У голові Боббі все починало ставати на свої місця. На його день народження і водночас у свій перший день в будинку № 149 Тед запитав, чи Боббі знає всіх на вулиці й чи міг би він впізнати приходьків, людей з незнайомими обличчями. Чужих, якщо вони з’являться. Не минуло і трьох тижнів, як Керол Джербер висловила припущення, що Тед від чогось утікає.

— А скільки цих типів? — поцікавився Боббі.

— Троє чи п’ятеро, а тепер, може, вже й більше, — Тед знизав плечима. — Ти впізнаєш їх по довгих, жовтих плащах і оливковій шкірі. Хоча смаглявість — усього лише камуфляж.

— Як штучна засмага з лосьйоном «Ментен» чи щось таке?

— Думаю, так і є. Якщо вони будуть за кермом, ти впізнаєш їх по авто.

— Марки? Моделі?

Боббі почувався Береном Макґавіном з «Майка Гаммера» і наказав собі не захоплюватися. Це тобі не телевізор. Та все одно захопливо.

Тед похитав головою.

— І гадки не маю. Але ти все одно здогадаєшся. Їхні машини такі ж, як і їхні жовті плащі, гостроносі туфлі та масна ароматизована штука, якою вони зализують волосся. Крикливі й вульгарні.

— Ниці, — сказав Боббі. Фраза пролунала швидше як констатація.

— Ниці, — повторив Тед і значуще кивнув. Відсьорбнув шипучки і поглянув кудись у той бік, звідки долинало безупинне гавкання Баузера. Тед просидів так деякий час, наче іграшка, у якій зламалася пружина, або машина, у якої скінчилося пальне.

— Вони мене відчувають, — промовив Тед, — і я їх теж. Що за світ!

— Чого їм треба?

Тед приголомшено повернувся до нього. Здавалося, він на мить забув про присутність Боббі або просто не усвідомлював, з ким розмовляє. Тоді він всміхнувся, нахилився і поклав свою руку на руку Боббі. Вона була велика, тепла і заспокійлива: рука чоловіка. Від її дотику легка настороженість Боббі розвіялася.

— Певну річ, яка випадково в мене, — промовив Тед. — Давай на цьому і зупинимося.

— Але вони не копи? Не федерали чи…

— Хочеш знати, чи я не в десятці найрозшукуваніших людей ФБР або комуністичний агент, як у «Я вів потрійне життя»? Чи поганий хлопець?

— Я знаю, що ви — не поганий хлопець, — заперечив Боббі, та рум’янець, що розлився по щоках, свідчив про протилежне. Не те, щоб його думка щось суттєво змінювала. Погані хлопці теж можуть подобатися і їх навіть можна любити. І в Гітлера теж була мама, як любила повторювати мати Боббі.

— Я — не поганий хлопець. Я ніколи не грабував банків і не викрадав військових таємниць. Надто багато часу я провів, читаючи книжки, і моя порція штрафів за запізнення залишилася не заплаченою. Тож якби існувала бібліотечна поліція, боюся, вона б полювала на мене. Але я не злочинець на зразок тих, що показують у телевізорі.

— Але ниці люди в жовтих плащах з їхньої породи.

Тед кивнув.

— Поганці аж до глибини душі і, як я вже сказав, небезпечні.

— А ви їх бачили?

— Багато разів, але не тут. І дев’яносто дев’ять відсотків зі ста, що й ти їх не побачиш. Пильнуй, чи вони не з’являться, це все, про що я прошу. Зможеш?

— Так.

— Боббі, щось не так?

— Ні.

Та його щось штрикнуло: не якась зв’язна думка, а просто секундне відчуття, спроба її вловити.

— Впевнений?

— Ага.

— Гаразд. А тепер питання ось яке: чи зможеш ти з чистим, ну принаймні зі спокійним, сумлінням, не казати матері про цю частину своїх обов’язків?

— Так, — не задумуючись, випалив Боббі, хоча й розумів, що згода означає значні зміни в його житті… та не лише зміни, а й ризик. Боббі неабияк боявся мами, і не лише через усвідомлення того, як сильно вона може розсердитися і як довго здатна таїти зло. Здебільшого його страх породжувався гнітючим відчуттям, що його люблять тільки зовсім трішечки і йому хотілося зберегти хоч цю крихту материнської любові. Та йому подобався Тед… подобалося відчувати його велику, теплу і шорстку долоню на своїй руці, подобався дотик його пальців, що на згинах стали майже ґудзуватими. Та й хіба це справжня брехня? Всього лише недомовка.

— Справді впевнений?

