— В сенсі? Господи, хочете сказати, що вони вбивають домашніх улюбленців? Думаєте…

— Думаю, більшості цих тварин взагалі не існує, — відповів Тед. Його голос був сумний і стомлений. — Навіть якщо є якесь маленьке, розмите фото, думаю, здебільшого все це просто вигадки. Гадаю, оголошення — це спосіб передання інформації, хоч і не уявляю, чому б їм замість цього не піти в «Колонію» і не поговорити за печенею з картопляним пюре. Боббі, а куди твоя мама ходить на закупи?

— У «На будь-який смак». Це поруч з агенцією нерухомості містера Бідермена.

— А ти з нею ходиш?

— Іноді.

Коли був молодший, Боббі кожної п’ятниці чекав маму в крамниці, читаючи телепрограму з полиці з пресою, поки вона не приходила. Боббі подобалися ці пообіддя, бо починалися вихідні, бо мама дозволяла йому штовхати візок, а він завжди уявляв, що це перегоновий автомобіль, а ще тому, що Боббі любив її. Та Тедові він нічого не розповів. Це було ще за царя Гороха. Боже, та йому було тільки вісім.

— Придивися до дошок оголошень, які висять у супермаркетах біля каси, — сказав Тед. — Там ти побачиш багацько невеличких, написаних від руки оголошень на кшталт: «ПРОДАЮ АВТОМОБІЛЬ». Шукай ті, що пришпилені догори ногами. У місті є ще якісь супермаркети?

— Є ще «A & P» за залізничним мостом, але мама туди не ходить. Каже, що м’ясник завжди пускає їй бісики.

— Зможеш перевіряти дошку оголошень і там?

— Аякже.

— Добре, наразі дуже добре. А знаєш класики, що їх діти завжди малюють на тротуарах?

Боббі кивнув.

— Шукай такі, біля яких накреслені зірки чи місяць, або і те, і те, переважно різною крейдою. А ще звертай увагу на хвости повітряних зміїв, що звисають з телефонних дротів. Не на самих зміїв, а тільки на їхні хвости. І…

Тед замовк і насупився, замислившись. Коли він вийняв «Честерфілд» з коробки на столі і припалив, Боббі цілком тверезо, чітко і без найменшої тіні страху подумав: «Люди, він схибнувся. І то на всю голову».

Це точно і сумніву не підлягає. Боббі лише сподівався, що Тед такий же обережний, як і схиблений. Бо якщо мама почує, що він верзе, вона ніколи й близько не підпустить до нього Боббі. Або взагалі викличе людей з гамівними сачками… або попросить старого доброго Дона Бідермена зробити це за неї.

— Боббі, знаєш годинник на міській площі?

— Аякже.

— Він може почати вибивати не ту годину або посеред години. А ще шукай у газетах повідомлення про випадки дрібного вандалізму в церквах. Мої друзі не люблять церков, але не коять нічого такого грандіозного. На те вони й ниці, даруй за каламбур. Є ще й інші знаки, що вони близько, але нема потреби тобі забивати ними голову. Як на мене, оголошення — найнадійніший орієнтир.

— «Як побачите Джинджер, будь ласка, поверніть її додому».

— Саме та…

— Боббі? — це був голос його мами, супроводжуваний шурхотом її суботніх кросівок по східцях. — Боббі, ти нагорі?

ІІІ. Материнська влада. Боббі починає роботу. «Він тебе торкався?» Останній день школи

Боббі з Тедом обмінялися винуватими поглядами. Обоє сіли кожен по свій бік столу, так, ніби до цього займалися якимись дурницями, а не тільки про них говорили.

«Вона здогадається, що ми щось задумали, — розпачливо думав Боббі. — У мене ж на обличчі написано».

— Нічого, — сказав Тед, — нічого не видно. Тобі так здається, бо вона має владу над тобою. Материнську владу.

Боббі вражено витріщився на нього.

«Ви читали мої думки? Ви оце зараз прочитали мої думки?»

Мама вже майже дійшла до майданчика третього поверху і часу на відповідь не залишалося, навіть якби Тед і хотів. Але по обличчю Теда Боббі бачив, що той і не збирався відповідати. І Боббі тут же почав сумніватися, чи добре розчув.

Мама вже стояла в прочинених дверях, переводячи прискіпливий погляд з сина на Теда, то знову на сина.

— То ти все-таки тут, — сказала мама. — Боже, Боббі, ти хіба не чув, як я кликала?

— Мамо, я не встиг жодного слова вимовити, а ти вже прийшла сюди.

