Але двічі з якихось таємничих причин він не зміг вбити свою здобич, і це також змусило його почуватися, як удома, у світі, яким він сновигав. Це пов’язано з місцевістю, а не з певними абстрактними чи моральними принципами — на перший погляд, у цих місцях не було нічого незвичайного. Одним виявилася галявина в лісі, куди він загнав кролика, а іншим — неохайний задній двір ферми, у якому лежав і скімлив прив’язаний до стовпа пес. Варто було Вовку поставити лапу на це місце, як шерсть на ньому ставала дибки й електричні розряди пронизували його хребет. Ті місця — священні, а в священних місцях Вовк не може вбивати. Ось і все. Як і всі святині, вони виникли давним-давно, настільки давно, що для опису їх варто скористатися словом «прадавній», саме прадавньою була криниця часів, яку Вовк відчув на задньому дворі ферми та на маленькій галявині, щільне нашарування років на маленькій потужній ділянці. Вовк просто відступав від священного місця і рушав деінде. Як і крилаті люди, яких бачив Джек, Вовк жив таємницею, тому легко сприймав такі дивовижі.

А ще він не забував про свої обов’язки відповідно Джека Сойєра.

Сидячи в зачиненому хліві, Джек гостріше, ніж будь-коли в житті, опинився сам на сам зі своєю свідомістю і темпераментом.

Єдиними меблями в хліві була маленька дерев’яна лавка, а єдиною розвагою — журнали десятирічної давнини. Та й ті він не міг читати, оскільки в хліві не було жодних вікон, а єдине світло — це вузенька смужка сонця, що сяяла під дверима рано-вранці; йому було складно навіть просто роздивлятися малюнки в тих журналах. Слова — лише сірі черв’яки, не придатні до розшифрування. Він і гадки не мав, як зможе пережити наступні кілька днів. Джек підійшов до лавки, боляче вдарившись об неї коліном, і сів думати.

Однією з перших речей, усвідомлених Джеком, було те, що час у хліві плине інакше, ніж назовні. За межами хліва секунди бігли швидко, зливаючись у хвилини, які потім оберталися на години. Цілі дні й тижні цокали, як метроном. У хліві ж секунди вперто відмовлялися рухатися — вони розтягувалися до гротескних секунд-монстрів, секунд-Пластикменів.[171] Зовні година може вже минути, доки чотири чи п’ять секунд у хліві роздуватимуться і набрякатимуть.

А друга річ, яку збагнув Джек, — думання про повільний біг часу тільки погіршує все. Варто тобі зосередитися на тому, що секунди плинуть повільно, як вони взагалі відмовляються рухатися. Тож він міряв кроками виміри своєї камери, щоб вирвати свідомість із вічності секунд, із яких складають три дні. Ставлячи одну ногу перед другою, він з’ясував, що розміри хліва — приблизно сім футів на дев’ять. Принаймні досить місця, аби випростатися вночі.

Якщо він обійде хлів усередині по периметру, то його шлях становитиме приблизно тридцять два фути. Якщо обійде по периметру хліва сто шістдесят п’ять разів, здолає милю.

Хай він і позбавлений можливості їсти, але ж ходити він може. Джек зняв годинник і поклав у кишеню, пообіцявши собі, що дивитиметься на нього лише в разі крайньої потреби.

Він уже був здолав одну четверту першої милі, коли пригадав, що в хліві не було води. Ні їжі, ні води. Йому спало на думку, що для смерті від спраги йому знадобиться понад три чи чотири дні. Коли Вовк повернеться, з ним досі все буде гаразд: може, добре йому й не буде, але принаймні живим він залишиться. А що, як Вовк не повернеться? Тоді доведеться вибивати двері.

У такому разі, подумав він, краще спробувати зробити це зараз, доки вистачає сил.

Джек підійшов до дверей і натиснув на них обома руками. Притиснув сильніше — і петлі заскрипіли. Джек спробував ударити плечем протилежний від петель край дверей. Плече він собі забив, але двері, здається, навіть не поворушилися. Він іще сильніше вдарився плечем об двері. Вісім разів. Може, петлі й заскрипіли, але не зрушили ні на міліметр. Вовк міг вибити двері однією рукою, а Джек не зміг би хоч трохи зрушити їх, навіть якщо перетворить плече на гамбургер, б’ючись об них. Йому доведеться просто чекати на Вовка.

