Спершу він глянув на дорогу, досі сподіваючись побачити гігантську постать Вовка, що біжить на південь, — той би не захотів зустрітися з Джеком, який повертається з Дейлвілла. Довга дорога була порожньою, так само як і хлів.

Звісно.

Сонце, точне, як і годинник, який він носив на зап’ястку, уже добряче схилилося до обрію. Джек безнадійно повернувся до довгого поля і узлісся за ним. Нічого не ворушилося, окрім верхівок стерні, що гнулися під холодним вітром.

«ПОЛЮВАННЯ НА ВОВКА-ВБИВЦЮ ТРИВАЄ», — саме таким буде заголовок у газеті за кілька днів.

Раптом великий коричневий валун на узліссі заворушився, і Джек збагнув, що тим валуном був Вовк. Він сидів навпочіпки і дивився на Джека.

— Ох, скільки ж клопоту з тобою, сучий сину, — сказав Джек полегшено, чудово знаючи, що якась частина його потайки тішилася з Вовкового зникнення.

Хлопчик пішов до приятеля. Вовк не рухався, однак його постать якимось чином збільшилася, стала напруженішою і мудрішою.

Наступний крок вимагав від Джека ще більше мужності, ніж перший. За двадцять ярдів він бачив, що Вовк і далі змінюється. Його волосся стало густішим і розкішнішим, ніби він помив його і висушив феном. Здавалося, ніби Вовкова борода справді починалася саме під очима. Він продовжував сидіти на місці, але все юнакове тіло стало більшим і сильнішим. Очі, наповнені рідкісним вогнем, блимали помаранчевим гелловінським полум’ям.

Джек змусив себе підійти ближче. Він мало не спинився, коли побачив, що у Вовка тепер замість рук лапи, але наступної миті збагнув, що це руки, просто пальці вкриті грубим чорним волоссям. Вовк і далі дивився на нього своїми полум’яними очима. Джек знову скоротив наполовину відстань між ними, а тоді спинився. Вперше з миті зустрічі з Вовком біля річки на Територіях хлопчик не міг прочитати виразу приятелевого обличчя. Можливо, Вовк уже став надто чужим, а може, волосся вкривало надто велику частину його обличчя. Та він був певен, що Вовк переживає якісь сильні емоції.

За дюжину футів від Вовка Джек зупинився і змусив себе зазирнути в очі перевертню.

— Вже скоро, Джекі, — сказав Вовк, і його губи роззявилися в жахливій подобі усмішки.

— Я подумав, що ти втік, — сказав Джек.

— Сидів тут, очікуючи на твоє повернення. Вовк!

Джек не знав, як інтерпретувати цю заяву. Вона невиразно нагадала хлопчику про Червону Шапочку. Вовкові зуби виглядали особливо чисельними, гострими і сильними.

— Я приніс замок, — сказав він. — Чи з’явилися в тебе якісь ідеї, доки мене не було?

Вовкове обличчя — очі, зуби та й усі інші частини тіла — піднялися до Джека.

— Тепер ти стадо, Джекі, — сказав Вовк. Він підвів голову і видав довге, протяжне виття.

Якби Джек Сойєр не був таким наляканим, то сказав би: «Ти маєш до цього хист, ага?», — або: «Якщо ти й далі так продовжуватимеш, то всі собаки в óкрузі будуть нашими», — але обидві фрази так і згинули невимовленими. Він надто боявся сказати хоч слово. Вовк знову подарував йому першокласну посмішку, придатну для телереклами ножів «Ґінсу», а тоді легко скочив на ноги. Окуляри Джона Леннона, здавалося, зникли в колючій щетині над бородою і в густому волоссі на скронях. Джек подумав, що зріст вовкулаки зараз сягає семи футів, а завтовшки він, як пивні барила з комірчини «Пивниці Оутлі».

— У цьому світі є хороші запахи, Джекі, — сказав Вовк.

І Джек нарешті розкусив його настрій. Вовк почувався захопленим. Він нагадував людину, котра виграла особливо важкий конкурс, не маючи жодних шансів на перемогу. А з-під його тріумфу просочувалося щось радісне й дике, уже бачене Джеком раніше.

— Хороші запахи! Вовк! Вовк!

Джек обережно відступив крок назад, запитуючи себе, чи стоїть він з навітряного боку від Вовка.

— Ти ніколи не казав нічого хорошого про це місце раніше, — сказав він трохи незграбно.

— Раніше, то раніше, а тепер — це тепер, — відповів Вовк. — Хороше. Багато хорошого навколо. Вовк знайде все хороше, не сумнівайся.

Так стало ще гірше. Джек бачив — мало не фізично відчував — відверту, впевнену пожадливість, аморальний голод, що сяяли в червонястих очах.

«Я з’їм усе, що впіймаю і вб’ю», — казали вони.

Впіймаю і вб’ю.