Вона гмикнула. Вуста склалися в легку, незначущу усмішку, механічну усмішку для людей. Її очі перебігали з одного на другого, з одного на другого, вишукуючи щось недоречне, щось, що їй не сподобається, щось погане.

— Я не чула, як ти прийшов з вулиці.

— Ти спала в себе на ліжку.

— Як у вас справи, місіс Ґарфілд? — поцікавився Тед.

— Краще не буває.

Вона і далі свердлила їх поглядом. Боббі не мав уявлення, що вона хоче побачити, але розпачливий і винуватий вираз, очевидно, зник з його обличчя. Якби вона помітила, Боббі б уже знав. Знав би, що вона знає.

— Може, хочете пляшку шипучки? — запропонував Тед. — У мене є «Рутбір». Нічого особливого, зате холодне.

— Дякую, дуже люб’язно з вашого боку, — погодилася Ліз.

Вона ввійшла і сіла за кухонний стіл поряд із Боббі. Неуважливо гладячи його по нозі, спостерігала, як Тед відчиняє невеличкий холодильник і дістає шипучку.

— Поки що тут нагорі ще не гаряче, але обіцяю вам, містере Бреттіґен, через місяць буде. Не хочете придбати вентилятора?

— А це ідея.

Тед наповнив шипучкою чисту склянку і застиг перед холодильником, тримаючи склянку до світла і чекаючи, доки осяде пінка. Він здавався Боббі схожим на одного з тих науковців, що їх показують у рекламі, зациклених на продукті А і продукті Б, а ще на факті, що таблетки від печії «Ролейдз» поглинають шлункового соку в п’ятдесят сім разів більше за власну вагу. Неймовірно, але факт.

— Не треба повної склянки, цього досить, — сказала мама трохи нетерпляче. Тед підніс їй напій, вона піднесла склянку. — Будьмо.

Вона зробила ковток і скривилася так, ніби то не шипучка, а житнє віскі. Потім понад склянкою задивилася, як Тед сів, струсив попіл з цигарки і знову заклав недопалок у кутик рота.

— Ви тепер нерозлийвода, — зауважила мама. Сидите собі на кухні, попиваєте шипучку. Мило, скажу я вам. І про що ви сьогодні розмовляли?

— Про книжку, яку мені подарував містер Бротіґен, — відповів Боббі. Його голос звучав спокійно і природно, голос, який нічого не приховує. — Про «Володаря мух». Я не міг розібрати, кінець щасливий чи сумний, і вирішив спитати в Теда.

— А-а, і що він сказав?

— Пів-на-пів. І сказав над цим поміркувати.

Ліз засміялася, однак не дуже весело.

— Я, містере Бреттіґен, читаю детективи, а роздуми приберігаю для реального життя. Але, звісно, я ще не на пенсії.

— Звичайно, по вас видно, що ви — жінка в розквіті сил, — зауважив Тед.

Мама подарувала Тедові погляд «лестощами-ви-нічого-не-досягнете». Боббі добре його знав.

— Ще я запропонував Боббі невеличкий підробіток, — повідомив Тед. — Він погодився… з вашого дозволу, звісно.

На згадку про підробіток її чоло спохмурніло і розгладилося на згадку про дозвіл. Вона простягнула руку і злегка торкнулася рудого волосся Боббі. Рух був такий незвичний, що в Боббі очі мало на лоба не полізли. Та вона ні на мить не зводила очей з Тедового обличчя.

«Вона йому не довіряє і, схоже, ніколи не зможе довіряти», — збагнув Боббі.

— Про яку роботу йдеться?

— Він хоче, щоб я…

— Тихо, — сказала вона, незмигно втупившись у Теда понад склянкою.

— Я б хотів, щоб Боббі читав мені газети. Можливо, після обіду, — пояснив Тед і додав, що його очі вже не ті, що колись, і що йому що не день усе складніше розбирати дрібний шрифт. Та він хоче бути в курсі подій. Часи тепер дуже цікаві, хіба місіс Ґарфілд так не вважає? А ще йому б хотілося стежити за колонками Стюарта Олсопа, Волтера Вінчелла і до них подібних. Звісно, Вінчелл займається плітками, зате цікавими. Хіба місіс Ґарфілд так не здається?

Боббі слухав з усе більшим напруженням, хоч по маминому виразу обличчя і позі, та й навіть по тому, як вона відсьорбувала шипучку, Боббі бачив, що вона вірить усьому, що каже Тед. З цим усе в порядку. Але якщо на Теда знову найде затьмарення? Якщо він знову, дивлячись в нікуди, почне розводитися про ницих людей у жовтих плащах чи про хвости від повітряних зміїв, що висять на телефонних дротах?