетерпляче сигналили, чекаючи своєї черги проскочити крізь затор. Спітнілий полісмен зі свистком у білих рукавичках регулював транспортний потік. Ліворуч містився відомий ресторан «Гриль Вільяма Пенна», у якому, за чутками, подавали найкращі стейки в Коннектикуті. Містер Бідермен водив туди весь персонал, коли агентство продало садибу Веверлі. Тоді мама принесла з десяток книжечок сірників з логотипом «Грилю Вільяма Пенна».

«Головна родзинка закладу, — якось розповідала вона, — це те, що бар розташований у Гарвічі, а сам ресторан — на території Бріджпорта».

Перед ним, на самому краю Пуританського майдану, був припаркований «десото» такого пурпурового відтінку, якого Боббі зроду не бачив і навіть не уявляв. Колір був такий яскравий, що аж очі різало. І аж заболіла голова.

Їхні машини такі ж, як і їхні жовті плащі, гостроносі туфлі та масна ароматизована штука, якою вони зализують волосся. Крикливі й вульгарні.

Пурпурове авто було густо поштриховане вертикальними і списоподібними рисками хрому. Бризковики мали форму спідничок. Прикраса на капоті була величезна: голова конкістадора де Сото мерехтіла в пообідньому мареві, ніби фальшивий самоцвіт. Шини були білі й товсті, покришки коліс схожі на лопаті турбіни. Ззаду була прикріплена радіоантена. На ній теліпався хвіст єнота.

— Ниці люди, — прошепотів Боббі. Сумнівів не залишалося. І хоч це й був «десото», та він зовсім не був схожий на автомобілі, які Боббі бачив раніше: вигляд у нього був інопланетний, ніби в якогось астероїда. Коли вони під’їхали до запрудженого автівками роздоріжжя, Боббі побачив, що оббивка сидінь зелена з металевим полиском, неначе коник-стрибунець. Контраст із зовнішнім пурпуром був просто-таки кричущий. Кермо було оббите білим хутром. — Святі роги, це вони!

— Ти маєш відволіктися, — наказав Тед, схопивши Боббі за плечі. Спереду надривалися «Янкі», та водій однаково не звертав ані найменшої уваги на пасажирів з заднього сидіння — і за це щира вдячність. Тед щосили струсив Боббі, перш ніж відпустити. — Тобі треба відволіктися, зрозумів?

Боббі зрозумів. Джордж Сандерз теж зводив цегляну стіну, щоб приховати від дітей свої думки і плани. Одного разу він заслонився Морі Віллзом, та тепер не думав, що бейсбол подіє. А що тоді?