Тед усе ще витріщався в порожнечу, обхопивши пальцями ручку холодильника. Боббі злякався. Здавалося, щось було в повітрі, щось схоже на пилок, і в Боббі залоскотало у носі й з тильного боку засвербіли долоні.

А тоді Тед відчинив дверцята і схилився над холодильником.

— Точно не хочеш? — спитав він. — Шипучка холодна і смачна.

— Ні… ні, не треба.

Тед повернувся за стіл і Боббі збагнув, що він або вирішив вдати, що нічого не сталося, або нічого не пам’ятає. Він також зрозумів, що з Тедом уже все нормально, й цього було досить. Дорослі просто диваки, от і все. Іноді просто не треба звертати уваги на те, що вони роблять.

— Розкажіть мені, що він, тобто містер Ґолдінґ, написав про кінець.

— Скільки пригадую, це звучало приблизно так: «Хлопців врятувала команда військового корабля — їхнє щастя — а хто рятуватиме команду?»

Тед налив шипучки в склянку, почекав, поки всядеться піна, а тоді долив ще.

— Це тобі щось дало?

Боббі прокручував фразу в голові, ніби якусь загадку. Прокляття, та це й була загадка.

— Ні, — нарешті озвався він, — все одно не розумію. Їх не треба рятувати, я маю на увазі команду. Вони ж не на острові. Та й…

Він пригадав хлопчиків у пісочниці, як один ридма ридав, а другий незворушно бавився вкраденою іграшкою.

— Ті дядьки на кораблі, вони ж дорослі. А дорослих не треба рятувати.

— Ні?

— Ні.

— Ніколи?

Боббі несподівано подумав про матір і про її ставлення до грошей. А тоді пригадав ніч, коли він прокинувся і йому почулося, що вона плаче. Він нічого не відповів.

— Поміркуй про це, — сказав Тед, глибоко затягнувся і випустив хмарку диму. — Хороші книжки призначені ще й для того, щоб над ними роздумували.

— Добре.

— «Володар мух» не дуже схожий на «Хлопців Гарді», правда ж?

Перед очима Боббі вмить чітко спалахнула картина, як Френк і Джо Гарді біжать по джунглях з саморобними списами, виспівуючи, що вб’ють кабана, а потім застромлять списи йому в задницю.

Боббі розреготався, а коли до нього приєднався і Тед, він зрозумів, що з хлопцями Гарді, Томом Свіфтом, Ріком Брантом і Бомбою, хлопчиком з джунглів, покінчено. «Володар мух» поклав їм край раз і назавжди. Боббі був дуже радий, що має дорослий читацький квиток.

— Ні, — сказав він, — звичайно, не схожий.

— Хороші книжки не відразу розкривають усі свої таємниці. Запам’ятаєш це?

— Так.

— Прекрасно. А тепер скажи, чи хочеш ти заробляти в мене один долар на тиждень?

Зміна теми була така несподівана, що Боббі на мить розгубився. Та потім, засміявшись, вигукнув:

— Ще б пак, не те слово!

В голові швидко закружляли цифри. Боббі знав математику достатньо добре, щоб вирахувати, що долар на тиждень виходить принаймні п’ятнадцять доларів до вересня, плюс те, що в нього вже є, а якщо додати добрий урожай пляшок на здачу і кілька газонів, які він викосить у себе на вулиці… Чорт, можливо, він кататиметься на «Швіні» ще до Дня праці!

— Що ви хочете, щоб я робив?

— Ми маємо бути обережні, дуже обережні.

Тед мовчки обдумував щось дуже довго і Боббі злякався, що він знову почне говорити про якусь нісенітницю, яку спочатку відчуваєш під очними яблуками. Та коли Тед підвів очі, дивної порожнечі в них не було. Погляд був ясний і трохи винуватий.

— Я ніколи б не попросив свого друга, а тим паче юного друга, брехати батькам, але в цьому разі, Боббі, я прошу тебе разом зі мною зайнятися незначним окозамиленням. Ти знаєш, що це таке?

— Звичайно, — Боббі пригадався Саллі-Джон і його нове прагнення подорожувати з цирком, носити чорний костюм і витягати кроликів з капелюха. — Фокусники обдурюють цим людей.

— Якщо розглядати під таким кутом, звучить не дуже гарно, правда?

Боббі похитав головою. Якщо відкинути блискітки і прожектори, звучало зовсім негарно.

Тед відпив ковток і витер піну з верхньої губи.