Ближче до середини ночі Джек пройшов сім-вісім миль — він уже втратив лік, скільки разів пройшов по сто шістдесят п’ять разів, але, здається, трапилося це сім чи вісім разів. Він був спраглий, і живіт у нього бурчав. Хлів смердів сечею, адже Джекові доводилося ходити сцяти до дальньої стіни, де тріщина між дошками свідчила, що хоча б частина рідини виходила назовні. Джек стомився, але не вірив, що може заснути. Якщо годинник ішов правильно, Джек пробув у хліві лише п’ять годин, але за місцевим часом минуло не менше двадцяти чотирьох. Він боявся лягати спати.

Мозок би просто не дозволив йому — принаймні саме таке враження складалося. Він спробував укласти списки всього, що прочитав за минулий рік, всіх учителів, які в нього були, всіх гравців у «Лос-Анджелес Доджерс» … але тривожні хаотичні образи все одно вривалися у свідомість. Він досі бачив, як Морґан Слоут прориває діру в повітрі. Як обличчя Вовка пливе під водою, а руки хитаються, мов важкі водорості. Як Джеррі Бледсоу б’ється і корчиться перед електричною панеллю, а його окуляри розпливаються по носу. Як очі чоловіка наливаються жовтизною, а руки стають кігтями-ратицями. Як вставні зуби дядька Томмі виблискують у ринві Сансет-Стріп. Як Морґан Слоут підходить до його матері, мов сам не свій.

— Пісні Фетса Воллера,[172] — сказав він, женучи себе іще одним колом темряви. — «У тебе завеликі ноги», «Будь хорошим», «Джитербаґ Вальс», «Не вскоч у халепу».

Почвара Елрой простягає руки до його матері, розпусно щось шепоче і ляскає її рукою по стегну.

— Країни Центральної Америки. Нікарагуа. Гондурас. Гватемала. Коста-Ріка.

Навіть коли він так втомився, що був змушений влягтися і скрутитися клубочком на підлозі, використовуючи ранець як подушку, Елрой і Морґан Слоут лютували в його свідомості. Озмонд шмагав Лілі Кавано по спині, і очі його шаленіли. Величезний, зовсім не схожий на людину Вовк лютував — і отримував кулю просто в серце.

Перші промені сонця розбудили Джека, і він відчув запах крові. Усе його тіло благало про воду і про їжу. Джек застогнав. Пережити ще три такі ночі буде неможливо. Низькі промені сонця дозволили йому трохи роздивитися стіни і стелю хліва. Все виглядало більшим, ніж здавалося минулої ночі. Йому знову захотілося відлити, хоч він і не вірив, що його тіло здатне віддати ще хоча б краплю вологи. Зрештою хлопчик збагнув, що хлів виглядає більшим, бо він сам лежить на підлозі.

Тоді він знову відчув запах крові і глянув убік, на двері. Вибілене тільце кролика лежало в просвіті. Тушка простягнулася на дошках, стікала кров’ю і виблискувала. Брудні плями і довга рвана подряпина свідчили про те, що м’ясо із силою пхали в хлів. Вовк намагався годувати його.

— О Господи, — простогнав Джек.

Голі кроликові ноги дуже скидалися на людські. Джеків шлунок стиснувся. От тільки замість того, щоб виблювати, хлопчик розсміявся, вражений абсурдним порівнянням. Вовк діяв як домашній улюбленець, який щоранку приносить господарям дари у вигляді мертвої пташки чи роздертої миші.

Джек обережно підняв двома пальцями жахливий подарунок і поклав його під лавку. Йому досі було смішно, але очі зволожилися. Вовк пережив першу ніч трансформації. Джек також.

Наступного ранку з’явився овальний шматочок м’яса невідомої тварини на білій костомасі, розщепленій з країв.

Зранку четвертого дня Джек почув, як хтось прослизнув у яр. Вражена пташка пронизливо скрикнула, а тоді галасливо здійнялася на вершину хліва. Важкі кроки наблизилися до дверей. Джек піднявся на лікті й кліпнув у темряві.

Важке тіло глухо вдарилося об двері й завмерло там. У щілині під дверима виднілася пара подертих і заплямованих пенні-лоферів.

— Вовку? — м’яко запитав Джек. — Це ти, правда?

— Дай мені ключ, Джеку.

Джек запхав руку в кишеню, дістав ключ і просунув його саме між пенні-лоферами. Велика коричнева рука опинилася в полі зору й підняла ключ.