Боббі уявив, як мама сидить у кріслі ближче до світла з кошиком для шиття і, слухаючи, підшиває спідниці.

— Довші спідниці знову в моді, — повідомила мама десь зо два тижні тому. — Один рік підгинай, а наступної весни знову розпускай шви і роби їх довшими, а все тому, що так вирішила зграйка педиків у Нью-Йорку і Лондоні. І навіщо я їх слухаю, не знаю.

Чи справді вона там, Боббі не знав — відчинені вікна і лопотіння фіранок самі по собі ще нічого не означали — та все одно уявляв. Коли він стане старший, то збагне, що завжди уявляв її десь там: за дверима, в глибині трибун, там, де тіні такі густі, що не можна як слід роздивитися, у темряві нагорі сходів. Йому завжди здавалося, що вона там.

Спортивні репортажі були цікаві (Морі Віллз крав бази[6], аж гай шумів), перші шпальти — не дуже, а особисті колонки взагалі виявилися довгими, нудними і незрозумілими. У них було повно виразів на кшталт «фіскальної відповідальності» та «економічних показників рецесивного характеру». Проте Боббі це не турбувало. Врешті-решт, це його робота і вона приносить гроші, а робота часто нецікава, принаймні не весь час.

«На вівсянку треба заробити», — іноді говорила його мати, коли містер Бідермен змушував її затриматися. Боббі пишався вже й тим, що на фразі «економічні показники рецесивного характеру» в нього не заплівся язик. До того ж інша робота, таємна, з’явилася в нього завдяки божевільній впевненості Теда, що його хтось переслідує, і брати за неї гроші Боббі було б некомфортно. Йому б здавалося, що він ніби обманює Теда, хоч це й була його власна ідея.

Проте безглуздо чи ні, а це було частиною його обов’язків, і Боббі взявся до них тієї ж неділі після обіду. Доки мама дрімала, Боббі обійшов район у пошуках ницих людей у жовтих плащах та їхніх знаків. Він натрапив на багато цікавих речей. На Колонія-стрит якась жінка сварилася з чоловіком. Обоє стояли чоло до чола, як Красунчик Джордж і Копиця Колгаун перед початком поєдинку з реслінгу. На Ашер-авеню якийсь малюк молотив по пістонах закіптюженим камінцем. Біля крамнички «Спайсерза», що на розі Коммонвелс і Броуд-стрит, двоє підлітків впивалися одне одному в губи. Фургон з цікавим написом: «СМАЧНІ ПОДАРУНКИ ДЛЯ ВАШОГО ШЛУНКА» на борту. Та ніяких жовтих плащів чи оголошень про зниклих домашніх тварин на телефонних стовпах Боббі не помітив. І жодного сліду хвостів повітряних зміїв на дротах.

Боббі завернув у «Спайсерз» купити кульку-жуйку за цент і кинув оком на дошку оголошень. Більшу її частину займали світлини цьогорічних кандидаток на «Міс Реніґолд». Кілька власників продавали старі автомобілі, але ці оголошення були прикріплені нормально. На іншому папірці написано: «ПРОДАЮ НАДВІРНИЙ БАСЕЙН, У ХОРОШОМУ СТАНІ, ВАШИМ ДІТЯМ СПОДОБАЄТЬСЯ». Оголошення висіло косо, та Боббі подумав, що косо не рахується.

На Ашер-авеню він побачив схожого на кита «б’юїка», припаркованого біля гідранта. Авто було пляшково-зеленого кольору і не здалося Боббі вульгарно яскравим, попри ілюмінатори по боках капота і решітку радіатора, що робили його схожим на вищирену пащу хромованої зубатки.

У понеділок, дорогою до школи і назад, Боббі знову видивлявся ницих людей. Він нічого не побачив, та його споглядання не сховалося від Керол Джербер, що йшла разом з ним і Ес-Джеєм. Мама Боббі мала рацію: Керол була справді прониклива.

— Що, комуністичним агентам знадобилися плани? — поцікавилася Керол.

— Га?

— Ти постійно розглядаєшся на всі боки, навіть назад дивишся.

Якусь мить Боббі вагався, чи не розповісти їм, для чого його найняв Тед, та потім вирішив, що це не дуже вдала ідея. Це була б хороша ідея, якби Боббі справді вірив, що там є за чим пильнувати. Три пари очей, враховуючи всевидющі баньки Керол, краще, ніж одна. Та він не вірив. Керол і Саллі-Джон знали, що він щодня читатиме Тедові газети, і нехай так і буде. Цього досить. Якби Боббі розповів їм про ницих людей, виглядало б, ніби він глузує. Ніби зрада.