«Якщо хочеш навчитися брехати, то недомовки, Бобику, якраз хороший спосіб почати», — прошепотів внутрішній голос. Боббі не звернув на нього уваги.

— Так, на всі сто, — сказав Боббі. — Теде, а ці типи небезпечні тільки для вас чи ще для когось?

Він думав про свою маму, та й про себе теж.

— Для мене вони справді становлять серйозну загрозу. Що ж до інших — більшості інших людей — то, мабуть, ні. Хочеш, скажу тобі кумедну річ?

— Звичайно.

— Більшість людей не помічає їх, доки вони не підійдуть дуже, дуже близько. Так, ніби вони здатні заморочувати людей, як ота «Тінь» зі старої радіоп’єси.

— Хочете сказати, вони якісь… типу…

На язику крутилося слово «надприродні», та чомусь воно ніяк не злітало з губ.

— Що ти, зовсім ні.

Тед відмахнувся від запитання, ще перш ніж воно було вимовлене до кінця.

Коли тієї ночі Боббі довше, ніж звичайно, лежав без сну, йому подумалося, що Тед майже боявся, що це слово буде вимовлене вголос.

— Існує безліч людей, і то зовсім звичайних, яких ми не помічаємо. Офіціантку, що йде додому з роботи, понуривши голову і несучи в руках паперовий пакет з робочим взуттям. Старих, що по обіді гуляють по парку. Дівчаток-підлітків у бігудях і з радіоприймачами, з яких лунає «Зворотний відлік» Пітера Тріпа. Та діти їх помічають. Діти помічають усіх. А ти, Боббі, ще дитина.

— З вашого опису, цих типів не так уже й легко не зауважити.

— Ти маєш на увазі плащі, туфлі, яскраві автівки? Та саме це й змушує декого — багатьох людей, насправді — відвертати погляд. Зводити невеличкі бар’єри на шляху від очей до мозку. В будь-якому разі, Боббі, я не хочу, щоб ти ризикував. Якщо все-таки побачиш людей в жовтих плащах, не наближайся до них. Не розмовляй з ними, навіть якщо вони до тебе заговорять. Мені не спадає на думку жодна причина, чому б вони це робили. Думаю, вони навіть тебе не помітять, як більшість людей по-справжньому не помічає їх самих. Але я купу всього про них не знаю. А тепер повтори, що я сказав. Слово в слово. Це важливо.

— Не наближатися і не розмовляти з ними.

— Навіть якщо вони до тебе заговорять, — досить нетерпляче уточнив Тед.

— Так, навіть якщо вони до мене заговорять. А що мені тоді робити?

— Приходь сюди і повідом мене, що вони поблизу і де ти їх бачив. Іди спокійно, доки не впевнишся, що вони тебе більше не бачать, а тоді біжи. Біжи, як вітер. Так, ніби за тобою чорти женуться.

— І що ви робитимете? — запитав Боббі, хоч і сам чудово знав. Може, він і не такий проникливий, як Керол, але й не повний телепень. — Ви втечете, чи не так?

Тед Бротіґен знизав плечима і осушив склянку шипучки, уникаючи погляду Боббі.

— Вирішу, коли прийде час. Якщо прийде. Якщо пощастить, відчуття, що я маю останні кілька днів, — відчуття, що ці люди близько — мине.

— А таке вже бувало?

— І не раз. А тепер чому б нам не поговорити про щось приємніше?

Потім півгодини вони розмовляли про бейсбол і музику. Боббі вразило, що Тед не лише знає пісні Елвіса Преслі, а деякі з них йому навіть подобаються. Потім перейшли на страхи і надії Боббі, пов’язані з переходом у сьомий клас у вересні. Розмова була досить приємна, але за кожною темою Боббі відчував тінь ницих людей у жовтих плащах. Вони таїлися тут, у кімнаті Теда на третьому поверсі, як химерні, незримі тіні.

Аж коли Боббі вже збирався йти, Тед знову заговорив про них.

— Є дещо, на що тобі треба звернути увагу. Знаки, що мої… мої старі друзі десь поблизу.

— Які саме?

— Коли блукатимеш містом, звертай увагу на оголошення про зниклих домашніх тварин. Їх розклеюють на стінах, у вітринах крамниць, на телефонних стовпах у житлових районах. «Загубилася сіра плямиста кішка з чорними вушками, білим нагрудником і загнутим хвостом. Телефонуйте: 7-7661, Ірокез», «Загубився маленький дворняга, покруч від бігля, на кличку Тріксі, любить дітей. Наші хочуть, щоб він повернувся додому. Телефонуйте: 7-0984, Ірокез, або приводьте на адресу Пібоді-стрит, 77». Щось таке.