— Вовку, сподіваюся, до цього всього хорошого не належать люди, — спокійно сказав Джек.

Вовк підвів підборіддя, і з його горла вирвалося булькання на межі виття і сміху.

— Вовки мають їсти, — сказав він, і голос його був веселим. — О, Джекі, як же Вовки мають їсти. ЇСТИ! Вовк!

— Я збираюся зачинити тебе в тому хліві, — сказав Джек. — Пам’ятаєш, Вовку? Я приніс замок. Будемо сподіватися, що він тебе стримає. І пропоную починати вже, Вовку. Ти лякаєш мене до всирачки.

Тепер з Вовкових грудей вирвався булькотливий сміх.

— Боїшся! Вовк знає! Вовк знає, Джекі! Від тебе пахне страхом.

— Не дивно, — відповів Джек. — Ходімо зараз до хліва, гаразд?

— О, я не піду до хліва, — відповів Вовк, і довгий гострий язик вислизнув із щелеп. — Ні, не я, Джекі. Не Вовк. Вовк не може піти у хлів. — Щелепи розтулилися і сяйнули гострі зуби. — Вовк згадав, Джекі! Вовк! Просто тут і просто зараз!

Вовк згадав!

Джек відступив назад.

— Ще сильніший запах страху. Навіть на твоїх черевиках. Черевиках, Джекі! Вовк!

Вочевидь, черевики, які пахли страхом, мали бути дуже смішними.

— Ти маєш піти у хлів, ось що тобі треба пам’ятати.

— Неправильно! Вовк! Ти підеш у хлів, Джекі. Джекі йде у хлів! Я пригадав! Вовк!

Очі вовкулаки змінилися з палаюче-помаранчевих на м’який, затишний відтінок пурпурового.

— З «Книги Доброго Господаря», Джекі. Історія про Вовка, Який Не Шкодить Своєму Стаду. Пам’ятаєш, Джекі? Стадо йде в хлів, і замок вішається на двері. Коли Вовк відчує, що до нього наближається Перевтілення, стадо йде в хлів і замок вішається на двері. Він не Нашкодить Своєму Стаду. — Щелепи знову розчахнулися, і кінчик темного довгого язика закрутився догори, демонструючи абсолютне задоволення. — Ні! Ні! Не Шкодити Своєму Стаду! Вовк! Просто тут і просто зараз!

— Ти хочеш зачинити мене в хліві на три дні?

— Мені треба їсти, Джекі, — просто сказав Вовк, і хлопчик побачив, як щось темне і похмуре швидко промайнуло в його очах. — Коли Місяць забере мене з собою, треба їсти. Тут хороші запахи, Джекі. Багато їжі для Вовка. Коли Місяць відпустить мене, Джекі вийде з хліва.

— А що, як я не хочу сидіти зачинений три дні?

— Тоді Вовк вб’є Джекі. І Вовка буде проклято.

— Це все є в «Книзі Доброго Господаря», так?

Вовк кивнув головою.

— Я згадав. Я вчасно згадав, Джекі. Доки чекав на тебе.

Джек намагався прийняти Вовкову ідею. Йому доведеться просидіти три дні без їжі. Вовк гулятиме, де заманеться. Він сидітиме у в’язниці, а перед Вовком — увесь світ. І все ж таки, це, певно, єдиний спосіб пережити Вовкове Перевтілення. Якщо вибирати між триденною дієтою і смертю, Джек, звісно, обрав би порожній живіт. І тоді хлопчику враз здалося, що ця зміна — зовсім не зміна: він досі буде вільним, зачиненим у хліві, а Вовк — полоненим у всьому світі. Просто його клітка буде трохи більшою за Джекову.

— Най благословить Бог «Книгу Доброго Господаря», бо сам би я до такого не додумався.

Вовк знову зиркнув на Джека, а тоді нетерпляче поглянув на небо.

— Вже скоро, Джекі. Ти — стадо. Я маю зачинити тебе всередині.

— Гаразд, — сказав Джек. — Гадаю, і справді маєш.

Ці слова видалися Вовку неймовірно смішними. Заходячись сміхом, поєднаним з виттям, він обійняв Джека за талію, підняв його і поніс через поле.

— Вовк потурбується про тебе, Джекі, — сказав він, проковтнувши власне виття. Він м’яко поставив хлопчика на землю наверху яру.

— Вовку, — сказав Джек.

Вовк роззявив щелепи і взявся чухатись у паху.

— Тобі не можна вбивати людей, Вовку, — сказав Джек. — Пам’ятай про це. Якщо ти пригадав історію, то не забудь також, що не можна вбивати людей. Бо якщо ти вчиниш таке, вони вполюють тебе. Якщо ти вбиватимеш людей, хай навіть одну людину, багато людей прийдуть убивати тебе. І вони дістануть тебе, Вовку. Гарантую. І приб’ють твою шкуру до стіни.