— Боббі, твоя мама… Не те що вона мене не любить, казати таке було б несправедливо, але думаю, вона близька до цього. Тобі так не здається?

— Напевно. Коли я сказав, що у вас, можливо, знайдеться для мене робота, вона зреагувала якось дивно. Сказала, щоб я, перш ніж погоджуватися, спочатку обов’язково розповів їй про будь-яке ваше завдання.

Тед Бротіґен кивнув головою.

— Гадаю, все через те, що ви, коли переїжджали, привезли частину речей у паперових пакетах. Знаю, звучить по-дурному, але більше нічого не можу придумати.

Боббі думав, що Тед усміхнеться, та він тільки знову кивнув.

— Можливо, річ саме в цьому. У всякому разі, Боббі, я б не хотів, щоб ти йшов проти маминої волі.

Звучало добре, але Боббі Ґарфілд не зовсім у це вірив. Якби Тед казав правду, то навіщо тоді окозамилення?

— Скажи мамі, що в мене стали швидко втомлюватися очі. І це правда.

Ніби на підтвердження своїх слів, Тед підняв праву руку і заходився великим і вказівним пальцями масувати кутики очей.

— Скажи їй, що я хочу, щоб ти щодня читав мені деякі статті з газет і за це я платитиму тобі долар на тиждень, або ж, як каже твій друг Саллі, один зелений.

Боббі кивнув. Але заробляти бакс на тиждень, читаючи, як успіхи в Кеннеді на попередніх виборах і які шанси у Флойда Паттерсона[4] перемогти в червні? Чи, може, про Блонді й Діка Трейсі для комплекту? Мама чи містер Бідермен з агенції «Рідне місто» могли б у це повірити, але не Боббі.

Тед усе ще тер очі. Його рука зависла над тонким носом, як павук.

— Що ще? — спитав Боббі на диво безбарвним голосом. Такий голос був у його мами, коли він пообіцяв прибрати в кімнаті, а вона, увійшовши в кінці дня, побачила, що нічого не зроблено. — Що я маю робити насправді?

— Хочу, щоб ти був насторожі, ось і все, — відповів Тед.

— За чим мені пильнувати?

— За ницими людьми в жовтих плащах.

Пальці Теда були все ще зайняті кутиками очей. Боббі хотілося, щоб він припинив; в цих рухах було щось моторошне. Невже він справді відчуває щось під очними яблуками і через це так натхненно тре й мусолить очі? Щось, що розвіює увагу і стає на заваді його зазвичай виваженому, чіткому мисленню?

— Ниці люди? Карлики? — у дитинстві Боббі читав про карликів у казках, але щоб ці вигадані герої існували насправді? Нісенітниця, та нічого іншого на думку не спадало.

Тед засміявся щирою, сонячною усмішкою, і аж тоді Боббі усвідомив, як він щойно був сам не свій.

— Поняття «ниці люди» я вживаю в діккенсівському сенсі слова і маю на увазі типів, що доволі дурнуваті й одночасно доволі небезпечні на вигляд. Наприклад, таких, що ріжуться в крепс у провулках, при цьому пускаючи по колу загорнуту в паперовий пакет пляшку з випивкою. Тих, що, спершись на телефонні стовпи, свистять услід жінкам, що йдуть по іншому боці вулиці і витирають потилиці не вельми чистими хустинками. Людей, які вважають вишуканими капелюхи з застромленим пером. Людей, що мають такий вигляд, ніби знають правильні відповіді на всі безглузді життєві питання. Я висловлююся не надто чітко, еге ж? Ці слова кажуть тобі хоч про щось? Знаходять відгук у твоїй душі?

Відгук у душі Боббі ці слова знаходили, так само як уявлення про час, як про старого лисого ошуканця. Відчуття, що слово чи фраза сказані влучно, хоч і не можеш до ладу сказати чому. Йому пригадався містер Бідермен, який завжди здавався неголеним, навіть коли від його щік все ще пахло солодкавим лосьйоном після гоління; це як звідкись здогадатися, що містер Бідермен колупається в носі, коли залишається в машині сам, або що він, проходячи повз телефони-автомати, навіть не задумуючись, перевіряє ящички для решти.

— Я вас розумію, — промовив Боббі.

— Добре. Навіть за сотню життів я б ніколи не попросив тебе заговорити з цими типами чи навіть до них наблизитися. Але прошу тебе бути пильним, раз на день обходити район — Броуд-стрит, Комонвелс-стрит, Колонія-стрит і Ашер-авеню — а тоді йти знову сюди, до номера 149. І просто вдивляйся в те, що бачиш.