— Комуністичні агенти? — перепитав Саллі-Джон, стрімко обернувшись. — Так, я бачу їх, бачу! — він скривив рот і знову видав своє «кх-кх-кх» (цей звук був його улюблений). Потім похитнувся, випустив з рук невидимий кулемет і схопився за груди. — Влучили! Рана серйозна! Далі йдіть без мене! Скажіть Роуз, що я її кохаю!

— Передам це жирній дупі моєї тітки, — сказала Керол, штурхаючи Ес-Джея ліктем.

— Просто дивлюся, чи не видно сентґебівців, тільки і всього, — пояснив Боббі.

Звучало переконливо. Хлопці з Муніципальної середньої школи імені Сент-Ґебріела завжди цькували учнів Гарвіцької початкової школи по дорозі на заняття. Вони пролітали повз на велосипедах і кричали, що хлопці в них баби, а дівчата дають. Боббі був переконаний, що це коли цілуються з язиком і дозволяють хлопцям мацати себе за цицьки.

— Нє, для тих дебілоїдів ще зарано, — сказав Саллі-Джон. — Всі вони ще вдома, обвішуються своїми хрестами і зализують патли назад а-ля Боббі Рідел.

— Не матюкайся, — зробила заувагу Керол, знову штурхаючи Ес-Джея ліктем.

— Хто? Я не матюкався, — образився Саллі-Джон.

— Так, матюкався.

— Ні, Керол.

— Так.

— Ні, пані.

— Так, пане. Матюкався. Ти сказав «дебілоїди».

— Це не погане слово! Дебілоїди — це такий вид мавп!

Ес-Джей глянув на Боббі, шукаючи підтримки, та Боббі дивився на Ашер-авеню, по якій повільно пропливав «кадилак». Автомобіль був великий і, на думку Боббі, трохи впадав у вічі, але хіба «кадилаки» не всі такі? Цей був пофарбований у консервативний світло-коричневий колір і не скидався на авто для ницих. Крім того, за кермом сиділа жінка.

— Та невже, покажи мені малюнок дебілоїда в енциклопедії і, можливо, я тобі повірю.

— Треба було б дати тобі стусана, — добродушно зауважив Саллі-Джон. — Показати, хто тут начальник. Я — Тарзан, а ти — Джейн.

— Я — Керол, а ти — чайник. Тримай.

Керол тицьнула Саллі три книжки: арифметику, «Пригоди у світі правопису» і «Будиночок у прерії».

— Говориш погані слова, то неси мої книжки.

Саллі-Джон образився ще більше.

— Чому це я маю нести твої ідіотські книжки, навіть якщо я і матюкнувся? Хоч я цього й не робив.

— Це для запущення, — пояснила Керол.

— А що в біса таке оте запущення?

— Це як спокутуєш провину. Коли ти збрехав або сказав погане слово, то маєш дістати запущення. Так мені розповідав один хлопець із Сент-Ґеба. Його звуть Віллі.

— Не варто тобі з ними водитися. Можеш нарватися на покидьків, — застеріг Боббі.

Він знав це з власного досвіду. Одразу ж після зимових канікул за ним по Броуд-стрит погналися троє хлопців із Сент-Ґеба, погрожуючи відмотлошити. Боббі нібито косо на них подивився. Він не сумнівався, що вони виконали б свою погрозу, якби той, що був попереду, не впав на коліна, послизнувшись у болоті. Двоє інших перечепилися через нього і Боббі якраз встиг протиснутись у масивні парадні двері будинку з номером 149 і зачинитися на замок. Сентґебівці ще трохи покрутилися перед будинком, а потім пішли геть, пообіцявши, що вони ще зустрінуться.

— Вони не всі розбишаки, деякі нормальні, — заперечила Керол. Вона подивилася на Саллі-Джона, що ніс її книжки, і засміялася, затуливши рот долонею. Ес-Джея можна вмовити на що завгодно, тільки треба говорити швидко і впевнено. Краще було б, якби книжки ніс Боббі, та який у цьому сенс, доки він сам не запропонує? Можливо, одного дня так і буде. Керол була оптимістка. А наразі добре просто йти поміж них у променях вранішнього сонця. Вона крадькома зиркнула на Боббі. Той роздивлявся накреслені на тротуарі класики. Він такий милий і навіть про це не здогадується. І чомусь це й було наймиліше.

Останній тиждень занять, як і завжди, повз майже по-каліцьки повільно, доводячи учнів до сказу. У ці перші червневі дні запах клею в бібліотеці здавався Боббі таким сильним, що можна було поїхати в Ригу, а заняття з географії ніби тривало десять тисяч років. Ну кому яке діло, скільки олова в Парагваї?